Чому, маючи таку незмірну силу, ви не досягли чогось кращого? Ніщо не спиняло вас, та й не могло спинити. В чому річ? Вам забракло честолюбства? Чи, може, ви не встояли перед якоюсь там спокусою? В чому річ? Як воно так сталося?
Він звів на мене очі зразу, коли я вибухнув цією тирадою, і спокійно слухав мене, аж поки я скінчив. Я стояв перед ним, схвильований, важко дихаючи. Він почекав із хвилину, немов міркуючи, з чого почати, а тоді сказав:
— Гампе, ви, певно, знаєте притчу про сіяча, що вийшов сіяти? Якщо пригадуєте, частина зернят упала на кам’янистий грунт, де було мало землі. Вони відразу ж проросли, бо неглибоко сиділи в грунті. Та коли зійшло сонце, їх припалило й вони засохли, бо не мали коріння. А трохи зерна впало в бур’ян, та бур’ян виріс і заглушив його.
— Ну, гаразд, знаю,— сказав я.
— Що гаразд? — трохи дратливо перепитав він.— Зовсім не гаразд. Я був одним із тих зернят.
Він схилив голову над папером і знову почав креслити. Я закінчив роботу і вже відчиняв двері, збираючись вийти, коли він сказав мені:
— Гампе, якщо ви подивитесь на карту західного узбережжя Норвегії, то побачите затоку, що зветься
Ромсдаль-фйорд. Я народився за сто миль від неї. Але я не норвежець. Я — данець. Мої батько й мати були данці. Я не знаю, як і коли вони потрапили на той похмурий півострів на західному березі. Я ніколи ні слова про те не чув. Але поза тим більше нічого таємничого в їхньому житті не було. Вони були бідні, неписьменні люди. Такі були і їхні предки — надморські селяни, що за споконвічним звичаєм виряджали своїх синів у далекі моря. Більше я не маю чого розповісти.
— Як то ні? — заперечив я.— Адже ж я так нічого й не зрозумів.
— Про що ж іще вам розповідати? — спитав він і знову насупився.— Про моє злиденне дитинство? Про те, як доводилося жити самою рибою, та й то не досхочу? Про те, як, ледве навчившись лазити, я випливав з рибалками в море? Про своїх братів, що один по одному виходили "орати моря" і більше не поверталися? Про себе, що не вмів ні читати, ні писати, а з десяти років плавав за юнгу на старих суднах, що ходили понад узбережжям? Про погану їжу та ще гірші звичаї? Чи про стусани та штурхани зранку й на ніч замість людського слова? Чи про страх, ненависть і муку, що були моїм єдиним душевним поживком? Я не люблю згадувати про це. Навіть тепер, коли воно мені спадає на думку, я навіснію. Поміж тих каботажних шкіперів бували такі, що я, коли вже вбився в силу, ладен був вернутись туди та повбивати їх, але життя закинуло мене в інші краї. Нещодавно я навідувався в ті місця, але, на жаль, усі ті шкіпери вже повмирали, опріч одного. Тоді, ще як я юнгував, він був помічником; як я оце недавно зустрів його, він був уже шкіпер, а після нашої зустрічі став калікою — ходити ногами йому більше не доведеться.
— Але ж ви читали Спенсера й Дарвіна, а кажете, що ніколи не ходили до школи? Де ж ви навчилися читати й писати? — спитав я.
— На англійських торговельних суднах. Дванадцяти років я був кают-юнгою, чотирнадцяти — палубним юнгою, шістнадцяти — вже повним матросом, а сімнадцяти років я вже був досвідчений моряк і верховода на баку. Повний безмежно гордих планів і безмежно самотній, не маючи допомоги, не зустрічаючи співчуття, я сам доходив усього: сам вивчив навігацію, математику, природничі науки, літературу, і чого лишень я не вивчав! Та на що воно мені все придалось? Капітан і власник судна в розквіті сили, на верховині життя, як ви кажете, і ось я вже починаю старіти, котитися вділ. Безглуздо, чи не правда? Коли зійшло сонце, мене припалило, і я засох, бо не мав коріння.
— Але історія розповідає нам про невільників, що досягли порфіри,— докірливо сказав я.
— Історія розповідає також про сприятливі обставини, за яких тим невільникам пощастило її досягти,— відказав він похмуро.— Ні одна людина сама не створює цих обставин. Усі визначні люди просто вміли скористати з нагоди, що траплялася їм. З такої нагоди скористав корсіка-нець. Мої мрії були не менш величні ніж його. Я зумів би використати сприятливі обставини, але ніколи не спіткав їх. Виріс бур’ян і заглушив мене. Тепер, Гампе, я можу сказати вам, що ви знаєте про мене більше за всіх у світі, опріч хіба мого рідного брата.
— А хто він? І де він тепер?
— Він — власник промислового пароплава "Македонія" і полює на котиків,— була відповідь.— Ми, певне, зустрінемо його біля японського узбережжя. Люди звуть його Смерть Ларсен.
— Смерть Ларсен? — мимоволі вихопилося в мене.— Він що — схожий на вас?
— Я б цього не сказав. Він просто безмізка тварюка. В ньому, як і в мені, багато... багато...
— Звірячого? — підказав я.
— Так,— дякую вам за слово,— звірячого, але він насилу вміє читати та писати.
— І ніколи не розважає над життям? — додав я.
— Ніколи,— відповів Вовк Ларсен з невимовним смутком у голосі.— І він щасливий, бо живе самим життям. Він занадто захоплений життям, щоб думати про нього. Я зробив помилку — мені ніколи не треба було заглядати в книжку.
РОЗДІЛ XI
"Привид" досяг найпівденнішої точки тієї дуги, що він описував по Тихому океані, і повертав уже на північний захід, тримаючи курс на якийсь самотній острівець, де, як казали на судні, ми мали запастися питною водою, перше ніж розпочати полювання на котиків біля берегів Японії. Мисливці вправлялися в стрільбі з дробовиків та карабінів, веслярі й стерники ладнали вітрила, обмотували весла й кочети ремінцями або шнуром, щоб вони не рипіли, коли підпливатимуть до котиків, одне слово, наводили лиск, як мовляв Ліч.
До речі, його рука цілком загоїлася, але шрам залишимся на все життя. Томас Магрідж боїться Ліча вдень і вночі, мов смерті, і не важиться виходити на палубу, коли споночіє. На баку, як завжди, бувають сварки. Луїс каже, що хтось переносить матроські розмови на ют, і двох таких шептунів уже спіймано й добре набито. Він боїться за Джонсона, весляра з його шлюпки,— йому не минути лиха. Джонсон занадто відверто каже, що думає, та ще двічі чи тричі завівся з Вовком Ларсеном, коли той перекручував його прізвище. Йогансена матрос налупцював якось уночі на палубі, і відтоді помічник почав вимовляти Джонсонове прізвище як слід. Але провчити отак і Вовка Ларсена Джонсон, звичайно, не зможе, шкода й гадки.
Луїс розповідав мені дещо про Смерть Ларсена. Те, що він сказав, цілком потверджує скупі Вовкові слова про брата. Можна сподіватися зустрічі зі Смертю Ларсеном десь біля японських берегів.
— Тоді тримайся — буде шквал,— віщував Луїс,— бо вони люті один на одного, як правдиві вовки.
Смерть Ларсен капітанує на "Македонії", єдиному пароплаві в усій промисловій флотилії. Це судно має чотирнадцять шлюпок, тоді як на шхунах їх буває тільки по шість. Ходять чутки, ніби на ньому є гармата; подейкують про дивні виправи й авантури цього судна — від довозу контрабандного опіуму до Сполучених Штатів, а контрабандної зброї в Китай і аж до торгівлі чорними рабами й навіть піратства. Я не міг не вірити Луїсові, бо ні разу не спіймав його на брехні, а крім того, він виявляв енциклопедичні знання, коли йшлося про полювання на котиків та про звіробійні флотилії.
На нашій шхуні, що її мовби справді посів диявол, скрізь велось однаково: як на баку та в камбузі, так і в "четвертому класі" та на юті. Люди сварилися й бились, ладні одне одному душу витрясти. Мисливці щохвилини чекали сутички між Смоком і Гендерсоном, бо їхня давня ворожнеча ще не вщухла, хоч Вовк Ларсен рішуче заявив, що сам уб’є того, хто залишиться живий у цій бійці,— якщо направду дійдеться до бійки. Він відверто сказав, що зробить так зовсім не з моральних міркувань: про нього, мовляв, хай би мисливці й геть поперегризали один одному горлянки, якби лиш йому на полювання не потрібні були живі люди. Коли тільки вони потерплять до кінця сезону, він обіцяє їм улаштувати розкішну забаву, де вони зможуть поквитуватися з ворогами, і тоді ті, хто лишиться живий, хай собі викидають за борт загиблих, а потім хай вигадують байки про нещасних, що буцімто потопились у морі. Здається, навіть мисливців уразила його жорстока байдужість. Хоч які вони самі були урвителі, але Вовка Ларсена таки дуже боялися.
Томас Магрідж лащиться до мене, як собака, а я потайці починаю трохи стерегтись його. В нього є та відвага, що її породжує страх,— це мені відомо з власного досвіду,— і якщо коли-небудь ця відвага переможе його страх, він відбере мені життя. Коліно моє уже сливе загоїлось, хоч інколи ще подовгу болить. Поволі відходить і рука, що ото здушив мені Вовк Ларсен. А взагалі здоров’я моє чудове — принаймні так я почуваюсь. Мої м’язи твердішають і товщають. Але на руки мої страшно глянути. Вони червоні, наче ошпарені, нігті брудні й поламані, на пальцях задирки; крім того, дуже допікають мені чиряки, що обкидають мене чи не від корабельної їжі, бо раніш я їх ніколи не мав.
Кілька днів тому мене розважив Вовк Ларсен: я побачив його за біблією. Довго й марно шукали її на початку мандрівки, а згодом вона знайшлася в скриньці у покійного помічника. Я дивувався — що може знадобитись Вовкові в біблії? А він прочитав мені вголос кілька віршів з Еклезіаста. Мені здалося, що він не читає, а скорше висловлює свої власні думки. Гучно й тужливо лунав його голос у тісній каюті, чаруючи і захоплюючи мене. Хоч Ларсен і не освічена людина, але читати він таки вміє бездоганно, надзвичайно виразно. Я ніколи не забуду цього меланхолійного голосу, я немовби чую його й зараз:
— "Призбирав я собі срібла, й злота, і скарби з царів та земель; завів у себе співаків та співачок і все, що веселить людей, та всяку музику.
Я зробивсь великим і багатим, так що переважив усіх, що бували поперед мене в Єрусалимі, а при всім тім премудрість моя зоставалась у мене.
Та як поглянув я на все, що мої руки зробили й скільки я завдавав собі клопоту, працюючи,— бачу, що все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!..
Усьому й усім — одно: однака доля праведному й без-божному, доброму й злому, чистому й нечистому; тому, хто приносить жертви, і тому, хто не приносить жертви; честивому, як і грішникові; тому, хто клянеться, як і тому, хто совіститься клястись.
Се ж то й біда в усьому, що діється під сонцем, що доля однака всім; тим-то й серце в людей повне злості, й безум у серці їх, поки віку їхнього, а потім прилучуються вони до мертвих.
Поки людина в живих, має ще надію, бо ліпше живий пес, ніж лев мертвий.
Живі-бо знають, що помруть, а мертві нічогісінько не тямлять, і немає їм уже заплати, бо й пам’ять про них пішла в забуток.
І любов їх, і ненависть, і боротьба їх минулись, і не матимуть вони повіки участі ні в чому, що діється під сонцем".
— Оце вам і все, Гампе,— сказав він, заклавши пальцем книжку і звівши очі на мене.— Цей проповідник, що був царем Ізраїлю в Єрусалимі, думав так, як і я думаю.