Туди йти щонайбільше двадцять хвилин.
І всі троє рушили в дорогу — Христіана під руку з батьком, а Поль поруч неї.
Він розповідав про свої подоронсі по Швейцарії, Італії. Сіцілії. Описував найяскравіші враження, розказував, яке захоплення відчув на вершині Монте-Роза, коли сонце, зійшовши над громаддям крижаних гір, над закляклим світлом вічних снігів, залило велетенські верховини сліпучо-білим світлом, запалило їх, наче бліді маяки холодних морів у царстві мертвих. Потім згадав про хвилювання, яке пережив біля страхітливого кратера Етни, коли він, маленька комаха, опинився на висоті трьох тисяч метрів, серед хмар, між морем і небом, синім морем унизу, синім небом вгорі,— на краю жахливої пащі землі, безодні, подмух якої забиває дихання.
Поль мальовниче прикрашав свою оповідь, щоб схвилювати молоду жінку; і Христіана тремтіла, слухаючи його* і в її уяві поставали ті величні картини, які бачив він.
Раптом на повороті дороги показався Турноель. Старовинний замок з високою тонкою вежею, потрісканий, поруйнований часом і давніми війнами, стояв на стрімкій скелі — чарівне видиво на тлі нічного неба.
Всі троє спішились, вражені. Нарешті маркіз промовив:
— Справді, дуже гарно; наче збувся сон Ґюстава Доре. Посидьмо п'ять хвилин.
Але нестямно захоплена Христіана вигукнула:
— Ой тату, ходімо ближче! Це ж так красиво, так красиво! Ходімо, благаю тебе!
На цей раз маркіз відмовився:
— Ні, голубонько, я так находився, що з мене вже досить. Якщо хочеш подивитися зблизька, то йди з паном Бретіньї. А я вас тут почекаю.
Поль запитав:
— Ви хочете?
Вона вагалася, — боялась і лишитися з ним наодинці, і образити чесну людину своєю недовірою.
Маркіз повторив:
— Ідіть, ідіть! Я почекаю!
Христіана подумала, що батько чутиме їхні голоси, і рішуче сказала:
— Ходімо.
І вони пішли поруч.
Та вже за кілька хвилин, вона відчула якесь болісне хвилювання, страх, невиразний і незбагненний страх перед руїнами, перед ніччю, перед своїм супутником. У неї раптом ослабли ноги, як того вечора на Тазенатському озері, не корилися їй, підгиналися; здавалося, вони грузнуть у землі, прикипають до неї.
При дорозі, край лугу, ріс високий каштан. Христіана, задихаючись, наче вона бігла, сіла на землю, прихилившись до дерева, прошепотіла:
— Я далі не йду. Звідси чудово видно.
Поль сів біля неї. Вона чула, як сильно і часто б’ється його серце. Трошки помовчавши, він сказав:
— Вам не здається, що ми вже жили раніше?
Хвилюючись, вона не зрозуміла до пуття, що він питає
і тихо мовила:
— Не знаю. Я ніколи не думала про це.
Він сказав:
— А я думаю… іноді… Чи скоріше — відчуваю… людська істота складається з душі і тіла, вони начебто різні, але природа у них, безперечно, одна й та сама і вони можуть відродитися, якщо складові елементи з’єднаються вдруге. І це буде та сама — хоч, може, й не в усьому — людина, вона знову живе, бо в тіло, схоже на те, що жило колись, вселяється душа, подібна до тієї, що колись його оживляла. І ось зараз, у цей вечір, я певен, що це був мій замок, я жив у ньому, воював, обороняв його. Я впізнаю його, він належав мені, в цьому немає сумніву! І ще певен, що любив там жінку, схожу на вас, і звали її, як і вас, Христіаною! Я так певен цього, що немов бачу, як ви стоїте на вершині вежі і кличете мене. Подумайте, згадайте! За цим замком — ліс, що спускається в глибоку долину. Ми часто гуляли в ньому. Літніми вечорами ви були в легкій сукні, а я носив важкі обладунки, і коли ми ходили під склепінням зеленого гілля, вони весь час бряжчали.
Невже не пам’ятаєте? Подумайте ж, Христіано! Ваше ім’я мені таке близьке, ніби я знаю його з дитинства. Коли б ми ретельно оглянули каміння цієї фортеці, то знайшли б це ім’я видовбане моєю рукою! Запевняю вас, я впізнаю свою оселю, свій край, так само, як впізнав і вас, упізнав ще в ту мить, коли вперше побачив!
Він говорив палко і переконано, відчуваючи п’янке натхнення від близькості коханої жінки, від ночі, місяця і руїн.
Рантом став навколішки перед Христіаною і сказав тремтячим голосом:
— Я так довго шукав вас і нарешті знайшов! Дозвольте ж мені й тепер боготворити вас!
їй хотілося встати, піти, вернутися до батька, але не було сили, не було рішучості; її стримувало, сковуючи волю, бажання слухати й слухати його, відчувати, як проникають у її серце ці чародійні слова. Здавалось, вона поринула в сон, жаданий сон, такий ніжний та осяйний, повен місячного світла і поезії.
Він схопив її руки і, цілуючи кінчики пальців, шепотів:
— Христіано… Христіано… Візьміть мене… Вбийте мене… Я люблю вас… Христіано…
Вона відчувала, як він тремтить, здригається біля її ніг. Він цілував їй коліна, і з його грудей виривалося приглушене ридання. їй стало страшно, чи не збожеволів він, і вона швидко підвелася, хотіла втекти. Але він скочив перший, схопив її в обійми і припав до її уст.
Тоді без крику, без обурення, без онору вона впала на траву, ніби той поцілунок відібрав у неї сили і зламав волю. І він оволодів нею так легко, як зірвав би достиглий плід.
Та як тільки розняв обійми, вона схопилась і кинулась бігти, приголомшена, тремтячи всім тілом, похолола, мов після крижаної купелі. Поль хутенько догнав її і, схопивши за руку, пробурмотів:
— Христіагіо, Христіано!.. Обережно, там же ваш батько!
Не відповідаючи й не обертаючись, вона пішла повільніше, ноги їй запліталися, мов не свої. А він йшов слідом, не наважуючись заговорити з нею.
Маркіз, побачивши їх, одразу підвівся:
— Ходімо мерщій, — мовив, — я вже змерз. Усе це прекрасно, але шкідливо для здоров’я.
Христіана тулилась до батька, ніби просила у нього підтримки, ніби шукала захисту в його любові.
Зайшовши до своєї кімнати, вона хутенько роздяглася, кинулась у ліжко, вкрилась з головою ковдрою і заплакала. Припавши до подушки обличчям, плакала довго-довго, заклякла, знесилена. Вже не думала, не мучилась, не каялась. Плакала без думок, не тямлячи й сама, чого плаче. Плакала несвідомо, як співають, коли весело на душі. Потім вичерпавши сльози, знеможена від довгих ридань, стомлена, вона заснула.
Прокинулась від легенького стуку в двері, що виходили до вітальні. Був уже день, годинник показував дев’яту. Вона крикнула:
— Заходьте.
І на порозі з’явився її чоловік, веселий, жвавий, у дорожньому кашкеті, з сумкою, з якою він у дорозі ніколи не розлучався.
— Як, ти ще спиш, люба? Я розбудив тебе? Приїхав без Попередження. Сподіваюсь, ти здорова? В Парижі чудова погода.
І, скинувши кашкета, він підступив, щоб поцілувати її.
Вона відсунулась до стіни, пойнята шаленим нервовим страхом перед цим рожевим і вдоволеним чоловіком, що тягнувся губами до неї.
Потім, заплющивши очі, підставила йому лоб. Він спокійно поцілував і спитав:
— Можна, я помиюся в твоїй умивальні? Мене сьогодні не ждали і не приготували кімнати.
Вона пробурмотіла:
— Ну звичайно.
І він зник за дверима поблизу ліжка.
Христіана чула, як він там возиться, хлюпочеться, насвистує. Потім гукнув:
Що тут у вас нового? У мене прекрасні новини. Аналіз води перевершив усякі сподівання. Можна буде лікувати принаймні на три хвороби більше, ніж у Руайя. Чудово!
Вона сіла на ліжку, ледве дихаючи, приголомшена несподіваним поверненням чоловіка, яке вразило її, мов страшне горе, і збудило докори совісті. Андермат вийшов з умивальні задоволений, сяючий; від нього дуже пахло вербеною. Потім запросто сів у ногах на ліжко й запитав:
— А паралітик? Як він? Ще не ходить? Не може бути, щоб він не одужав, — вода дуже цілюща.
Христіана зовсім забула про каліку, вже кілька днів не ходила до джерела і тепер тільки пробелькотала:
— Так… я… здається, йому краще… Правда, на цьому тижні я його не бачила… Я… я трохи нездужаю…
Андермат глянув на неї уважніше і сказав:
— Справді, ти трохи бліда… А втім, це тобі дуже до лиця… Дуже. Ти така гарна… Просто чарівна!..
Він підійшов і, нахилившись, хотів просунути руку їй під спину.
Але Христіана з таким жахом відсахнулася, що він остовпів, і стояв з простягнутими руками, випнувши губи для поцілунку. Потім спитав:
— Що з тобою? До тебе вже й доторкнутись не можна! Повір, я не хочу зробити тобі боляче…
І він знову настирно потягнувся до неї, очі його раптом загорілися.
Тоді вона пробубоніла:
— Ні… Облиш мене… облиш… Бачиш… Бачиш… Мені здається… здається, я вагітна!..
Сказала це, не тямлячи себе від страху, не думаючи, аби тільки уникнути його дотику, як могла б сказати: "У мене проказа чи, може, чума!"
Тепер уже Андермат зблід, глибоко й радісно схвильований; і тільки прошепотів:
— Уже?
Йому хотілося цілувати її довгими, тихими, ніжними поцілунками, як щасливому і вдячному батькові сім’ї. Потім він занепокоївся:
— Та чи можливо це?.. Як же так?.. Ти думаєш?.. Так скоро?..
Вона відповіла:
— Так… це можливо!..
Тоді він схопився, закружляв по кімнаті і, потираючи руки, вигукнув:
— От який щасливий день!
У двері знову постукали. Андермат відчинив, і покоївка доповіла:
— Прийшов доктор Латон, хоче негайно поговорити з вами, пане.
— Гаразд. Попросіть його до вітальні, я зараз прийду.
І він вийшов до сусідньої кімнати. Одразу ж з'явився й доктор. Вигляд у нього був неприродно урочистий і холодний. Трохи здивований Андермат подав йому руку. Доктор вклонився, мовчки потиснув банкірові руку, сів і заговорив тоном секунданта, що викладає умови поєдинку честі:
— Трапилося, шановний добродію, вельми прикра пригода, про яку я повинен повідомити вас, щоб ви зрозуміли мою поведінку. Коли ви зробили мені честь, запросивши до вашої дружини, я одразу ж прийшов; та, виявляється, за кілька хвилин до мене тут був мій колега, запрошений маркізом де Равенелем, — головний лікар, якому пані Андермат, певно, більше довіряє. Тож виходить, що я, прибувши другим, немовби хитрощами відібрав у доктора Бонфія пацієнтку, хоч він уже міг вважати себе її лікарем; я неначе зробив грубий, негарний, неприпустимий між колегами вчинок. А ми, добродію, маємо бути в своїй практиці вельми обачні і тактовні, аби уникати прикрих непорозумінь, що можуть мати серйозні наслідки. Доктор Бонфій, довідавшись про мій візит до вас і вважаючи мене винним у цьому нетактовному вчинку, — обставини й справді тут проти мене, — заявив мені про це такими словами, що, якби не його поваяшнй вік, я мусив би зажадати від нього сатисфакції.