Ярмарок Суєти

і таке інше,— озвався Джоз.— Вона живе в злиднях, беззахисна... і хворіла... дуже хво­ріла... і чоловік, негідник, кинув її.

Ох!— сказала Емілія.

У неї немає жодної близької душі на світі,— не без хитрощів повів далі Джоз.— І вона казала, що, на її думку, тобі можна довіритись. Вона така нещасна, Еммі.

Мало не збожеволіла з горя. її розповідь мене страшенно схвилю­вала., слово честі... мушу сказати, що ніхто ще не витри­мував такого тяжкого переслідування з такою ангельською покорою її родина повелася з нею дуже жорстоко.

Бідолашна!— мовила Емілія.

І вона каже, що коли не знайде дружньої підтримки, то загине,— вів далі Джоз тремтячим голосом.— Пожалься боже! Ти знаєш, що вона пробувала накласти на себе руки? Вона носить із собою опіум... я бачив пляшечку в її кімнаті... така жалюгідна комірчина... в третьорядному го­телі "Слон", під самим дахом. Я туди ходив.

Ці слова, видно, не справили враження на Емілію: вона навіть ледь усміхнулася.

Певне, вона уявила собі, як Джоз сопів, вибираючись сходами нагору.

Вона місця собі не знаходить з горя,— знов почав він.— Страшно слухати, як та жінка настраждалась. У неї був син, одноліток Джорджі.

Так, я наче пригадую,— сказала Еммі.— Ну і що?-Світ не бачив такого гарного хлопчика,— сказав паш сентиментальний товстун, розчулений розповіддю Ребе­ки,— Просто ангел, а не дитина. А як він обожнював свою матір! Ті негідники вирвали в неї з рук заплаканого сина і відтоді не дозволяють йому бачитися з нею.

Джозефе, голубе,— вигукнула Емілія, схоплюючись з місця,— негайно ходімо до неї!-Вона кинулась до своєї спальні, похапцем зав'язала ка­пелюшка, вернулася з шаллю в руці й звеліла Доббінові йти з нею.

Майор підійшов і накинув їй на плечі кашемірову шаль, яку сам придбав для неї в Індії. Він зрозумів, що йому залишається тільки скоритись. Емілія взяла його під руку, і вони рушили до дверей.

Вона мешкає в дев'яносто другому номері, до нього вісім маршів,— сказав Джоз, мабуть, не маючи великого-бажання ще раз долати ті сходи. Зате він умостився біля, вікна своєї вітальні, звідки видно було площу, де стояв-готель "Слон", і бачив, як наша пара йшла ринком.

Добре, що Бекі також побачила їх зі своєї комірчини, де вона щебетала й сміялася з двома студентами,— вони кеп­кували з вигляду її дідуся, бо були свідками, як він при­ходив до неї і як потім ішов назад. Бекі встигла спровадити їх і прибрати в кімнатці, поки власник готелю "Слон", який знав, що місіс Осборн користується великою симпатією при ясновельможному дворі, з пошани до неї сам вів їх на антресолі, втішаючи міледі та пана майора тим, що сходи скоро скінчаться.

Ласкава леді, ласкава леді!— загукав він, стукаючи в двері Ребеки (напередодні він ще називав її просто "пані" і поводився з нею не вельми шанобливо).

Хто там?— запитала Бекі і, висунувши голову, тихо зойкнула. Перед нею стояли Еммі, що вся тремтіла з хвилювання, і Доббін, довготелесий майор з бамбуковою паличкою.

Він стояв мовчки, дуже зацікавлений тим, що відбува­лося в нього перед очима.

Еммі радісно, з обіймами кину­лась до Ребеки, вмить вибачивши їй усе, від щирого серця притулила її до себе й поцілувала. Ох, бідолахо, коли твоїх уст торкалися такі чисті поцілунки?

Розділ LXVI AMANTIUM IRAE / Гнів закоханих (лат.)/-Щирість і доброта, яку виявила Емілія, мабуть, звору­шили навіть таку черству й лукаву жінку, як Бекі. На пе­стощі й ніжні слова приятельки вона відповіла чимось дуже схожим на вдячність, і її хвилювання, хоч воно тривало тільки мить, було майже не вдаване. Слова про "заплакану дитину, яку вирвали в неї з рук", виявилися чудовою зна­хідкою. Описом тієї страхітливої події Бекі повернула собі прихильність товаришки, і, звичайно, це стало однією з перших тем розмови, яку наша сердешна, наївна Еммі завела з віднайденою приятелькою.

То вони забрали в тебе твою любу дитину?— вигук­нула вона,— Ох, Ребеко, люба моя сестро, бідолашна страд­нице! Я знаю, що означає втратити сина, і співчуваю тим, кому теж випало це горе. Та небо милосердне, воно верне тобі сина, як ласкава доля повернула мені мого хлопчика.

Верне мою дитину? Ох, я пережила страшні муки,— призналася Бекі, може, трохи з нечистим сумлінням.

їй було не дуже приємно усвідомлювати, що у відповідь па таку простодушну довіру вона мусить відразу брехати. Та в тім-то й лихо, що коли починаєш кривити душею, то вже не можна спинитись. Коли одну вигадку беруть за правду, треба шукати іншу, щоб не підірвати довіри до попередніх векселів, тому кількість брехні, яку ви пускаєте в обіг, збільшується, і з кожним днем росте відсоток імо­вірності її викриття. Коли його забрали в мене,— повела далі Бекі ( хоч би вона не сіла на пляшку!),— я пережила страшні муки. Мені здавалося, що я вмираю, але, на щастя, то була тільки нервова гарячка. Лікар уже махнув на мене рукою, а я...

я одужала і... і опинилася тут, у злиднях і без друзів.

Скільки йому років?— запитала Еммі.

Одинадцять,— мовила Бекі.

Одинадцять?— здивувалася гостя.— Таж він народив­ся того самого року, що й Джорджі, а йому...

Знаю, знаю!— вигукнула Бекі, яка зовсім забула, скільки її малому Родонові років.— 3 горя в мене багато чого вилетіло з пам'яті, люба Еміліє. Я дуже змінилася, часом ходжу, мов причинна. Йому було одинадцять, коли його відняли в мене, хай бог благословить його милу го­лівку! Відтоді я його не бачила.

Він білявий чи чорнявий? — запитала наша немудра приятелька.— Покажи мені пасмо його волосся.

Бекі мало не зареготала з її наївності.

Не сьогодні, голубонько... колись потім, як прибудуть мої скрині з Лейпцига, бо я звідти приїхала сюди. Я покажу тобі й синів портрет, я сама намалювала його в щасливі дні.

Бідна Бекі, як тобі не поталанило!— мовила Еммі.—-І яка ж я повинна бути вдячна господові!— (Хоч це благочестиве правило, що його нам змалку прищеплюють наші родички,— дякувати Всевишньому за те, що нам ведеться краще, ніж комусь іншому,— не здається мені дуже ро­зумним). І вона, за своїм звичаєм, подумала про те, що її син найвродливіший, найдобріший і найрозумніший на світі.— Ось ти побачиш мого Джорджі! — кращої розради для Бекі Емілія не могла знайти. Бо й справді, чим її ще можна втішити?-Так вони розмовляли годину або й більше, і за цей час Бекі встигла розповісти приятельці повну й докладну істо­рію свого життя. Вона розказала, що родина Кроулі завжди ставилась дуже вороже до їхнього одруження, що її зови­ця (хитра жінка) наструнчувала Родона проти неї, що він почав вступати в ганебні зв'язки, через які зовсім охолов до неї, що їй довелось натерпітися всього: злиднів, зневаги, байдужості з боку того, кого вона найдужче любила, і все задля дитини; і нарешті розповіла про тяжку образу, через яку вона залишила чоловіка: той негідник не посоромився вимагати від неї, щоб вона пожертвувала своїм добрим ім'ям задля посади, яку міг забезпечити йому один великий вельможа, впливовий, але безпринципний чоловік — маркіз Стайн. Просто нелюд, та й годі!-Цю частину своєї багатої на події історії Бекі розповіла з чисто жіночою делікатністю і обуреним то­ном, як і належало цнотливій жінці. Та образа змусила її покинути чоловіків дім, але негідник помстився на ній, забравши в неї дитину.

І ось, закінчила Бекі, вона тиня­ється по світу, убога, беззахисна, нещасна жінка, що не має жодної близької душі.

Люди, що знають вдачу Еммі, можуть собі легко уявити, як вона сприйняла цю історію, розказану досить докладно. Вона тремтіла з обурення, слухаючи про поведінку нікчем­ного Родона і безпринципного Стайна. В її погляді з'явля­лися знаки оклику після кожного речення, в яких Бекі описувала, як її переслідували аристократичні родини і як до неї збайдужів чоловік. (Бекі його не звинувачувала. Вона говорила про нього швидше сумно, ніж злісно. Вона його надто палко любила, та й хіба він не батько її сина? ) А коли вона дійшла до сцени розлуки з дитиною, Еммі "за­галі затулила обличчя хусточкою, тож наша чудова трагіч­на актриса, мабуть, була дуже задоволена тим враженням, яке її гра справляє на глядачів. Поки дами розмовляли, постійний охоронець Емілії, майор (який, певна річ, не хотів заважати їхній нараді і якому набридло походжати вузеньким рипучим коридор­чиком з такою низькою стелею, бо вона куйовдила йому ворс на капелюсі), зійшов на нижній поверх і опинився в просторій залі, призначеній для всіх відвідувачів готелю "Слон", з якої і вели сходи нагору. Це приміщення завжди було повне тютюнового диму й щедро забризкане шумовин­ням пива. На брудному столі стояли десятки мідних свіч­ників з лойовими свічками для пожильців " готелю, а над тими свічниками висіли рядком на дошці ключі від кімнат, Еммі була почервоніла з ніяковості, коли швидко прохо­дила через цю залу, де зібрався всякий люд: тірольські торговці рукавицями і продавці полотна з Дунаю з паками свого краму; студенти, які підживлялися бутербродами з м'ясом; гуляки, що знічев'я грали в карти або в доміно на липких, пообливаних пивом столах, акробати, що перекушували тут у перервах між виступами,— одне слово, весь fumus і strepitus / Дим і гамір (лат.)/ німецького готелю в ярмаркові дні. Офіціант, навіть не чекаючи-замовлення, подав Доббінові кухоль пива; майор витяг сигару ~в заходився розважатись тим шкідливим зіллям та газетою, очікуючи, поки надійде особа, яку він сюди привів.

Незабаром до зали, побризкуючи острогами, спустилися Макс і Фріц у кашкетах набакир і з люльками, прикраше­ними гербами та пишними китицями. Вони повісили на дошку ключа від дев'яностого номера й замовили бутер­бродів та пива. Сіли вони поблизу майора, тому до його слуху долітали деякі слова з їхньої розмови.

Студенти го­ворили про "фуксів" та "філістерів", про поєдинки та пиятики в славетному розсаднику науки — сусідньому Шопенгаузенському університеті, звідки вони недавно при­були в Eilwagen , мабуть, разом з Бекі, щоб подивитися на весільний карнавал у Пумпернікелі.

Та маленька Englanderin, здається, попала en bays de gonnoissance,— сказав знавець французької мови Макс своєму товаришеві.— Після того, як пішов її гладкий ді­дусь, до неї з'явилася якась гарненька землячка. Я чув, як вони балакають і охкають у кімнаті тієї крихітки.

Треба взяти квитки на її концерт,— зауважив Фріц.— Ти маєш гроші, Максе?-Аякже!— пхикнув той.— Це буде концерт in nubibus /У порожнечі {лат.)/.