Одне слово, що б ти не робив, те обернеться проти тебе, шкодиш собі навіть самим рухом: рухаєш хворого. І лише тоді, коли викорениш із себе ту свою недугу, всяка переміна місця даруватиме тобі приємність. Хай вигнали б тебе на самий край землі, хай поселили б у якомусь найглухішому закуті серед варварів — хоч би яким був той притулок, для тебе він буде гостинним. Важливим є не те, куди ти приїжджаєш, а те, яким приїжджаєш, тому й не варто прив'язуватись усією душею до того чи іншого місця.
Треба жити з таким переконанням: "Я не народжений для якогось одного закутка: весь світ — моя батьківщина". Якби ти усвідомив це, то не дивувався б, чому тобі не допомагає розмаїття місцевостей, що їх, гнаний нудьгою, постійно міняєш — одну якусь на іншу. А могла б і та перша сподобатись, якби ти вважав, що всі вони — твої. Нині ж ти не мандруєш, а блукаєш: з місця на місце тебе жене твоя осоруга на цілий світ, хоча те, що ти хотів би знайти — щасливе життя — всюди, хоч би куди ти ступив. Де ще, скажи, галасливіша метушня, ніж на форумі? Але й там при необхідності можна жити спокійно. Втім, коли б мені вільно було розпоряджатися собою, то я б далеко втік од самого виду форуму та від його сусідства. Як од важкого довкілля псується навіть найміцніше здоров'я, так само й благородному духові, який, однак, ще не вдосконалився, щойно, так би мовити, одужує, може піти на шкоду те чи інше середовище. Я не захоплююсь тими, хто, наосліп кидаючись у самий вир життя, смакує його щоденну суєтність і мужньо змагається з труднощами. Розумний витерпить усі знегоди, але не шукатиме їх, бо воліє перебувати у спокої, а не в боротьбі. Справді, мало з того користі, коли, позбувшися власних пороків, ти мусив би відразу зчепитися з чужими! — "Тридцять тиранів(4) оточували Сократа — й не зламали його мужності".— А яка різниця, скільки над тобою повелителів? Рабство завжди одне. Хто згордував ним, той буде вільний серед будь-якої юрби повелителів.
Пора закінчувати, але спочатку сплачу мито. "Знати свою ваду — це вже перший крок до здоров'я". Гадаю, цей вислів Епікура дійсно знаменитий. Бо хто й не підозрює, що в нього якась болячка, той і позбутись її не помислить. Спочатку мусиш вивести себе на чисту воду, а тоді вже про поліпшення думати. Дехто ще і похваляється своїми пороками. То чи в голові їм, гадаєш, якісь рятівні засоби, якщо й ті свої пороки вони мають за чесноти? Тож усіляко намагайся сам себе спіймати на гарячому, прискіпуйся до себе самого! Спочатку будь своїм обвинувачем, потім — суддею, а вже насамкінець — захисником. Іноді — й кривдником.
Бувай здоров!
ЛИСТ XXIX
Сенека вітає свого Луцілія!
Запитуєш про нашого Марцелліна(1), хочеш знати, що він поробляє. Рідко заглядає до мене, не інакше як через те, що боїться почути правду. Але ця небезпека йому вже не грозить: чи варто говорити до того, хто не бажає слухати? От і сумніваються частенько щодо Діогена й інших кініків, які, надто вільно спілкуючись з усіма без розбору, бралися повчати першого зустрічного: чи повинні були так чинити? Що ж то дає картати глухого або німого від народження чи внаслідок якоїсь недуги? — "А чому ж би то я мав,— запитаєш,— скупитися на слова? Вони ж нічого не коштують! Справді, не можу знати, чи прислужуся людині, яку повчаю. Але переконаний, що комусь таки прислужуся, коли повчатиму багатьох. Сіймо поради щедрою рукою. Не може такого бути, щоб наполегливому колись та не всміхнулося щастя".— Я б не сказав, Луцілію, що так повинен чинити розумний чоловік: його повага, розпорошуючись, не матиме такої ваги у тих, кого могла б виправити, коли б не була пущена у щоденний обіг. Погано володіє луком, хто досягає ціль десь-колись, замість того, щоб десь-колись хибити. То не мистецтво, якщо успіх приходить до тебе випадково. Мудрість — мистецтво. ЗЇй не личить діяти навмання: вона повинна вибирати тих, від кого можна очікувати добрих наслідків, а від тих, на кого вже годі покладати надії,— відступати. Але хай їх не залишає поспіхом: навіть тоді, коли вже й надії не матиме, хай випробує ще якийсь, останній, засіб.
У нашому Марцелліні я ще не зневірився. Ще й тепер він може бути врятований, аби лиш руку йому подали вчасно. А проте є небезпека, що він може потягнути за собою і свого рятівника, бо наділений неабиякими здібностями, шкода лише, що вони спрямовані на лихе. І все-таки, знехтувавши небезпекою, зважусь розкрити йому очі на власні хиби. Та замість того, щоб прислухатись,— ти знаєш Марцелліна! — він сипне тобі такими жартами, що і розжалоблений може пирснути сміхом. Спочатку поглузує сам із себе, потім — з нас. Випередивши мене духом, викладе все те, чим я збирався його присоромити. А далі перетрясе всі наші школи, дорікне кожному філософові подачкою, коханкою, ласощами. Одного покаже мені в чужому ліжку, другого — в шинку, третього — в передпокої. Пригадає мені кумедного філософа Арі-стона(2), що полюбляв промовляти з лектики: догіднішої пори для виголошення своїх думок, видно, не міг підібрати. "А до якої школи він належить?" — якось запитали про нього Скавра(3).— "В усякому разі,— була відповідь,— не до перипатетинів(4)". Хтось поцікавився, якої думки про цього ж таки Арістона статечний чоловік Юлій Грецин. "Не можу тобі сказати, не знаю, на що він спроможний, коли стане на ноги",— відмовив, мовби йшлося про гладіатора на колісниці. Одне слово, буде мені тицяти пальцем у вічі, перераховуючи всіх тих невігласів, що краще б лишили філософію в спокої, ніж мають отак нею торгувати. І все ж, кажу, я поклав собі перетерпіти всі ті насмішки. Хай він доведе мене до сміху, а я його, можливо,— до плачу. А якщо він таки й далі сміятиметься, то я, мовби й сам схитнувся, радітиму, що йому випав такий веселий вид божевілля. Але та веселість недовга. Приглянься до таких людей і побачиш: вони то від сміху трясуться, то, за якусь хвилину,— від люті. Отож я поклав собі за мету підійти до нього й розтлумачити, що його справжня ціна буде настільки більшою, наскільки меншою вона видаватиметься в очах юрби. Хай не викореню його пороків, зате приглушу їх. Одразу вони не зникнуть, але на якийсь час перестануть буяти; далі занидіють, а може, й зовсім зникнуть. Нерозумно було б цим нехтувати: для важкохворих перерва в недузі — це все одно що здоров'я.
Поки ось так приміряюсь до Марцелліна, ти за той час — адже й змога вже є, і розумієш, звідки ти вийшов, куди йдеш, а значить, догадуєшся, якої межі сягнеш,— ти, кажу, впорядковуй тим часом свої звичаї, піднімай дух, чини опір усьому, що наганяє на тебе острах, не веди рахунку тим, хто може тебе налякати. Хіба не виглядатиме дурнем той, хто боїться, що на нього нападуть юрбою там, де й один ледве протиснеться? Так і з твоєю смертю: хоч би скільки супротивників грозило, доступитись до неї можна лиш комусь одному. Так уже розпорядилася природа: хтось один дав тобі життя, хтось один і відніме.
Коли б ти поважав мене, то вже б махнув рукою на ту решту, що маю тобі заплатити. Але я не хочу під кінець розрахунку повестися, мов який скнара,— візьми, що з мене належить.— "Я ніколи не хотів подобатись усьому люду, бо ж люд не схвалює того, що я знаю, а що схвалює люд, того я не знаю".— "Хто це?" — запитаєш.— Ніби й не знаєш, хто мій скарбник.— Епікур! Але те саме вигукне тобі кожен — з кожного дому: чи то перипатетик, чи академік, чи стоїк, чи кінік. Та чи може подобатися юрбі той, кому подобається чеснота? Загального визнання домагаються не вельми пристойними шляхами: мусиш стати подібним до того загалу. Впізнають у тобі себе самих — тоді й плескатимуть у долоні. Але наскільки важливіше, за кого ти сам себе маєш, ніж за кого тебе мають інші! Любов поганих людей можна здобути лише поганим способом.— "А чим тут допоможе,— запитаєш,— та хвалена й піднесена над усіма мистецтвами і науками філософія?" — А ось чим: волітимеш подобатись сам собі, а не натовпу; судження будеш оцінювати — які вони, а не рахувати — скільки їх; житимеш, не лякаючись ні богів, ані людей; страждання або долатимеш, або кластимеш їм край. Та коли я побачу, що тебе оточує загальна хвала, що вколо тебе, хоч би де ти з'явився, не вщухають, мов на честь лицедіїв, оклики та оплески, коли почую, що в цілому місті навперебій вихваляють тебе і жінки, й хлопчаки,— то як тут не відчути жалощів до тебе? Бо ж добре знатиму, яка дорога привела тебе до тієї слави.
Бувай здоров?
ЛИСТ XXX
Сенека вітає свого Луцілія!
Бачив я Ауфідія Басса(1), справді прекрасну людину; геть уже виснажився, змагаючись із старістю: пригнітила його настільки, що годі йому піднятися,— всім своїм великим тягарем налягла на нього. Він завжди, як знаєш, був слабкого здоров'я, крихкотілий. Довго тримався, радше підтримував те своє тіло, а тут раптом надломився. Як той корабель, що протікає, ще в силі протистояти одній-двом шпаринам, та коли, піддаючись хитавиці, починає повсюди розлазитись і, розвалюючись, неминуче йде до дна,— так і старече тіло ще можна якийсь час підпирати, зараджувати його немочі; та коли, мов у струхлілій споруді, розходяться усі споєння і, поки зіб'єш докупи одне, тріщить інше,— то тут уже треба озиратися, кудою втекти. І все ж наш Басе на диво бадьорий. Ось що дає філософія! Людина весела, навіть коли перед очима — смерть; Радісна й сильна духом, хоч би в якому стані було тіло; не знемагає у самій знемозі. Досвідчений керманич веде судно й тоді, коли порване вітрило; навіть коли щогли поламані, він пристосовує до плавання все те, що лишилось від судна. Так чинить і наш Басе: близьку свою смерть озирає з таким настроєм, таким виразом обличчя, що цю безтурботність ти подивляв би й тоді, коли б не свою, а чиюсь іншу загибель він мав перед очима. Велике то мистецтво, Луцілію, і тривалої науки потребує — відійти з погідною душею, коли над-лине ота невідхильна година. Будь-який інший вид смерті ще залишає місце для надії: минає хвороба, влягається пожежа, завал будівлі, буває, легко кладе осторонь того, хто ось-ось мав опинитись під уламками; кого вкрила хвиля, того вона не раз викидає непошкодженим із такою ж силою, з якою поглинула; воїн, траплялось, відводив меча від самої шиї приреченого на загин,— але кого до смерті веде старість, тому вже нема на що надіятися, тут уже ніхто не може втрутитися.