Розчавлені, перебиті на чотири п'ятих, готи заворушилися. Готський вождь Урайя тримався в фортеці Тіцініум (Павія) у верхів'ї По. Кільканадцять готів запропонували йому діадему Італії. Не золоту — тернову, примарну. Урайя відмовився на користь Іль-дибада. Зажеврів вогник війни. Обраховані логофетами ромейські полководці і солдати італійських гарнізонів не бажали ступити кроку. Як боєць, оглушений бойовою довбнею і залишений мертвим, готське ополчення, спираючись на ще безсилі руки, звелося на одне коліно.
Тоді головнокомандувач провінції Іллірика Віталій рушив усмиряти бунтівників. Кіннота з варварів-федератів не змогла ні пересуватися розкислою від дощу землею, ні скористатись луками. Загнані в болота герули загинули майже всі зі своїм ватагом Вісандром, братом Філемута, одного з приборкувачів бунту Ніка. Віталій утік з небагатьма. Так готи звелися на ноги. До них пристали перебіжчики з ромейської армії. До Індульфа в Анкону прийшли двоє давніх товаришів кликати і його до Ільдибада.
Охоронець з помсти вбив Ільдибада. Повсталі за велетенський зріст і за рішучі промови обрали рексом руга Ераріха. Ераріх завів таємні перемови з Юстиніаном, був розгаданий своїми і вбитий. Новий вибір впав на Тотилу, родича Ільдибада. Стурбований Юстиніан прислав у Равенну підмогу з трьох тисяч персів, узятих у полон на Євфраті. Прибув і лист, прочитаний усім: базилевс глумився над воєначальниками, які не могли розправитися з бандою втеклих заколотників.
Одинадцять ромейських полководців націлили свої об'єднані загони на Ті ці ні ум. По дорозі треба взяти Верону. Сенатор Маркіан, у якого були у Вероні друзі, підкупив сторожів. Уночі Верона розчинила ворота. Імперське військо стояло за шістдесят стадій. За спільною ухвалою вперед вислали комеса Артабаза із сотнею солдатів, щоб захопити ворота і мур над ними. Саме військо не рухалося, оскільки воєначальчики наперед перелаялися за майбутню здобич. Треба було спочатку домовитися, а тоді входити в місто. Переляканий нічним нападом гарнізон без бою втік з Верони. На світанку ромеї ще торгувалися один з одним, а готи, помітивши свою помилку, повернулися в фортецю.
Запізніле військо вткнулося в замкнуті ворота, а із загону Артабаза врятувався лише той, хто, як сам Артабаз, зіскочив з муру на землю. Ромеї повернулися в Равенну.
Тепер Тотила виступив з Ті ці ні ума, по дорозі взяв гарнізон Верони і наблизився до Равенни. Діинув час великих армій. Італія не давала ні людей, ні хліба. Все, що витиснув Тотила з долини По, обмежувалося п'ятьма тисячами бійців.
Індульф брав участь у суперечках дванадцяти ромеїв, начальників дванадцяти тисяч солдатів. Не вдалося вирішити спільної справи і довірити командування комусь одному. А одного полководця для всієї Італії Божественний Юстиніан не хотів призначати, щоб той, возгордившись, не спокусився мрією про діадему Італії.
Горстка вершників, з'явившись на час бою під Фавен-цією в тилу ромейського війська, поклала край справі. Обійшли! Кожен з ромейських командуючих вирішив рятувати свій загін. Індульф відступив, не втративши людей. А інші, втікаючи, покидали навіть значки і знамена, чого раніше не бувало.
Чекали, що Тотила піде на Равенну і розіб'є лоб у намарній облозі. Новий рекс не захотів ламати зуби об мури надзвичайно сильної фортеці Італії. Опустившись до півдня, готИ обложили Флоренцію: Бесс, Кипріан, Іоанн і Юстин своїм наближенням вимусили готів припинити облогу. Вони наздогнали Тотилу в полі і були розбиті не стільки противником, скільки власним розгардіяшем.
Розійшовшись по укріплених містах, ромеї більше не зважувалися висовувати голови. Для Індульфа почалися дні нудьги і бездіяльності в Анконі.
Тотила рухався до півдня. Почалася особлива війна. Новий рекс розруйновував мури фортець, які міг узяти легко, і обходив інші. Тотила дружелюбно поводився з полоненими, а італійцям обіцяв вольності. Ядро готів, з якими рекс вийшов з Тіцініума, розчинилися в італійцях. Не лише сервам і приписним, прикріпленим до ниви ланцем закону, Тотила обіцяв свободу і нелюдам-рабам. До нього переходили солдати, скривджені обрахунками.
Якось з Анкони зникли двадцять вісім вершників. У залишеному листі вони запрошували Індульфа покинути службу Най мерзотнішому, як Італія прозвала Юстиніана.
Тотила обложив Неаполь, висмоктаний ромеями, у якого не було запасів. Перший флот, надісланий на допомогу гарнізону, був розбитий. Другий, викинутий бурею на берег, теж дістався італійцям. Помираючи з голоду, місто здалося на милість рекса.
Знову Італія заговорила про великодушність Тотили. В пам'ять упертого захисту Неаполя від Велізарія, в пам'ять Асклепіодота і Пастора та мужність іудеїв, переможці, виявляючи турботу про неаполітанців, поступово привчили до їжі заморених голодом людей. Ромейському гарнізону було дано все необхідне і відпущено на волю.
Один з іпаспистів рекса узяв ґвалтом неаполітанку. Тотила наказав оголосити: "Неможливо, щоб злочинець ґвалтівник був звитяжним воїном. Ми не повинні наслідувати мерзенних ромеїв". Іпаспист був повішений за шию.
Чиїсь руки розклеїли в Римі листа рекса до сенату: "Швидко забуди ви благодіяння Феодорі ха і Амалазунти! Гарних гостей запросили ви, цих ромейських мімів, блазнів, брехунів, злодіїв і вбивць. Нині ми перемагаємо їх не силою нашої відваги, а помщаючись від Долі за сподіяні ними несправедливості". Так писалася війна: злобою, жадібністю, непримиренністю. Але й прагненням до кращого. Але й відмітанням зла. Але й надією, нехай найтемнішою.
Якого кольору були тоді твої надінь Індульфе? Для чого ти жив тоді, воїне, в пошуках неможливого?
2
В розповіді події падають зі швидкістю водоспада. Для Індульфа рік за роком тривала повільна війна, тягуча, як смола. Все старілося, навіть дерева, навіть війна.
Діти перестали народжуватися. Однаково безплідні поля і лоно жінок Італії.
У роки успіхів Тотили Велізарій несподівано з'явився в Равенні. Він забажав бачити Індульфа. Великий полководець розтовстів, облисів. Він багато говорив, багато і багатьом погрожував. Він видався Індульфові спорожнілим і гулким, як амфора, в якій бовталися кислі рештки вина.
Велізарій балакав про вірність Божественному, про велич імперії, про волю божу, про визначення Долі. Повсюдно він розіслав оголошення, запрошуючи давніх товаришів по мечу повернутися під Священні Корогви, обіцяючи навіть тим, що зрадили імперію, величезні блага. Жодна людина не відгукнулася...
Прокопій по-дружньому зустрів Індульфа, близькість відновилася. Як і раніше не люблячи цього холодного чоловіка, Індульф знову шукав спілкування з ним. Прокопій розповідав: базилевс більше не вірить Велізарію. Було у Велізарія раніше сім тисяч іпаспистів — наказано майже зі всіма розстатися. Назавжди. Дивні відголоски чи то злоби, чи то зловтіху в мові ученого ромея: так, базилевс не дав грошей для війни. Головнокомандувач іа. власний кошт купував і наймав кораблі, стернових, моряків, вербував солдатів. Останню війну з персами Велізарій вів теж майже на свої гроші.
— Ми,— казав Прокопій,— багато мали від перемоги над вандалами і від першого походу на Італію. Тепер ми наближаємся до худіння. Так, базилевс уміє закривати очі, а Нарзес — рахувати. Не ми перші. І ще щастя, якщо все скінчиться тільки розором.
...Вони сиділи втрьох — Індульф, Прокопій та євнух Каллігон, друг ученого. Під низьким склепінням шелестів голос Прокопія:
— Велізарій — головнокомандувач за іменем. Решта повинні скорятися йому в міру розумного. Базилевс боїться, коли б італійці знову не запропонували Велізарію діадему. Серед наших іпаспистів ховаються послані Коллоподі-єм, щоб зарізати Велізарія при перших ознаках зради.
Олива в світильнику давала високий язик вогню. Проко-пієва тінь розгойдувалася. Вчений ромей говорив:
— Війна з готами завершилася взяттям у полон Віттігі-са. Нині імперія воює з італійцями. їх у Тотили в п'ять разів більше, ніж готів. А у нас втричі більше варварів, ніж ромеїв. Це війна людей, просто війна людей, яких нацькували, як звірів на арені іподрому.
У голосі Прокопія звучав глум, а в очах стояли сльози.
— Війна завершиться тоді, коли людей не буде зовсім.
Не залишиться ^нікого. І краще. Поглянь на могутнє життя дерев. У них досконалість, не в нас... Та я жартував. Для розваги...
Троє безумців біля олійної лампи —євнух і двоє чоловіків, що втратили надію.
...Тотила зайняв місто Тибур, відрізав шляхи сполучення Рима з сушею. З чотирма тисячами наброду Велізарій не зважувався вийти в поле. Він спробував допомогти обложеному італійцями Ауксиму. Ромеї зазнали втрат і відступили, нічого не досягнувши.
Прокопій казав:
— Кому віє вітер щастя, той може замислити й невдале. З ним не скоїться лихого. Але невдасі нема щасливих вирішень. Доля позбавляє його здатності чути й бачити...
"А хто ж ти, хто ти?" — запитував себе Індульф.
Велізарій відплив у Далмацію чекати підкріплення. Індульф вважав за краще залишитися в остогидлій Анконі —-він не хотів Велізарія.
З Далмації Велізарій послав Валентина і Фоку допомогти Римові. Італійці перемогли військо, обидва полководці залишилися в полі. На півночі італійці взяли сильну фортецю Плацентію.
Тотила затис Рим, у якому командував старий Бесс, Бесс-черепаха, безжальна тварюка непоборної жадібності.
Хліб був у Бесса. Римляни з'їли траву, з'їли котів, собак, щурів, горобців, ворон, з'їли покидьки, їли одне одного. Бесс і його солдати торгували хлібом, захованим у мурах фортеці. Останні піщинки золота, срібла, останні речі римлян перейшли до Бесса.
Велізарій прорвався було на допомогу Беїху, та відступив. Індульф зрозумів, що колишньому хороброму вояці зрадило серце, що зносилося в безперервних війнах.
Ісаври охороняли Азінарії—Ослячі ворота, ті, через які ромеї ввійшли в Рим першого року війни. Вони вважали, що Бесс занадто наживається і мало ділиться з ними. Ісаври продали Азінарії Тотилі. Бесс утік. У його лігві італійці виявили гори ціннощів, точніше сказати, ціну голодної смерті колишніх громадян колишнього Великого Міста.
В Анконі невідомий чоловік спитав Індульфа:
— А коли ж тобі набридне служити ромеям? — І, не почувши відповіді, пішов собі, кинувши замість прощальних слів: — Немає більшої дурості, як улаштовувати особисте щастя.
Так говорив чоловік, якого сьогодні згадав Індульф.