Голуби злітали з-під копит. Римляни скидали вгору праві руки з вигуком:
— Осанна! Осанна! Евоє!
Білі тоги, лаврові вінки сенаторів. Гаптовані ризи духовенства. Вологі лати в краплинах святої води.
— Ти пам'ятаєш, старий?—спитав Індульф Голуба. Ільменець відмахнувся. Що пам'ятати! Від усього залишилася остання ніч і остання битва на ранок.
Індульф не шкодував ні за чим. Якби явився йому ромейський бог, що може, як кажуть, сотворити будь-яке чудо, Індульф у своєму житті не змінив би жодної години. Що було — було. Була велика рівнина ріки По, імперія води, країна світлих озер з лілеями, білими, як жіночі груди. Довгі обмілини сірих пісків у низеньких лопухах, сріблясті верби, чиє листя нагадувало маслини.
Ромеї розповідали: тут ховаються внуки таємничого Протея, давнього бога прісних вод Італії. Тепер вони дияволи. Ромеї нерозумні.
Дятел довбав голе тіло сухого платана. В зеленій затіні горбатого моста ходили велетенські рибини, перемовляючись про жорстоке життя людей. Там Індульф зустрів дівчину, схожу на Амату. Потім знайшов її тіло.
Біля По, за межами змішання солодких і гірких вод, море — бузково-блакитне. Скелі — кольору фіалок. Здається, там хтось сказав Індульфу: "Немає більшої дурості, як улаштовувати власне щастя". Індульф не пам'ятав обличчя того чоловіка. Внизу, в рудій ущелині, кружляли два коршаки. Пам'ять зраджує. І міст, і дівчина, що нагадала Амату, і тіло її, невідомо ким позбавлене життя,— все було в горах, а не на березі По.
Індульф володів ромейською мовою, як природжений еллін, італійською — як римлянин. Він мало не забув рідну мову.
Ніби кабани в зграї собак, на майдані Августа кілька чоловік чекали Велізарія з непорушністю статуй давніх богів і мертвих імператорів. Римляни не зважувалися накласти руку на вождя втеклого гарнізону готів. Старий Аавдерій, якому новий рекс Італії, Віттігіс, доручив захищати Рим, вирішив здатися ромеям. З сорому за своїх, як зрозумів Індульф.
З цього дня почалося руйнування Рима і загибель римлян. Солдати рубали дерева де завгодно. Велізарій наказав лагодити міські мури. Для цього ламали будівлі. Римляни дивувалися: хто захищається, той не переможе.
Велізарій наказав звозити в Рим хліб і пригнати, з-за мурів усі череди. В місті, яке здавалося Індульфу цілим, половина була вже зайнята пустирями, де косили сіно, сіяли хліб, розводили овочі. Для худоби знайшлося багато місця. Мабуть, падіння Рима почалося з розправи над папою Сільверієм, який багато зробив, щоб заслати килимами дорогу ромеїв у Рим.
Ганьбу папи Індульф бачив на власні очі. Що йому до намісника апостола Петра! Індульф звик у себе шанувати старих. Цього притягли з оголеною головою, в розірваній рясі, зі скривавленим ротом. Його щока роздулася від удару кулаком. Велізарієві іпасписти не терпіли заперечень. Папа заперечив, що солдати не посміють доторкнутися до глави Церкви. Сільверія не любила Феодора, яка не відмовилася від задуму об'єднати кафоликів і монофізитів.
Антоніна ніжилася в ліжку, Велізарій сидів у неї в ногах. Дружина полководця здійснювала волю базилиси: зарозумілий первосвященик кафолицької Церкви відчує вагу руки Влади.
— Старий осел,— сказала папі повірниця Феодори,— віднині на власному хребті ти пізнаєш вічну істину: хто не гнеться, того ламають!
Прокопій казав:
— На чиєму боці Доля, того невдалі навіть дії обертаються перемогами.
Удачі, невдачі... Індульфові вдавалося все. Велізарій віддав під його команду слов'ян з колишнього загону Рикіли Павла. Ромейська кіннота гасала середньою та південною Італією. Готи втікали перед іменем Юстиніана — як доносив Велізарій Божественному.
Зібравши сили, рекс Віттігіс перейшов з десятками тисяч готів ріку Рубікон, яка впадає в Адріатику поблизу гирла Белларії. Це був старий кордон власне римських земель. Облога Рима готами тривала півтора року. Сімдесят битв під мурами. їх рахував Прокопій. Індульфові було байдуже до числа поєдинків і битв.
Важкі, неповороткі готи. Вони не вміли битися стрілами. Вони нападали щільними рядами латної кінноти. Загони герулів, гуннів, слов'ян розстрілювали готів раніше, ніж їм удавалося взятись за мечі. А коли готи, не щадячи себе, навалювалися надто завзято, кінні стрільці відступали за мури міста.
Знати б Індульфові тоді те, що він знає тепер...
Готи стікали кров'ю, знесилювались. Почалися переговори, марні для них і небезпечні згаюванням часу. Готи голодували: надто важко підвозити сушею продовольство для великого війська. Віттігіс пішов на північ. У могилах залишилося тридцять тисяч убитих у бою. Померлих від хвороб не рахували.
Голод і хвороби убили в обложеному місті сто тисяч римлян. Зрадивши готам, римляни думали, що ромеї прийшли визволити Італію від варварів. А Юстиніан хотів відновити Римську імперію. Це — інше...
Римлян спіткала доля зрадників, а готська кістка зламалася під Римом. Походи, сутички, бої в усій Італії. Військо жило — де й жити солдатові, як не на війні.
Ромеї ходили по Італії не так, як у першому поході з Регіума в Неаполь і від Неаполя в Рим. Тоді армія добре постачалася, а Велізарій і начальники не переставали повторювати: "Ми на імперській землі".
Потім брали не перебираючи. Всі стали чужими. Солдатові потрібна їжа, корм коневі і здобич, здобич. Індульф не пам'ятав, коли ж уперше він побачив, як помирали з голоду. Згодом їх ставало менше, менше: Італія стлівала як свічка, чадячи смородом тліну.
Серце солдата — кам'яне серце.
Віттігіс засів у Равенні, обложеній Велізарієм. Франки запропонували Вітті гісу допомогу за половину Італії. У гота вистачило благородства відмовитися. Велізарій підкупив перекинчиків. Повернувшись в обложену Равенну, вони підпалили хлібні склади. Околиці Равенни були витоптані, як тік. Рекс Італії здався; заважкою йому виявилася корона, а готам зрадила мужність. У справедливому гніві готські жінки, вказуючи на худих солдатів ромейсько-го легіону, який вступив до зганьбленої Равенни, кричали своїм чоловікам:
— Кому, кому ви здалися?
Потай готи запропонували Велізарію корону Італії. Вірнопідданий полководець поманив їх надією, досяг перемир'я, зайняв Равенну, набрав полонених — і відмовився від корони. Він не зрадить Божественному Юстиніану.
Гадали: війна скінчилася. Гадали: Італія — частина імперії. Ніби в зв'язку з персидською загрозою Юстиніан викликав переможця у Візантію — Доля скарала полководця за обдурених готів.
Велізарій привіз базилевсу частину скарбниці Феодорі-ха і тисячі готських бранців. їхня доля —^ полягти в битвах з персами. Як до нього Галі мер, полонений рекс вандалів, Віттігіс отримав звання патрикія імперії і маєток, вільний від податків. А Велізарій не отримав тріумфу.
Індульф уже давно розстався з Антоні ною. Хто замінив його? А що йому до того! Якось у обложеному Римі звук голосу однієї з рабинь Велізарієвої дружини нагадав йому голос вісниці смерті Амати. Не знаючи справжнього імені Коханої, Індульф не міг розпитати про неї. Є змії, укус яких, не будучи смертельним, сповнює серце тугою. Індульф відчув себе безчесним, наче він зрадив маленькій жінці, яка вчила його еллінської мови і говорила з ним про неможливе. Його серце згадало. З того дня й почала ввижатися Амата. Він бажав її. Інші жінки стали чужими.
Велізарій кликав Індульфа. Індульф залишився в Італії. Йому не потрібна Візантія, він витратив її, як розмінну монету. Його знали воєначальники. Він не зустрічав рівних собі в одиночному бою. Він командував загоном на шість сотень вершників. Перший склад слов'янського загону танув і танув. Менше сотні залишилося з тих, хто разом з Індульфом спускався по Дніпру за ромейським золотом. Ні. Як і Індульфа, їх гнало прагнення бачити світ і знайти неможливе. Хто був убитий. Хто пішов до готів за По, захопившись вродою жінки.
Слов'янське ядро обросло людьми інших мов. За Індуль-фовим значком ішли гунни й готи, малоазійці, елліни, італійці. І всі вони стали ромеями.
Подекуди готи і присталі до них італійці ще сиділи в окремих фортецях, у містечках, у горах. Пр^те Візантія прийшла в Італію. Роїсько збирачів податків, якими командував логофет Олександр Псалідіон, звалило на спустошені війною міста, на власників земель, на вільних за старим правом колонів лавину податків, які Італія розучилася платити при готах. Саме тому здирщики вирахували, наскільки ж кожен підданий за десятки років обдурив Феодоріха, Амалазунту, Феодата і Вітті rica. Так, обдурив! І Божественний Юстиніан, законний спадкоємець цих володарів Італії, мав право відновити справедливість. Податкові борги здиралися зі шкірою, м'ясом, кістками сплатників. Італійці оглянулися на роки готської влади, як старий на свою молодість. Коса податку підтяла славослів'я базилевсу.
Розгорнувши чималі згортки ситовника, сам логофет довів Індульфові та його солдатам, що не імперія винна їм, а вони імперії. Було записано все: гроші, зброю, продовольство, одяг, взуття, коні, збрую, навіть сукно для чистки обладунку. Солдати були приголомшені пишномовством сановника та лавиною доказів. Вони не згодилися, але їм нічим було спростувати. Вони сподівалися на великі блага після перемоги. І — залишилися в боргу. Злість точила серце. Вони дізналися: все військо вважало, що його обрахували. Стало легше. Солдатові нікуди подітися зі строю. Вони залишилися. До пори, до часу...
Кафолійські піддані знайшли втіху на перші часи в торжестві істинної догми: божественне і людське в Христі поєднані непорушно, вічно, нероздільно і незлитно!
Община равеннських кафоликів зігнала на іудеях кривду, завдану єретиком Феодоріхом. Синагогу знесли, а місце обгородили тином, залишивши проїзд для візків з нечистотами.
Іудеїв в Італії було мало. Але міцний зв'язок між розкиданими по берегах Теплих морів іудейськими общинами печально прославив равеннських бузувірів. Печально і крикливо. Далеко непомітніше і навіть зовсім не поміченими минулися побиття десятків і сотень тисяч арі ані в, маніхеїв та інших християн-некафоликів. їхнє майно було захоплено, самі вони перебиті чи продані в рабство.
Невдовзі після успішних дій збирачів податків виявилося, що по-справжньому завойовані лише ті міста Італії, де стояли гарнізони ромеїв.
Якось, скориставшись поширеними у мові ромеїв висловлюваннями купців та лихварів, Прокопій сказав Індульфу, що готи списані з рахунку.