Заграва північного сяйва освітила цю сцену, і в супроводі величезного почту він пішов у місто і зайшов до "Оленячого Рогу". За мить салун заповнила юрба, і сердиті, схвильовані відвідувачі купували віскі й товпилися тут довгих чотири години, стежачи, як Смок грав у крібедж зі своїм давнім приятелем Бреком. Після шостої Смок з виразом суму та зненависті на обличчі, нікого не бачачи й не пізнаючи, вийшов із "Оленячого Рогу" і попростував Головною вулицею. Позад нього сунув безладний натовп з трьохсот чоловік, хором приспівуючи:
— Раз! Два! Лівою! Сіно, солома!
— На добраніч, друзі, — процідив він крізь зуби, зупиняючись на березі Юкону над кручею, де стежина круто спускалася вниз. — Я поснідаю і ляжу спати.
Усі гриста закричали, що вони не відстануть, і пішли за ним в напрямку Тру-ля-ля. О сьомій годині Смок привів усю когорту до покрученої стежки, що вела до халупи Дуайта Сандерсона. Крізь пергаментний папір вікна пробивалося світло, а з димаря курився дим. Малий рвучко відчинив двері.
— Заходь, Смоку, — сказав він. — Сніданок готовий. Що там за люди?
Смок повернувся з порога.
— На добраніч, хлопці. Гадаю, ви задоволені прогулянкою!
— Зачекай по хвилинку! — гукнув Біл Солтмен. В голосі його бриніло розчарування. — Можна з тобою поговорити?
— Катай, — весело відповів Смок.
— За що ти заплатив старому Сандерсону двадцять п'ять тисяч?
— Біле, ти дивуєш мене, — одповів Смок. — Я прийшов на свою, так би мовити, дачу, жадаю тільки тиші, спокою, а ти з цілою юрбою влаштовуєш мені допит.
— Ти не відповів на моє питання, — з невблаганною логікою відказав Біл.
— А я й не збираюсь відповідати. Це наша з ним справа, і нічого тобі пхати свого носа. Ще є запитання?
— А навіщо тобі заступ та линва?
— Знову ж це не твоє діло, Біле. Проте коли Малий хоче, хай скаже.
— Справді! — закричав Малий, швидко вистрибнувши з дверей. Він було вже роззявив рота, але похлинувся і глянув на свого товариша.
— Смоку, між нами кажучи, я не думав, що це їх стосується. Ходім до хати, а то кава геть чисто википить.
Двері зачинилися, і три сотні людей, безпорадні та незадоволені, розбилися на купки.
— Слухай, Солтмене, — сказав один. — Ти ж обіцяв нас привести до місця?
— Звідки ти взяв? — огризнувся Солтмен. — Я говорив, що Смок приведе
— Оце й усе?
— Я знаю стільки ж, як і ви Але всі ми знаємо, що Смок дещо пронюхав. За що б він тоді заплатив Сандерсонові двадцять п'ять тисяч? Не за цю ж коростяву землю, будьте певні.
Хор голосів підтримав його.
— Ну, а що нам тепер робити? — безнадійно запитав хтось.
— Я піду снідати, — весело кинув Скажений. — Ти, Біле, пошив нас у дурні.
— А я кажу, що ні, — відповів Солтмен. — Це Смок нас збаламутив. Але ж двадцять п'ять тисяч він платив?
IV
О пів на дев'яту, коли вже добре розвиднілось, Малий прочинив двері і виглянув у двір.
— От тобі й на! — гукнув він. — Вони всі потягли назад! А я вже думав, що назавжди тут отаборяться!
— Не журись, скоро вони повернуться, — заспокоїв його Смок. — І коли я не помиляюсь, то ми побачимо тут пів-Доусона, поки упораємося з оцим. Допоможи мені. У нас багато роботи.
— Признайся, на біса це все? — почав благати Малий, коли через годину глянув на наслідки праці: коловорот у кутку хижі з линвою, що крутилася навколо подвійного валу.
Смок злегка крутнув, і почулось рипіння.
— Ану, вийди та послухай, що ці звуки тобі нагадують.
Малий вийшов, зачинив двері і почав прислухатися. Він почув рипіння коловорота, що підіймає вантаж, і піймав себе на тому, що мимоволі прикидає, якої глибини мусить бути колодязь, що з нього цю вагу витягують. Коли все стихло, він уявив собі цеберку, що гойдається на линві. Потім почув, як вона почала швидко спускатися і глухо стукнулась об дно колодязя. Широко посміхаючись, він відчинив двері.
— Щось надзвичайне! Я сам мало не повірив. А далі що?
Далі вони втягли до хижі санок дванадцять каміння. Та ще багато дечого зробили за той день.
— Їдь зараз же в Доусон, — сказав Смок, коли повечеряли. — Собак лишиш у Брека. Він подбає про них. За тобою неодмінно будуть стежити, то хай Брек піде до Акційного товариства та купить увесь динаміт. І хай замовить ковалеві з шестеро свердел для каміння. Брек сам золотошукач, і зрозуміє, що нам треба. Між іншим, дай Брекові опис наших ділянок, щоб він зареєстрував їх завтра в конторі уповноваженого. А ти вийдеш о десятій на Головну вулицю і прислухаєшся. Май на увазі, я не хочу багато галасу. Доусон мусить тільки одним вухом почути. Я зроблю три вибухи, а ти стеж, який пролунає найкраще.
О десятій годині вечора, коли Малий гуляв Головною вулицею, за ним стежило багато цікавих очей. Раптом до нього долинув далекий вибух. Через тридцять секунд почувся другий, досить гучний, щоб звернути на себе увагу. А потім гримнув третій, та такий, що задеренчали шибки і люди повискакували з хат.
— А здорово їх розтрусили! — засапавшись, гукнув Малий, вбігаючи через годину до хижки в Тру-ля-ля. Він схопив Смока за руку. — Якби ти їх бачив! Доводилось тобі коли-небудь наступати на мурашник? Такий тепер Доусон. На Головній вулиці людей аж кишить. Завтра сюди наб'ється їх тьма-тьмуща. Вони вже й тепер сюди лізуть, або я зовсім не розуміюся на характері золотошукачів.
Смок засміявся, ступнув до коловорота й крутнув його разів зо два. Малий витяг мох з-поміж колод, щоб у шпари можна було бачити, що діється довкола хижі. Потім погасив свічку.
— Ану! — шепнув він через півгодини.
Смок покрутни коловорот, почекав кілька хвилин, узяв цеберку, повну землі, і витрусив її на купу складеного каміння. Потім запалив цигарку, прикриваючи вогонь долонею.
— Тут їх троє, — прошепотів Малий. — Якби ти бачив їх! Коли ти загуркотів цеберкою, вони аж трусились. Тепер один намагається заглянути у вікно.
Смок розкурив цигарку і глянув на годинника.
— Нам треба робити це регулярно, — прошепотів він, — будемо витягати цеберку що п'ятнадцять хвилин. А тим часом…
Він втроє склав полотнину і стукнув крізь неї по каменю.
— Чудесно, чудесно! — в захваті стогнав Малий. — Він тихенько підійшов до стіни і виглянув у шпару. — Вони згромадилися докупи і про щось радяться.
До чотирьох годин ранку що п'ятнадцять хвилин стукала цеберка та рипав коловорот, що насправді не піднімали нічого. Потім непрошені гості подалися геть, і Смок та Малий полягали спати.
Коли розвиднілось, Малий оглянув сліди на снігу.
— Тут був навіть отой здоровило Біл Солтмен, — сповістив він. — Ось бачиш його сліди.
Смок глянув на річку.
— Готуйся приймати гостей. Он двоє вже йдуть через кригу.
— Еге. От хай Брек зробить заявки, тоді дві тисячі кинуться на цей бік.
Малий виліз на верх стрімкої скелі і оком знавця глянув на паколи, які вони забили.
— Воно й справді скидається на коліно великої жили, — сказав він. — Напрям її можна навіть під снігом простежити. Це кожного зіб'є з пантелику. Жила йде просто, а тут ніби виходить із землі.
Коли двоє чоловіків перейшли річку і виткий шлях через схил, то знайшли хижу замкненою. Біл Солтмен, що вів перед, обережно наблизився до дверей, прислухався, а тоді поманив до себе Скаженого. Зсередини чути було рипіння та скрегіт коловорота, що піднімав велику вагу. Ще трохи почекавши, вони почули, як цеберка стукнулась об камінь. І так чотири рази за годину. Тоді Скажений постукав у двері. Зсередини почулась якась тривожна метушня, потім запала тиша; знов щось зашаруділо, і через п'ять хвилин Смок, важко дихаючи, прочинив двері й обережно висунувся. Його обличчя та вся сорочка вкриті були камінним порохом. Смок привітався щось занадто люб'язно.
— Почекайте хвилинку, — сказав він, — я зараз вийду
Натягнувши рукавиці, він вискочив надвір і опинився віч-на-віч з своїми гістьми. Їхні уважні очі спинилися на його сорочці, вилинялій на плечах та вкритій порохом. На колінах його шароварів були сліди нашвидку зчищеного глею.
— Трохи рано для одвідин, — зауважив Смок. — Що це вас пригнало сюди через річку?
— Будемо щирі, — промовив Скажений. — Ви тут щось знайшли?
— Якщо ви шукаєте яєць… — почав Смок.
— Облиште це! Ми говоримо про справу.
— Ви, може, хочете купити землі? — швидко спитав Смок. — Тут дуже гарні ділянки. Але, бачите, ми ще не можемо продавати… Бо ще не розпланували виселка. Приходь на тому тижні, Скажений, і коли ти прагнеш тиші, я покажу тобі дуже гарне місце. Бувайте всі здорові. Жалкую, що не можу запросити вас до хати. Ви ж знаєте Малого… він такий чудний. Усе торочить мені, що оселився тут для затишку й спокою. Він оце саме заснув, і я б нізащо його не розбудив.
Смок гаряче стиснув їм руки і одразу ж зайшов у хижу, зачинивши за собою двері.
Вони перезирнулись і кивнули одне одному.
— Бачили, які в нього коліна? — хрипко прошепотів Солтмен.
— А плечі! Він, безперечно, лазив у колодязь. — Кажучи це, Скажений обвів поглядом вкриту снігом балку. І раптом аж свиснув.
— Ану, глянь, Біле! Бачиш оту яму? Це ж справжні розкопки. І з обох боків утоптаний сніг. Якщо це не родовище, то я просто дурень. Тут же справжнісінька жила.
— Та яка величезна! — гукнув Солтмен. — Справжня скарбниця!
— А вниз по схилу. Бачиш оте каміння, що виступає назовні? Жила пішла й по схилу.
— Ти поглянь краще на річку, — сказав Солтмен. — Весь Доусон суне сюди.
І Скажений побачив, що весь шлях аж чорний од людей. Від самого доусонського берега котився суцільний людський потік.
— Ходімо, заглянемо у той шурф, поки тут нікого нема, — мовив Скажений і швидко попрямував до балки.
Але двері раптом відчинилися, і вийшли обидва господарі.
— Гей! — гукнув Смок. — Що ви тут робите?
— Хочемо вибрати собі місце, — відгукнувся Скажений. — Гляньте на річку. Весь Доусон іде купувати ділянки, і ми хочемо вибрати першими. Авжеж, Біле?
— Звичайно, — відповів Солтмен. — Тут незабаром буле все місто.
— Але ми не продаємо тих ділянок, — відповів Смок. — Місця, що продаються, — праворуч, на скелях. А ця частина не йде на продаж. Ідіть назад.
— Але ми тут обрали собі місце, — заперечив Солтмен.
— А я вам кажу, що це не про вас, — гостро зауважив Смок.
— Ну, а коли ми тільки пройдемось, тоді нічого? — спитав Солтмен.
— Однаково. Ваші прогулянки мені набридли. Повертайте назад.
— А я вважаю, що ми можемо гуляти, де хочемо! — заревів Солтмен. — Ходім, Скажений.
— Ви порушуєте закон, — попередив Смок.
— Ми ж тільки гуляємо, — весело заперечив Солтмен і кинувся йти.
— Стій, Біле, а то я зараз тебе продірявлю! — гримнув Малий, витягаючи два револьвери і націляючись. — Ще один крок, і я зроблю одинадцять дірок у твоїй шкурі.