Ярмарок Суєти

Тане казав мені, що вона оголошувала такий самий кон­церт у Лейпцігу, бурші розкупили багато квитків, а вона > поїхала собі, не виступивши. Вчора в кареті вона згадува­ла, що її піаніст захворів у Дрездені. Я думаю, що вона просто не вміє співати: у неї такий самий хрипкий голос, як у тебе, о славетне жлукто з пивом!-Так, голос у неї хрипкий: я чув, як вона вчора, си­дячи на вікні, вимучувала якусь schreckliche /Жахливу (нім.)/ англійську баладу, що зветься "De Rose upon de Balgony" .

Sauf en і singenpaaoM не можна,— зауважив Фріц. Ніс у нього почервонів: видно, він віддавав перевагу пер­шій з цих утіх.— Ні, квитків ми в неї не братимемо.

Вчора ввечері вона виграла в trente-et-quarante. Я бачив її: вона змусила грати за себе якогось англійського хлопчака. Пу­стимо твої гроші теж там або в театрі, а як ні, то пригости­мо її французьким вином чи коньяком у саду Аврелія, але квитків краще не купуймо... Що ти скажеш на це? Вип'ємо ще по кухлю пива, га?-І студенти, один за одним умочивши свої біляві вуса в огидне пійло, попідкручували їх і перевальцем подалися на ярмарок.

Майорові, який бачив, що ці два університетські джи­ґуни вішали ключа від дев'яностого номера, й чув їхню розмову, неважко було збагнути, про кого вони розмов­ляли. "Та мала відьма знов береться за своє!"— подумав він і усміхнувся, згадавши минуле, коли він був свідком її відчайдушного фліртування з Джозом і кумедного кінця тієї авантюри. Вони з Джорджем потім часто сміялися з тієї пригоди, поки — через кілька тижнів після свого одру­ження — Джордж і сам попав у тенета малої Цірцеї і якось порозумівся з нею, про що, звичайно, його товариш здога­дувався, але волів не розпитувати. Вільямові було надто боляче і соромно вивідувати ту негарну таємницю, хоч одного разу Джордж, мабуть, у пориві каяття, сам натяк­нув на неї. Це було вранці перед битвою під Ватерлоо, коли вони стояли разом попереду свого полку й дивилися крізь завісу дощу на темні лави французів, розташованих на ви­сочині перед ними. "Я вплутався в безглуздий зв'язок з однією жінкою,— сказав Джордж,— і радий, що ми ви­ступили в похід. Якщо я загину, то Еммі, сподіваюсь, ніколи не дізнається про нього. Боже, як би я хотів, щоб усього цього не було!"-Вільям любив згадувати і часто втішав сердешну вдову Джорджа розповідями про те, як Осборн, попрощавшись з нею, першого дня після битви під Катр-Бра тужливо й зворушено говорив з ним про свого батька і дружину. На цій обставині Вільям особливо наголошував у розмовах з Осборном-старшим, і таким чином йому пощастило по­мирити батька з пам'яттю про сипа бодай в останні дні життя старого.

"Отже, та відьма й далі снує свої інтриги,— думав Віль­ям.— І підбив її чорт приїхати сюди! Вона скрізь, де тільки з'явиться, приносить із собою біду".

Підперши руками голову й тримаючи перед собою "Пумперпікельську газету" за минулий тиждень, Доббін відда­вався цим своїм неприємним думкам, коли раптом хтось торкнув його парасолькою за плече. Він підвів голову й побачив Емілію.

Ця жінка мала свій спосіб тиранити Доббіна (бо й найслабкішій людині хочеться над кимось володарювати); вона командувала ним, заохочувала його, змушувала бігати по її речі й носити їх, наче він був великим ньюфаундлендом. Йому й подобалося, так би мовити, стрибати у воду, коли вона гукала: "Гоп, Доббіне!"—і бігти за нею підтюпцем, тримаючи в зубах її ридикюль. Наша повість не досягла мети, якщо читач і досі не завважив, що майор був добрий телепень.

Чому ви не зачекали на мене, сер, щоб провести сходами?— запитала вона, тріпнувши головою, і глузливо присіла перед ним у реверансі.

Я не міг випростатися в тому коридорі,— відповів майор, кумедно знітившись, наче й справді був винний.

Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо ру­шив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор — нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива.

Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ри­нок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата негайно.

Вони застали бенгальця в його вітальні на другому по­версі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комір­чині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель "Слон". Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.

Ну що?— запитав він.

Ох, бідолашна, як вона настраждалася!— вигукнула Еммі.

Атож, пожалься боже! — відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.

Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в ман­сарду,— повела далі Еммі.

Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою поко­ївкою місіс Осборн.

Провідник Кірш, як і належить, зали­цявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німець­ких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.

Вона поселиться в кімнаті Пейн,— сказала Еммі.

Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім?— вигукнув майор, схопившись з місця.

Авжеж, приведемо,— відповіла Емілія найневиннішим тоном.— Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.

Звичайно, люба моя,— сказав Джоз.

Вона, сердешна, так натерпілася,— повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб,— то як же не влаштувати її тут!-Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж,— вигукнув майор,— але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте!-Фе!—пирхнув Джоз.

Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі... я дивуюся вам, майоре Вільяме!— підви­щила голос Емілія.— Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не...

Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,— сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.

Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:-Посоромтеся, майоре Доббіне!-Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.

Натякати на це!— вигукнула вона вже за дверима.—Ох, яка це жорстокість з його боку! — І вона глянула на-портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина.— Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже-йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була-моя ревність? І що ти був чистий... Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі!-Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло!-Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне не­щасливе слово знищило зусилля багатьох років — довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних під­валинах, ,де були поховані пристрасті, нескінчена бороть­ба, невідомі жертви... Вимовлено одне слово — і руйнується чудовий палац надії, одне слово — і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити!-Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що на­стала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливі­шими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настій­ливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нага­дав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі об­бирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призна­лася, не живе з чоловіком — може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям за­кликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.

Якби він був не такий наполегливий або трохи хитріший, йому, певне, пощастило б переконати Джоза, та бен­гальця зачіпало за живе почуття переваги, з яким, на його думку, майор "ставився до нього (він навіть поділився сво­їм враженням з провідником, містером Кіршем, а оскільки майор перевіряв його дорожні рахунки, три цілком Пого­дився зі своїм паном). Тому Джоз виголосив хвалькувату промову про те, що він здатен сам захистити свою честь і не бажає, щоб майор втручався в його справи,— одне слово, бунтувався проти Доббіна, аж поки їхній розмові— досить довгій і бурхливій — не настав кінець з дуже про­стої причини, а саме: прибула місіс Бекі в супроводі носія з готелю "Слон", завантаженого мізерним багажем гості.

Вона привіталася з господарем підкреслено ввічливо, а майорові Доббіну, що, як їй відразу підказав інстинкт, був її ворогом і підбурював проти неї Джоза, стримано, але привітно вклонилася. Почувши метушню й тупіт, викликані приходом гості, Емілія вийшла зі своєї кімнати. Вона підійшла до товаришки й палко обняла її, не звертаючи ніякої уваги на майора, тільки й того, що кинула на нього сердитий погляд — мабуть, такого несправедливого й зне­важливого погляду бідолашна жінка не дарувала нікому, відколи народилася.