Але я боюся за тебе, мій дорогий. Розповідають… жахливі речі про тих, що не скоряються волі пророка: завжди з ними трапляється щось страшне.
— Але ми ще не суперечили йому, — відповів батько. — Ще матимемо час, щоб стерегтися небезпеки. У нас же цілісінький місяць. А наприкінці його нам найкраще піти геть з Юти.
— Покинути Юту?
— Схоже на те.
— А ферма?
— Ми зберемо грошей, скільки зможемо, а те все кинемо. Правду кажучи, Люсі, я не вперше думаю про це. Мені обридло вклонятися їхньому проклятому пророкові. Я вільний американець, і все це не для мене. Я вже старий, щоб учитись. Якщо він прийде пастися на цю ферму, то може напоротися на добрий заряд дробу.
— Але вони не дозволять нам виїхати, — зауважила дочка.
— Почекай, прийде Джефферсон, і все швидко влаштується. Тим часом не хвилюйся, моя дорога, і не плач, а то він мене з'їсть, як побачить тебе засмученою. Боятися поки що нічого.
Джон Фер'є сказав ці заспокійливі слова дуже впевненим тоном. Проте Люсі помітила, що на ніч він добре замкнув двері, прочистив і зарядив старий заржавілий дробовик, що висів на стіні в його спальні.
Розділ IV
ВТЕЧА
На другий день після розмови з пророком мормонів Джон Фер'є вранці пішов до Солт Лейк Сіті, знайшов там свого знайомого, що вирушав у гори Невади, і передав йому листа для Джефферсона Гоупа. В листі повідомлялось, яка над ними нависла небезпека і як він їм тут потрібен. Після цього Фер'є з легким серцем повернувся додому.
На фермі його чекала несподіванка: з обох боків біля воріт стояли, прив'язані до стовпів, чиїсь коні. Ще більше здивувався Джон, побачивши, що його вітальнею заволоділи двоє молодих чоловіків. Один з них, з довгастим білим обличчям, розвалився в кріслі, закинувши ноги на виступ груби. Другий, з одутлим обличчям і бичачою шиєю, стояв проти вікна, заклавши руки в кишені, і насвистував популярний гімн. Обидва кивнули головами до Фер'є, коли він увійшов у кімнату. Першим заговорив той, що сидів у кріслі.
— Ви, мабуть, не знаєте нас, — сказав він. — Оце син старійшини Дреббера, а я Джозеф Стенгерсон, що мандрував з вами в пустелі, коли господь простяг свою руку і навернув вас до правдивої пастви.
— Як це він зробить з усіма народами в слушний час, — прогугнявив другий. — Божий млин меле помалу, зате дрібно.
Джон Фер'є холодно вклонився. Він уже догадався, хто такі були ці непрохані гості.
— Ми прийшли, — вів далі Стенгерсон, — за порадою наших батьків просити руки вашої дочки для того з нас, хто їй і вам буде більше до вподоби. У мене тільки чотири жінки, а у брата Дреббера їх сім, отже, я маю більше прав.
— Ні, ні, брате Стенгерсон, — вигукнув другий. — Справа не в тому, скільки хто має жінок, а в тому, скільки їх може утримати. Мені батько щойно передав свої млини, і я багатший.
— Але мої перспективи кращі, — гаряче доводив перший. — Коли господь прибере мого батька, я матиму його дубильний завод і шкіряну фабрику. До того ж я старший за тебе і займаю вище становище в общині.
— Це вирішить дівчина, — відповів молодий Дреббер, дурнувато посміхаючись до свого відображення в дзеркалі. — Ми залишимо це на її волю.
Під час цієї розмови Джон Фер'є стояв у дверях кімнати сам не свій від люті, він ледве стримувався, щоб не потягти батогом по спинах обох своїх гостей.
— Слухайте-но сюди, — підступив він до них. — Коли моя дочка покличе вас, тоді й приходьте, а доти щоб і ноги вашої тут не було.
Обидва мормони витріщили на нього очі. Ця суперечка між ними за руку дівчини видавалася їм найвищою честю і для неї, і для батька.
— З кімнати є два виходи, — вигукнув Фер'є. — Ось двері, а ось вікно. Що вам більше подобається?
Його засмагле обличчя виглядало таким диким, а худі руки такими грізними, що гості схопились і поквапно відступили. Старий фермер пройшов за ними до дверей.
— Повідомте, коли розв'яжете суперечку, — кинув він насмішкувато їм услід.
— Ти поплатишся за це! — крикнув Стенгерсон, аж блідий від злості. — Ти зневажив пророка і Раду Чотирьох! Каятимешся до кінця своїх днів.
— Рука господня тяжко впаде на тебе! — додав молодий Дреббер. — Він відверне лице своє і скарає тебе!
— Так тоді ж я почну карати! — люто вигукнув Фер'є і був би кинувся нагору по рушницю, якби Люсі не спинила його за руку. Не встиг він вирватися від неї, як цокіт копит дав йому знати, що відвідувачі вже далеко.
— Облудні шахраї, — закричав Фер'є, витираючи спітніле чоло. — Я волів би бачити тебе в могилі, аніж жінкою когось із них.
— І я б так воліла, батьку, — відповіла вона з запалом. — Але ж Джефферсон скоро повернеться.
— Так. Незабаром він буде тут. Якби вже швидше, бо хто знає, що у них на думці.
І справді, саме тепер, як ніколи, старому непокірному фермерові та його дочці потрібна була дружня порада і допомога. Відколи існувало поселення, не. було ще випадку такого явного непослуху волі старійшин. Якщо невеликі провини каралися так суворо, то яка ж доля могла спіткати одвертого бунтівника? Фер'є знав, що його багатство і його становище мало допоможуть. Інші, не менш знатні й багаті, таємниче зникали, а їх майно переходило церкві. Фер'є був людиною відважною, але й він тремтів перед тією незбагненною, таємничою загрозою, що нависла над ним. Він не побоявся б стати віч-на-віч перед якоюсь певною небезпекою, але очікування чогось невідомого й страшного виводило його з рівноваги. Він крився від дочки і вдавав, що все це дрібниці, але дівчина люблячим оком помічала, як йому тяжко на душі.
Фер'є чекав, що одержить від Янга якесь послання з погрозою за його поведінку, і не помилився: воно прийшло, хоч і негаданим способом. Наступного ранку, прокинувшись, він був здивований, знайшовши клаптик паперу, пришпилений до його ковдри на рівні грудей. На ньому було чітко написано: "Двадцять дев'ять днів дано тобі на виправлення, а потім…"
Крапки лякали більше, ніж будь-яка інша погроза, що могла бути на їх місці. Як ця пересторога потрапила в кімнату, для Джона Фер'є було болючою загадкою. Його челядь спала в флігелі, а двері й вікна були заперті. Він зібгав папірець і нічого не сказав дочці, але цей випадок вразив його в саме серце. Двадцять дев'ять днів — це, очевидно, те, що лишалось від обіцяного Янгом місяця. Чи зможе сила й відвага протистояти такому підступному ворогові? Рука, що приколола папірець, могла б проткнути йому серце, він ніколи не довідався б, хто вбивця.
Ще більше вражений він був уранці другого дня. Вони сиділи за сніданком, коли Люсі скрикнула і показала рукою на стелю. Там було написано, очевидно вуглем, число 28. Дочці це було незрозуміло, а він не хотів пояснювати. Всю ніч Фер'є просидів з рушницею на чатах. Він не чув і не бачив нічого, проте вранці велике "27" було намальоване зовні на дверях.
Минав день за днем; із такою ж методичністю, як після ночі наставав ранок, вороги вели свій рахунок, не забуваючи нагадати то в тому, то в іншому місці, скільки ще лишалося днів з подарованого місяця. Часом фатальне число з'являлося на стіні, часом на підлозі або ж на хвіртці чи паркані. При всій своїй пильності Джон Фер'є не міг устежити, звідки бралися ці щоденні перестороги. Дивлячись на них, він відчував якийсь забобонний страх. Він змучився вкрай, а погляд став неспокійний, як у зацькованого звіра. Тільки одна надія лишилась у нього — надія на повернення молодого мисливця з Невади.
Двадцять, п'ятнадцять, десять днів, а про Гоупа нічого не чути. Час швидко збігав, звістки все не було. Зачувши цокіт кінських копит або крик погонича, старий фермер поспішав до воріт, думаючи, що це нарешті допомога. П'ять, чотири… Побачивши трійку, Фер'є зовсім зажурився і втратив усяку надію на порятунок. Він погано знав навколишні гори, а тому відчував себе безпорадним. Головні дороги пильно охоронялись, і ніхто не міг пройти по них без дозволу ради старійшин. Куди б він не кинувся, порятунку, здавалося, не було. Проте Джон Фер'є ні на мить не вагався в своєму рішенні: краще вмерти, аніж погодитись на те, що він вважав ганьбою для своєї дочки.
Одного вечора він сидів, глибоко замислившись і напружено шукаючи виходу з цього трагічного становища. Ще вранці він побачив на стіні будинку двійку. Завтра — останній день з подарованого строку. Що ж буде потім? В його уяві виникали різні моторошні картини. А дочка?.. Що станеться з нею після його смерті? Невже нема ніякого способу виплутатися з тієї невидимої сітки, якою їх обплутано? Голова старика впала на стіл, і він заридав від власного безсилля.
Та що це? Серед глухої тиші йому вчулося легеньке шкрябання в двері — тихе, але виразне. Так, звук ішов від дверей. Фер'є прокрався до передпокою і ще раз прислухався. Кілька хвилин не було чути нічого, а потім вкрадливе шкрябання повторилося. Хтось дуже обережно стукав в одну з дощок у дверях. Чи не нічний убивця, що прийшов виконати вирок таємного трибуналу? Чи, може, то якийсь посланець нагадує, що настав останній день? Джон Фер'є подумав, що краще нагла смерть, ніж нестерпне чекання невідомого. Скочивши вперед, він відсунув засув і розчахнув двері навстіж.
Надворі було тихо й спокійно. Стояла ясна ніч, на небі весело мерехтіли зорі. Перед очима фермера був невеличкий садок, обнесений парканом, але ж ні там, ні на дорозі не видно було жодної живої істоти. Зітхнувши з полегкістю, Фер'є подивився направо й наліво. Аж ось, глянувши випадково вниз, він помітив у себе під ногами людину, що лежала, розкинувши руки, лицем до землі.
Це видовище так його вразило, що він сперся об стіну і затулив рота рукою, щоб не скрикнути. Йому здалося, що то був якийсь поранений чи вмираючий, але потім побачив, як чоловік, звиваючись, швидко і тихо, мов змія, поповз по землі до передпокою. Опинившись в будинку, він схопився на ноги і зачинив двері. Здивований фермер побачив перед собою суворе обличчя Джефферсона Гоупа.
— Господи! — зітхнув він. — Як ти налякав мене! Чого це ти входиш таким способом?
— Дайте мені їсти, — сказав той хрипко. — Сорок вісім годин я не мав ні крихти в роті, ні ковтка води. — Він жадібно накинувся на холодне м'ясо і хліб, що лишилися на столі од вечері.
— А як Люсі? — спитав він, вдовольнивши голод.
— Все добре. Вона не знає про небезпеку, — відповів старий.
— Ну й гаразд.