Але зараз Песик відчуває себе не на жарт живим. Він не може не думати про Вишеньку. Не може примусити своє серце не калатати. Таке враження, ніби кімната Вишеньки задрімала. Всі інші запахи перекривають пахощі квітів. Песик чекає.
XXXVIII
ОХ! БІДОЛАШНА ВИШЕНЬКА!
Він чекав три дні. На третій день по обіді в замку вхідних дверей клацнув ключ. І нічого з того, на що сподівався Песик, не сталося.
Він сидить посередині того, що донедавна здавалося вітальнею-їдальнею і кімнатою для гостей, як Наполеон після битви, перед заходом сонця серед повного розгрому. Вхідні двері зачиняються. Зараз увійдуть Мускусний Здоровань чи Перчичка. Песик не боїться. Перша на місце розгрому заходить Перчичка. Він гордо дивиться на неї. Але Перчичка його не бачить. Схоже, вона взагалі нічого не бачить. Це не колишня Перчичка. Жодної реакції. Бліда, як смерть. На обличчі глибоке горе. Сльози покреслили його зморшками. Вона, як сомнамбула, ступає по скалках. Іде до кімнати Вишеньки. З'являється і Мускусний Здоровань. І тут Песик дивується. Невже це той самий чоловік? Перш за все, він зовсім не як варений рак. По-друге, він ніби розтанув, м'язи спали. Обличчя схудло так, що страшно, губи без кровинки, очі велетенські і хворобливо блищать. Він теж не помічає нічого довкола. У нього на руках стара ковдра, і він теж іде до кімнати Вишеньки. А Вишенька? Вишенька. Де Вишенька? Песик зиркає на вхідні двері: нікого. Перед входом: нікого. На сходах: нікого.
— Вишенько? Вишенько!
Песик кидається до кімнати дівчинки. Мускусний Здоровань поклав ковдру на ліжко Вишеньки. І Вишенька, Вишенька, яка була в тій ковдрі, лежить тепер на ліжку, з заплющеними очима, така маленька, така худенька, така худенька, аж прозора. У цю мить Песик відчуває те ж саме, що відчув біля Чорнухи, коли дверцята від холодильника, крутячись у повітрі...
— Вишенько!
Він скочив на ліжко, кинувся до дівчинки і почав облизувати, облизувати, облизувати... Поки вона й розплющила очі.
— А, це ти...
Вона прошепотіла це так тихо, що спочатку він навіть не повірив. Він лише зупинився. І цього разу почув дуже виразно:
— Привіт, Песику! Усе гаразд? 4
А потім він уже нічого не чув. Насамперед, тому, що Вишенька вхопила його в обійми, а згодом того, що Мускусний Здоровань закричав:
— Дивися! Дивися! Вона розплющила очі! Вона поворухнулась! Вона заговорила!
Що тут почалося! Мускусний Здоровань ухопив Песика і ну притискати до грудей, як різник із запахом лаванди, і ну цілувати, а потім Перчичка, а потім знову Мускусний Здоровань, а потім Вишенька, яка сказала:
— Це ще не все, але я голодна, як вовк!
Ту ніч він провів у кімнаті Вишеньки. Вона йому все пояснила. Коли вона побачила порожню будку, то оголосила їм голодування. Вони опиралися, казали, що, мовляв, вона сама погано позачиняла дверцята будки й причепа. Але вона не відступалася. Вони теж. Хоча за тиждень вони почали непокоїтися. "Адже вони мене люблять, розумієш. Я, до речі, теж їх люблю. Але треба, щоб вони полюбили і тебе, ось так". Коротше кажучи, занепокоєні здоров'ям Вишеньки, вони дали оголошення в купу газет. "Тепер, Песику, тебе знають, як справжнього бандита, твоє фото в усіх газетах". А що оголошення нічого не давали, а Вишенька не їла ані рисочки, вони повернулися туди, де віддали песика дальнобійникам. "Уявляєш, справжнє розслідування, як по телевізору". Але й тут нічого не знайшли, і Вишенька танула на очах. А вони впали у відчай.
— До того дня, коли вони вирішили їхати додому, я зовсім охляла. Вони хотіли покласти мене до лікарні. Ось, Песику, тепер ти все знаєш.
Вона бере в руки портрет Песика. Схиляє голову:
— Це ти? Дуже гарний! Тільки хочу сказати, що насправді ти далеко гарніший.
Потім, роззирнувшись:
— Яка гарна у мене кімната. Вона ніколи не була такою гарною. Ми тут гарно житимемо з тобою.
XXXIX ХАЙ ЖИВЕ МАЙБУТНЄ!
Ну ось. Тепер ми спокійно йдемо у майбутнє. Вишенька швидко оклигає. Мускусний Здоровань і Перчичка остаточно приймуть Песика. Перчичка тому, що він порятував Вишеньку, Мускусний Здоровань — бо Песик сам-один перетворив помешкання на пустир, і це йому сподобалося! За це слід поважати! Про це Здоровань казатиме усім своїм приятелям.
— А ще він пробіг п'ятсот кілометрів, отакий Песик! Коли ми повернулися, квартира нагадувала Перл-Харбор після бомбування японською авіацією!
Усе це сталося зовсім недавно. Тепер Мускусний Здоровань ладен і більше двадцяти хвилин чекати біля будь-якого колеса.
НІ ДРЕСИРУВАЛЬНИК, НІ ДРЕСИРОВАНИЙ (Замість післяслова)
Я не знавець собак. Просто друг. Можливо, за вдачею сам трохи пес. З моїм першим собакою ми народилися в один день. Потім разом росли. Але він постарів раніше за мене. В одинадцять років то вже був мудрий дід, покручений ревматизмом. А я ще був щеням. Він помер. Я плакав. Дуже плакав.
Звали його Пек. Золотавий спанієль (за часів, коли спанієлів ще не водили до перукарів), зух, гуляка, брехун, забіяка, трішки злодійкуватий, сварливий, незалешшй, такий, що не дасть наступати собі на лапи. Але на вулиці він умів дочекатися зеленого світла для пішоходів. І в житті у мене не було м'якішої подушки. І кращого співрозмовника, який вмів би берегти таємниці. Він умів вгадувати мій настрій з виразу мого обличчя, і легеньке гарикання навчило мене по-важати його настрій. Він не любив, щоб його відволікали, коли він їсть, а я не терпів, щоб він клав мені на книоіску свого не зовсім стерильного носа, коли я читав. Він це знав, і я це знав. Ми чудово розумілися. Він також знав, що зі школою у мене не найкращі стосунки, а я розумів, що деякі правила сімейного життя його обтяжували. Іноді ми втішали один одного.
Тепер, по двадцяти роках, я відпочиваю з Луком. Лук — зовсім інший. У чотиримісячному віці ця босійська вівчарка вирішила не старіти. І вже шість років поспіль, попри сорок кілограмів ваги, бійцівські плечі і гострі ікла у червоно-червоній пащі, розумово Лук усе такий самий чотиримісячний.
"Цей пес — повний бовдур", — каже моя мати.
Але по тому, як вона усміхається видно, що й сама в це не вірить. Річ у тім, що Лук одурив усю сім'ю. Кожен з нас бодай раз читав це в його очах. Дурість — це його тактика. "Від мене нічого не молена вимагати, розумієте, я надто дурний..." Здається, саме це він хоче сказати, коли сидить на своєму масивному задові, схиливши голову і висолопивши язика, і слухає, як його вичитують, ніби йдеться про гру. Тут він показав увесь свій розум, спілкуючись з людьми: ніколи не засвідчувати розуму.
Верх мудрості! Таким чином він веде мирне, зручне оісит-тя, без пригод, без халепу будинку, який погоджується ділити з нами. Він вдовольняється зручним фотелем і гомоном наших розмов. А час від часу прогулянка з дорослими до ліска, невеличке борюкання з моїми племінниками, годинка нілсності, поклавши голову на фартух моєї матері... він сам розподілив ролі, і ми на це пішли. За це він погодився дотримуватися двох чи трьох принципів, які роблять можливим співіснування собак і людей і які зводяться до такого: не пхати носа до справ, які вас не обходять.
Між Пеком та Луком був Кан. Бідолашний Кан, похмурий Кан, непередбачуваний і бентежний, який постійно боявся людей... Можливо, він був "найрозумніший" з у сіх трьох і найгарніший, і взагалі най-най-най... хоча як доберман був найнещасніший.
Доберман...
Чи знав той німецький збирач податків XIX ст., герр Доберман, що робить, коли вивів цю нову породу собак і гордо назвав своїм ім'ям? Чи знають сьогодні усі ті, що дбають про чистоту собачої породи, коли створюють собак певного розміру, сторожових собак і собак-няньок, собачок-ромпаньйонок і кімнатних собачок, собачок для цього, собачок для того, профільованих, як спортивні машини, проштампованих, як родинне срібло, які отримуватимуть гарненькі медалі на конкурсах краси, де їх виставлятимуть хазяї?Який естетичний успіх, яка краса!Доберман — красень! А який цяця сучасний спанієль! Але їхні мізки! Адже деякі з них божеволіють на старості! А як страшно бути божевільним!
Кан був одним із тих божевільних собак і дуже нещасним, бо не завжди був божевільним. Це єдиний пес, про якого я можу сказати, що бачив, як він плаче. Він справді плакав, як людина, якій болить і яка карається докорами сумління. В один з таких нападів божевілля, коли він нікого не впізнавав, він мене вкусив. А коли зрозумів, чия то була рука, заплакав. Він стрясався від ридань. Вив і кашляв, згинаючись удвоє. Я сів поруч і пестив його. Я шепотів йому на вухо, що то не його провина, а провина пана Добермана і всіх тих, хто "дбає про чистоту собачої породи". Він плакав, а я все шепотів. Так тривало довго. Потім він задрімав, але й уві сні стогнав. Ні, цю книгу я присвятив не фанатам "чистоти собачої породи", тим, що підрізають хвости й обстригають вуха.
Окрім Кана й Лука, інші мої собаки були абсолютно без-породними: Фанту, якого ми знайшли на смітнику, зовсім лисого, зате начиненого шротом, якого виходив наш друг — художник, а потім приніс до нас; Пегпі — песик мого брата, завбільшки з тенісний м 'яч, коли він прибився до нього, і який, за словами ветеринара, мав таким і лишитися. (Сьогодні, коли він стоїть на чотирьох лапах, то спокійно кладе голову на стіл). Не кажучи вже про собак, яких я зустрічав, про друзів моїх собак, про собак моїх друзів...
Мені здається, що вони всі зібралися довкола, коли я пишу ці рядки. Адже про собак пишуть стільки дурниць, що вони мають право недовіряти.
До речі, що нового я можу написати? Мало що. Радше про людей. Наприклад це: якщо у вас є чи буде собака, не ставайте пі дресирувальником, ні дресированим. Поясню: не ставайте таким, як ті господарі, які пишаються, що перетворили собаку па підстилку, на дикого звіра чи механічну іграшку. "Дивіться, який розумний у мене пес!" — ніби каоїсуть ті субчики; і поки вони вихваляють розум свого собаки, на обличчях задоволених дресирувальників виступає безмежна дурість.
Але не давайте дресирувати і себе. Не ставайте такими, як ті, які виконують будь-які забаганки свого собаки, які думають лише про нього, говорять лише про нього, і життя котрих зводиться лише до одного: у них е пес.
Мінімальне дресирування необхідне. Але треба добре ро —зуміти значення цього слова.
Гарне дресирування-передбачає взаємну повагу гідності.