Це — головні докази, на які спирається слідство. А тепер краще поговорімо про Джорджа Мередіта[56], коли ваша ласка, й облишмо всілякі дрібниці до завтрашнього ранку.
Дощу вранці, як Холмс і передбачав, не було, небо було ясне й безхмарне. О дев'ятій годині Лестрейд приїхав по нас у своєму екіпажі й ми вирушили до ферми Газерлей і до Боскомбського ставу.
— Цього ранку я дістав серйозну новину, — зауважив Лестрейд. — Подейкують, що містер Тернер такий слабий, що довго не проживе.
— Він, напевно, дуже старий? — мовив Холмс.
— Має років із шістдесят, але втратив здоров'я ще в колоніях і вже давно хворіє. Та ще ця подія дуже зашкодила йому. Адже він був давнім другом Мак-Карті і, я ще можу додати, його великим добродійником; я дізнався, що він навіть не брав з нього орендної плати за ферму Газерлей.
— Он як? Цікаво, — зауважив Холмс.
— Так! І допомагав йому, чим лише міг. Тут усі говорять, що він був такий ласкавий до небіжчика.
— Невже? А чи не здалося вам дещо дивним, що цей Мак-Карті, людина не така вже й багата, давній Тернерів боржник, усе-таки заводив мову про одруження свого сина з Тернеровою донькою, спадкоємицею великого майна, — та ще й так упевнено, ніби варто лише посвататись — і все буде залагоджено? Дивно це ще й тому, що сам Тернер і чути про це не бажав. Дочка його сама розповідала нам про те. Невже ви й досі не зробили жодних висновків?
— Ми чули про оті ваші висновки та міркування, — мовив, підморгнувши, Лестрейд. — Мені, Холмсе, й без того важко орудувати фактами, без усяких там теорій і вигадок.
— Що ж, ваша правда, — стримано відповів Холмс, — орудувати фактами ви не дуже зугарні.
— В усякому разі, я виявив один факт, на який ви не звернули уваги, — роздратовано заперечив Лестрейд.
— Тобто?
— Мак-Карті-старший прийняв смерть від Мак-Карті-молодшого, і всі теорії, які це заперечують, — бліді, мов світло молодика.
— Що ж, молодик усе-таки ясніший за туман, — усміхнувшись, мовив Холмс. — Якщо я не дуже помиляюся, ліворуч од нас ферма Газерлей.
— Так, це вона.
То була велика, зручно розташована будівля, з шиферним дахом і жовтими плямами лишайників на сірих стінах. Спущені завіси й димарі без диму надавали їй похмурого вигляду, немовби на ній відбився увесь жах пережитого. Ми подзвонили в двері, й невдовзі служниця винесла Холмсові, на його прохання, черевики, які були на господареві того дня, коли він загинув, а потім — пару синових черевиків, хоч і не ту, яку він узував того дня. Обережно обмірявши їхні підошви, Холмс попросив провести нас у двір, звідки ми кривулястою стежкою подалися до Боскомбського ставу.
Шерлок Холмс почав змінюватись на виду, підходячи до місця злочину. Люди, що пам'ятали мого друга як спокійного, вдумливого логіка з Бейкер-стрит, тепер нізащо його не впізнали б. Обличчя його спохмурніло. Брови витяглися двома чорними лініями, з-під яких крицевим блиском світилися очі. Голова похилилася, плечі зсутулились, уста щільно стулилися, на міцній шиї здулися жили. Ніздрі роздулись, наче в тварини, яка женеться за здобиччю; всі думки його так зосередились довкола справи, якою він перейнявся, що найкраще було не звертатися до нього з жодними запитаннями — він або нічого не відповідав, або нетерпляче уривав розмову. Холмс мовчки прямував стежкою, що вела через ліс і луки до Боскомбського ставу. Це було вологе, болотисте місце, як і вся тутешня долина, а на ледве помітній стежці та обабіч неї, де росла низька травичка, видніли сліди — безліч слідів. Часом Холмс наддавав ходу, часом несподівано зупинявся, а один раз рішуче обернувся й ступив кілька кроків назад. Ми з Лестрейдом простували за ним: детектив — байдуже й недовірливо, я ж спостерігав за моїм другом з великим зацікавленням, знаючи, що всі свої дії він обміркував до кінця.
Боскомбський став — невелике, поросле очеретом озерце завширшки з п'ятнадцять ярдів — був якраз на межі ферми Газерлей і парку містера Тернера. Над лісом, що підступав до протилежного берега, стриміли червоні шпилі будинку багатого хазяїна. З боку Газерлею ліс був дуже густий, і лише смуга вологої трави, кроків із двадцять завширшки, розділяла дерева та очерет, що оточував став. Лестрейд показав нам місце, де було знайдено тіло; земля тут справді була такою вологою, що я міг чітко помітити слід від цього тіла. Поглянувши на напружене обличчя й насторожені очі Холмса, я зрозумів, однак, що він багато зміг побачити в прим'ятій траві. Він метушився, мов пес, що натрапив на слід, а потім обернувся до нашого товариша.
— Чого ви лазили до ставу? — спитав він.
— Нишпорив у ньому з граблями. Гадав, чи не знайду там зброю або ще щось. Але як ви...
— Далебі, в мене нема на це часу! Ви так вивертаєте свою ліву ногу, коли йдете, що за її слідами вас навіть кріт відшукає. А біля очерету сліди обриваються. Як просто все було б, якби я опинився тут іще до того, як оте стадо волів усе витоптало! Ті, які прибігли з вартівні, знищили всі сліди за шість-сім футів довкола тіла. Але одна людина пройшла тричі. — Він дістав лупу й ліг на землю, підстеливши плащ, аби краще розгледіти сліди, і заговорив радше сам до себе, ніж до нас: — Оце сліди молодого Мак-Карті. Він тут проходив двічі і один раз пробіг, бо закаблуків майже не видно, а переди відбилися чітко. Це підтверджує його розповідь. Він побіг, помітивши, що батько лежить на землі. Далі — батькові сліди; він увесь час походжав туди-сюди. А що тут таке? Слід приклада — син спирався на рушницю, коли стояв і слухав. А це що? Ого! Що це таке? Хтось підкрадався навшпиньки! Навшпиньки! Черевики з тупими передами — справді незвичайні! Він підійшов, потім подався геть і знов повернувся, — звичайно ж, по свою одежу. Але звідки він прийшов?
Холмс метушився, то гублячи, то знову відшукуючи слід, аж поки ми опинилися біля самого лісу, в затінку високої старої берези — найвищого на всю околицю дерева. Холмс побачив за нею знайомий слід і знову ліг на землю, радісно скрикнувши. Він довго роздивлявся на сліди, перегортаючи опале листя й сухе паліччя, далі набрав і насипав у конверт якогось пороху, оглянув крізь лупу ґрунт, а потім — кору дерева до висоти людського зросту. На моховинні лежав камінь із гострими краями. Холмс підняв його і ретельно обдивився; відтак пішов стежкою через ліс аж до самої дороги, де не було вже ніяких слідів.
— Надзвичайно цікава справа, — зауважив він у своєму звичному дусі. — Здається, що ця сіра будівля праворуч — вартівня. Мабуть, зайду до Морґана, щоб сказати йому кілька слів і написати коротеньку цидулку. Ми ще встигнемо повернутися до сніданку. Йдіть до екіпажа, а я скоро приєднаюся до вас.
Не минуло й десяти хвилин, як ми вже сиділи в екіпажі і їхали до Росса. Холмс досі тримав у руці камінь, підібраний у лісі.
— Це може зацікавити вас, Лестрейде, — зауважив він, простягаючи тому камінь. — Ось чим було скоєно вбивство.
— Я не бачу тут жодних слідів.
— А тут їх і немає.
— То як ви про це дізналися?
— Під каменем росла трава. Він лежав там лише кілька днів. Місця, де його знайшли, не видно. Це речовий доказ — слідів ніякої іншої зброї немає.
— А вбивця?
— Довготелесий шульга, накульгує на праву ногу, взуває мисливські чоботи на грубій підошві, в сірому пальті, курить індійські сигари з мундштуком, у кишені носить тупий ніж. Є ще декілька прикмет, але досить і цього, щоб зарадити в наших розшуках.
Лестрейд засміявся.
— На жаль, я й досі не дуже вірю вам, — мовив він. — Усі ці теорії — гарна річ, але нам доведеться мати справу з твердолобими британськими присяжними.
— Побачимо, — спокійно відповів Холмс. — Ви працюєте за своїм методом, а я — за своїм. Сьогодні я ще маю тут деякі справи, але вечірнім потягом, напевно, вже повернуся до Лондона.
— І зоставите справу незакінченою?
— Ні, я її закінчу.
— А таємниця?
— Її вже розкрито.
— Хто ж тоді злочинець?
— Джентльмен, якого я описав.
— Але хто він?
— Про це неважко буде дізнатися. Тут не так багато мешканців.
Лестрейд знизав плечима.
— Я людина ділова, — сказав він, — і не стану шукати по всій околиці якогось джентльмена, про якого відомо лише те, що він довготелесий шульга й накульгує на праву ногу. Мене здіймуть на глум у Скотленд-Ярді.
— То й добре, — байдуже мовив Холмс. — Я дав вам змогу розкрити таємницю. А ось і ваші кімнати. На все добре. Я напишу вам, перш ніж виїхати.
Залишивши Лестрейда у його кімнатах, ми поїхали до свого готелю, де на столі на нас уже чекав сніданок. Холмс мовчав, заглибившися в свої думки; обличчя його було похмуре, мов у людини, що потрапила в скрутне становище.
— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив він, коли зі столу прибрали посуд, — сідайте в крісло, і я розповім вам усе, що мені відомо. Я не знаю, що мені робити, й хотів би спитати вашої поради. Запаліть сигару, й почнемо.
— Прошу.
— Отже, вас уразили дві речі в розповіді молодого Мак-Карті, що схилили мене на його бік, а вас — проти нього. Перше — це те, що батько вигукнув "Коу!", перш ніж побачив сина. Друге — дивовижні слова небіжчика про щура. Він пробурмотів кілька слів, але син розчув лише одне. Наше слідство має розпочатися з цих двох подробиць; тож припустімо, що все сказане сином — чистісінька правда.
— А що це за вигук "Коу"?
— Напевно, він кликав когось іншого. Адже він знав, що син у Бристолі. Син почув цей клич цілком випадково. Вигуком "Коу!" небіжчик кликав того, з ким мав зустрітися. Але "Коу!" — клич австралійський, побутує лише між австралійцями. Це суттєвий доказ того, що особа, з якою Мак-Карті мав зустріч біля Боскомбського ставу, була австралійцем.
— А щур?
Шерлок Холмс дістав з кишені складений аркуш паперу й розгорнув його на столі.
— Це мапа штату Вікторія, — сказав він. — Минулої ночі я замовив її телеграфом у Бристолі. — Він затулив долонею частину мапи. — Прочитайте-но.
— "Рет", — прочитав я. — Щур?
— А тепер? — Він підняв долоню.
— "Баларет"[57].
— Саме так. Це й було останнє слово небіжчика, але син розчув лише останній склад. Той намагався назвати ім'я вбивці. Хтось із Баларета.
— Чудово! — вигукнув я.
— Це помітно одразу. Як бачите, коло вужчає. Сіра одежа була третьою річчю в синовому свідченні, що потребувала перевірки. Якщо вона підтвердиться, то таємниця зникне й з'явиться якийсь австралієць із Баларета в сірому пальті.
— Звичайно.
— До того ж мешкає він недалеко, бо навколо ставу немає нічого, крім ферми й садиби, й чужа людина навряд чи забреде сюди.
— Так.
— А тепер про сьогоднішній похід.