Вони радили їй дати згоду на шлюб із Етцелем, проте Крімгільда не відступалася від свого. Наостанок Гернот сказав:
— Ви можете відмовити королю, сестро, але це було б тяжкою образою для нього, а про Бургундію пішла б лиха слава!
Зрештою Крімгільда погодилась прийняти Рюдігера.
— Маркграф — дуже шляхетний рицар,— сказала вона.— Я буду рада його бачити. Когось іншого не прийняла б, а Рюдігера не можу образити!
Маркграф у супроводі одинадцяти своїх рицарів прийшов до вдови.
Крімгільда зустріла гостей у жалобі. Жінки з її почту повбиралися в пишні шати. Однак Крімгільда і в жалобному одязі затьмарювала їх. Біля неї стояли Геро й Екеварт зі своїми васалами, а навколо трону містилося двісті високородних придворних.
Посланців короля Етцеля прийняли дуже чемно й шанобливо. Всі почувалися якнайкраще. Тільки Крімгільда була заплакана.
— Шляхетна Крімгільдо, могутній король Етцель передає вам вітання і пропонує своє серце,— мовив Рюдігер.— Він обіцяє вам любов і подружню вірність. Відтоді, як він утратив Гельху, його життя стало безрадісне і похмуре. Він боїться, що воно таким і залишиться, якщо ви не зміните його своєю прихильністю!
— Маркграфе,— відповіла Крімгільда,— хто знає про моє горе, той не наважиться сподіватись на мою любов. Я втратила найкращого чоловіка, якого тільки може втратити жінка! [92]
— Але ж страждання зціляє тільки любов! — сказав Рюдігер.— Подвійне горе витісняється подвійною любов'ю! До того ж, король Етцель пропонує вам дванадцять корон, землі тридцяти князівств, ще й половину світу. Ви будете такою ж володаркою, як раніше була Гельха, і жодна жінка в світі не перевищить вас.
При цих словах гуннські дворяни впали до ніг Крімгільді і почали просити, щоб вона стала їхньою володаркою й щодня дарувала їм сяйво своєї краси. Тут у Крімгільди забриніли на очах сльози, і вона сказала:
— О, як же я можу стати дружиною такого героя! З мене вистачить горя й від смерті одного. Однак до завтра я ще подумаю, а тоді дам вам остаточну відповідь.
Рюдігер і гуннські рицарі низько вклонилися Крімгільді і, задкуючи, залишили покої.
Після того, як вони пішли, стражденна вдова запросила до себе матір Уту і любого її серцю брата Гізельгера.
— Я вислухала Рюдігера,— сказала Крімгільда,— і плакатиму, як плакала досі.
— Той, хто тебе сватає,— наймогутніший король, люба сестро,— мовив Гізельгер.— Між Роною, Ельбою, Дунаєм і Льодовитим океаном немає держави більшої, ніж у нього. Йому підвладний Туркестан, під його рукою перебуває король Італії Дітріх. Це ж щастя, що він сватає тебе!
— Моє царство — це сльози і страждання,— відповіла Крімгільда.— Воно не сягає далі могили Зігфріда, а його князі — скорбота і смуток.
— Настане час — біль твій уляжеться, дитино,-обізвалася У та.
— То я повинна приймати чужих рицарів? — спитала Крімгільда.— І показувати їм своє змарніле обличчя? Мою згорблену від туги постать? І бути до них прихильною? Ні, на це я ніколи не пристану!
А сама подумала: "Чи справді я могла б володарювати, як за життя Зігфріда, роздавати срібло, золото й самоцвіти, збирати під свою руку війська, бути вищою за князів і королів? О боже, чи може ще статися таке? О боже, зглянься на мої благання! Як давно я не була весела! Чи можу я жити з Етцелем? Він-бо поганин! Чи можу я, християнка, бути йому дружиною? Чи не відцурається мене весь світ, якщо я піду за Етцеля? Ні, не зроблю цього нізащо в світі!"
А вголос сказала:
— Не можу на це зважитися, люба матусю. Я — тільки тінь на Зігфрідовій могилі.
Розмова на цьому скінчилася. Ута і Гізельгер пішли, а Крімгільда залишилася сама. Всю ніч вона не могла заснути, сушила собі голову думами й часто плакала. [93]
Вранці брати пішли з нею до собору на відправу й знову радили їй погодитися на шлюб із Етцелем. Але цього разу Крімгільда не сказала жодного слова.
— Зважтеся, люба сестро! — умовляв її Гунтер.— Рюдігер квапиться з від'їздом, нам ніяк його затримувати. Або погодьтеся, або відмовте. Він не може залишати свого короля без відповіді.
Після цього Крімгільда ще раз запросила до себе Рюдігера. Маркграф прийшов після відправи. Крімгільда зустріла його з належними почестями і сказала, що не змінила свого рішення.
— Як ви помиляєтесь, вважаючи свою красу зів'ялою! — мовив Рюдігер.— Скільки щастя ви могли б подарувати своєму володареві і скільки прикрощів завдаєте нам!
Не маючи великої надії, маркграф усе-таки попросився до Крім-гільди на останню розмову сам на сам.
— Ми здогадуємося про причину вашої відмови,— сказав він.— Ви, певно, побоюєтеся, що при гуннському дворі будете самотні. Не бійтеся. Урочисто обіцяю: я, мої воїни та друзі завжди служитимуть вам. Ми будемо при вас все життя і захистимо, якщо хтось наважиться вас скривдити. Ми відплатимо за кожну завдану вам неприємність.
У Крімгільди заблищали на очах сльози. Вона схопила Рюдігера за руки.
— То ви клянетесь, що помститеся кожному, хто завдав мені горя? — спитала вона.
Рюдігер заприсягнувся і скріпив свою присягу потиском руки. Крімгільда замислилася. Вона подумала:
"А може, мені пощастить відомстити за вас, любий мій Зігфріде? Може, я, безутішна жінка, ще раз стану могутньою, повеліватиму рицарями й каратиму своїх ворогів? Я згодна!"
А вголос сказала:
— Я християнка, а ваш володар — поганин! Як же ми можемо побратися?
Але Рюдігер не відступався:
— Хіба мало вірних християн служить йому? Ви не будете позбавлені духовної розради і зможете слухати святі обідні, як тільки того побажаєте. А хіба бог не хотів би, щоб ви схилили могутнього короля світу прийняти вашу віру? Який би це був здобуток для християнського світу! Крім вас, ніхто інший не зробить цього!
У відповідь Крімгільда сказала:
— Про це я й не подумала! — Вона заплакала, а потім додала: — Може статися так, що я, бідна вдова, поїду в чужу поганську країну, і там буде лише одна людина, яка мене захистить!
— П'ятсот рицарів належить вам! — вигукнув Рюдігер.— І я — ваш слуга! Ви ніколи не пошкодуєте, що послухали поради Рюдігера! [94]
— То поспішаймо, мій друже! — сказала королева.
Вона звеліла спакувати всі багатства, які ще залишилися від Зігфрідового скарбу, і повантажити їх на коней.
Гаген намагався цьому перешкодити, але Гунтер заборонив йому втручатися. А Рюдігер порадив Крімгільді:
— Залиште золото тут. Багатства мого короля неосяжні. Він підніме Зігфрідів скарб однією лівою рукою.
Але Крімгільда все ж таки вибрала дванадцять скринь найкращих коштовностей і золота. Все це знадобиться для дорожніх подарунків. Потім вона пожертвувала тисячу марок на молитву за спасіння душі свого загиблого чоловіка і пообіцяла решту скарбу тому, хто поїде з нею в далеку гуннську країну. А це були маркграф Еке-варт і п'ятсот рицарів. Вони присягнулись їй у вічній вірності, і Крімгільда уклонилася їм. Потім вона попрощалася з тими, хто залишався в замку.
Гернот, Гізельгер, а також Ортвін, Геро й Румольд і тисяча рицарів проводжали її до Дунаю. А попереду мчали Рюдігерові рицарі. Вони мали передати королю Етцелеві радісну звістку.
Королева Ута плакала.
Король Гунтер провів Крімгільду до міського муру. На прощання він сказав:
— Відтепер живіть у щасті й мирі, люба моя сестро! Нехай бог благословить і захистить вас!
Він гадав, що більше ніколи не побачить Крімгільду.
ЯК КРІМГІЛЬДА ЇХАЛА ДО ГУННІВ
Вперед гінці помчали, вістку понесли,
що іде королева,— умовили посли!
А згодом розпрощалися Гернот і Гізельгер,
сестрі своїй незрадно служивши дотепер.
Коло Пферінга на Дунаї Гернот і Гізельгер попрощалися з Крімгільдою. Гізельгер сказав:
— Люба сестро, якщо коли-небудь вам буде потрібна допомога у дикій гуннській країні, то дайте знати — я приїду і захищу вас. [95] Крімгільда поцілувала його, а потім Гернота і, помахавши бургундським рицарям, поїхала далі.
Баварію проминули швидко, а коли побачили Інн, зітхнули з полегкістю, бо подолали найнебезпечніший відтинок шляху. В Пассау чекав її дядько, славнозвісний князь-єпископ Пільгрім. Він був дуже освічений, любив книги й живопис. За його наказом літописці записували на пергаменті все, що траплялось у світі. Він якнай-люб'язніше прийняв свою небогу і попросив її затриматися у нього довше. Купці Пассу теж охоче дали б притулок багатим гостям на довший час. Рицарі Пассау й собі були раді прибулим. Вони оточили Крімгільдиних дівчат і повели з ними дружні розмови. Тільки Рюді-гер наполягав на від'їзді, бо по той бік Інну починалися його землі. Там уже чекала його дружина Готелінда, яка приїхала, щоб привітати гостей.
Вранці бургунди перейшли Траун, а ввечері прибули на всіяний наметами берег Емсу. Тут отаборилася Готелінда з рицарями. Пехларнцям не терпілося показати Зігфрідовій вдові свою вправність у турнірних змаганнях, і хоч уже сутеніло, вони, забачивши процесію, почали свої ігри. Коли Крімгільда зійшла з коня, повз її обличчя зі свистом пролетіли уламки списів.
— Для мене велике щастя вітати вас, красуне! — сказала Готелінда.— Нехай буде благословенний цей день, що приніс мені таку втіху!
Ті, хто змагалися, здіймали радісний гомін при кожному влучному ударі.
— Бог відплатить вам за гостинність! — мовила Крімгільда.— Нехай він подарує вам обом радість і щастя!
Потім гості й господарі трапезували, пили і, посідавши на траві, обмінювались новинами. Нагомонівшись, усі пішли в намети відпочивати.
Наступного дня високих гостей зустрічали в пехларнському замку. Рюдігерова дочка Дітлінда ласкаво привітала їх і повела у велику залу. Звідти було видно Дунай — річку, набагато ширшу за Рейн. Зелені береги круто здіймалися пообабіч. Вони переходили в узвишшя, узвишшя — в гори. Гори ставали все вищі й вищі, а вершини найдальших були вкриті снігом і оповиті хмарами. Крімгільда ще не бачила такого краєвиду і цілий день просиділа, милуючись ним.
Проте Екевартові не сиділося.
— Король Етцель буде гніватися, що ми так забарилися! — нагадував він.
Та ось настав час прощатися, і дарунки на згадку пішли з рук у руки. Крімгільда подарувала Дітлінді дванадцять золотих каблучок і чудове вбрання. І тут їй стало боляче, що може роздавати тільки [96] такі дрібниці, а не те, що наказує їй серце. Вона обняла дівчину і поцілувала. А Дітлінда сказала:
— Вельмишляхетна володарко, якщо хочете, я залюбки поїду з вами і назавжди лишуся біля вас, щоб розраджувати.