Птахи не є насельниками повітря. Вони в ньому такі ж, як земноводні у воді. Жільят не припускав думки, що в повітрі нема живих істот. Він говорив: "Якщо море сповнене життя, то чому ж має бути пустельною атмосфера? Живі істоти кольору повітря, напевно, зливаються зі світлом і тому щезають з наших очей. Хто доведе, що їх зовсім нема? Якщо порівняти повітря з водою, то можна твердити, що в ньому повинні бути свої риби, так само, як у морі — свої. Ці повітряні риби прозорі; це передбачив творець за для нашого і їхнього блага: пропускаючи крізь себе світло і не залишаючи ніякої тіні, вони не залишають у наших очах ніяких обрисів, тому ми нічого про них не знаємо і нам не вдасться їх спіймати". Жільят був певен, що якби вдалося вицідити атмосферу і ловити в ній так, як ловлять у спущеному ставку, то можна було б виявити тьму-тьмущу найдивовижніших істот. "І, — додавав він замислено, — тоді багато дечого з'ясувалося б".
Замріяність — а вона є думкою в стані туманності — межує зі сном і тяжіє до нього, як до своєї межі. Повітря, населене прозорими істотами, було б початком невідомого, але за ним відкриваються широкі ворота в царину можливого. Там інші істоти, там інші явища. Нічого надприродного, тільки таємне продовження безконечної природи. Жільят у своєму діяльному неробстві, яке заповнювало його життя, був незвичайним спостерігачем. Він доходив до того, що його спостереження поширились навіть на сон. Сон — це осягання неможливого, яке ми називаємо також неправдоподібним. Світ сновидінь — воістину цілий світ. Ніч сама собою всесвіт. Фізична субстанція людини, яка перебуває під тягарем атмосферного стовпа п'ятнадцять льє заввишки, під вечір виснажується; людина падає від утоми, вона засинає, відпочиває, очі її заплющені; і перед її напівсонним мозком, далеко не таким бездіяльним, як заведено думати, відкривається нове бачення, перед людиною з'являється Невідоме. Темні марева невідомого світу постають перед людиною зовсім близько, осягально, — чи тому, що справді зв'язані з нею, Чи тому, що примарна глибина безодні ніби насувається на неї, і здається, що незримі насельники безмежжя приходять, щоб подивитися на нас, що вони цікавляться нами, мешканцями землі: якісь тіні чи то піднімаються, чи то опускаються, пропливаючи повз нас у сутінках; ми спостерігаємо потойбічне, і перед нами постає нове життя, воно виникає і розсіюється, в ньому діємо ми і ще якісь сили; і ось перед людиною, що спить, перебуваючи на межі осягального і позасвідомого, проходять небачені тварюки, нечувані рослини, грізні або усміхнені безплотні істоти — всі оті духи, личини, вовкулаки, гідри, привиди та інша потороча, місячне сяйво в безмісячному небі, вся ця таємна різноманітність нічного чуда, всі ці з'яви і зникнення серед скаламученої темені, видива, які пролітають у мороці, — все те загадкове, що ми називаємо сновидінням і що є не чим іншим, як нашим наближенням до невидимої дійсності. Сон — це акваріум ночі. Саме так міркував Жільят.
VIII
Крісло Гільд-Гольм-Ур
Даремно було б шукати сьогодні в затоці Уме будинок Жільята, його город і маленьку бухточку, де він тримав свій бот. "Будинок на Пустирищі" більше не існує. Півострівець, на якому він стояв, розвалився під ударами кирки руйначів узбережжя, його повантажили віз за возом на судна торгівців гранітом та скупників скель. Він перетворився в столичну набережну, церкву, палац. Гребінь підводного гірського пасма давно вже став частиною Лондона.
Вивітрені, зазублені скелі, які спадають у море, — гірські пасма в мініатюрі; вони справляють на нас таке враження, яке могли б справити Кордільєри на велета. По-місцевому вони називаються банками. Їх обриси — найрізноманітніші. Одні з них схожі на спинний хребет, де кожна скеля — хребець; інші подібні до кістяка риби; треті схожі на крокодила, що припав до води.
В кінці тієї коси, де стояв "Будинок на Пустирищі", зводилась увись скеля, яку рибалки з Уме називали Воловим рогом. Ця скеля своєрідної пірамідальної форми нагадувала вершину Джерсею, хоч була меншою. Під час припливу морські хвилі відділяли її від коси, і тоді Ріг був відрізаний від суші. Коли ж море відпливало, до нього можна було добратися по скелястому, але прохідному перешийку. Цікавою диковиною Волового рогу було своєрідне крісло, з боку моря видовбане хвилями та відшліфоване зливами. То було зрадницьке крісло. Ви й незчуєтеся, як вас заведе до нього краса морських просторів; ви зупинитесь там "з любові до краєвидів", як то кажуть у Гернсеї, щось вас затримує; в широкій долині ховається невимовний чар. Крісло розкривало перед вами свої обійми. Воно було ніби ніша, вдовбана в фасадну стіну скелястого шпиля, дістатися до цієї ніші було легко, море, яке витесало його в камені, поставило під ним ніби для зручності своєрідні сходи з плоских каменів, які лежали один на одному; безодня буває послужливою; остерігайтеся її люб'язності; крісло спокушало: людина піднімалась до нього, зручно всідалася; у ньому було так затишно; за сидіння правив обточений і відшліфований хвилею камінь; за підлокітники — два зігнуті виступи, начеб зроблені навмисно; за бильце — вся височенна прямовисна стіна скелі, на яку з таким захопленням дивилися знизу, геть забувши про те, що в разі потреби на неї не вилізеш; забутися в цьому кріслі — найпростіша річ; перед вами відкривалося море у всьому своєму безмір'ї; в неосяжних далях було видно, як наближалися кораблі, а інші, навпаки, відпливали в безвість, можна було простежити поглядом за вітрилами, аж поки вони, обігнувши острів Каске, западали за опуклістю океану. Люди дивилися, захоплювалися, насолоджувались, відчували на собі лагідне дихання вітру і хвилі. В Каєнні водиться підступний кажан, він заколихує вас у темряві тихим зрадливим віянням крил; вітер — це і є та невидима летюча миша: він або губить, або засипляє. Вдивляючись у море, вслухаючись у пошуми вітру, ви відчуваєте, як вас охоплює блаженне забуття. Коли очі перенасичені несказанною красою і яскравим світлом, то, зажмуривши повіки, відчуваєш насолоду. Раптом ви прокидаєтесь. Але вже надто пізно. Приплив більшає. Вода оточує скелю. Ви пропали. Облога моря, що наступає, — небезпечна.
Спочатку приплив підповзає непомітно, а потім піднімається навально. Ось він досяг скелі, на нього нападає лють, він закипає піною. Не завжди вдається пропливти в бурунах. Біля Волового рогу, що поблизу "Будинка на Пустирищі", топилися найкращі плавці.
Дивитися на море в певних місцях і в певен час — все одно, що пити отруту: так само, як іноді дивитися на жінку.
Найдавніші мешканці Гернсею називали колись нішу, вибиту хвилею в скелі, кріслом Гільд-Гольм-Ур, або Кідормюр. Слово, кажуть, кельтське, але той, хто знає кельтську мову, не розуміє його, а той, хто знає французьку, — розуміє. Qut-dort-meurt — хто спить, помре. Так трактують його селяни.
Кожному вільно вибирати між перекладом "заснеш — помреш" та інтерпретацією, надрукованою 1819 року, якщо не помиляюсь, у журналі Арморікен паном Атенасом. На думку славетного кельтолога, Гільд-Гольм-Ур означає "Привал пташиних зграй". На острові Оріньї є таке саме крісло, називається воно Кріслом ченця. Хвиля вилизала його так гладенько, виступ скелі прилягає до нього так зручно, що складається враження, ніби море потурбувалося поставити вам під ноги ослінчика.
Коли приплив досягав свого найвищого рівня, крісла Гільд-Гольм-Ур побачити вже неможливо. Воно цілком зникло під водою.
Крісло Гільд-Гольм-Ур стояло зовсім близько від "Будинку на Пустирищі". Жільят знав про нього і просиджував у ньому подовгу. Навідувався він туди досить часто. Що він там робив? Розмірковував? Ні. Ми вже казали, що він мріяв. Але припливу не вдавалося захопити його зненацька.
КНИГА ДРУГА МЕС ЛЕТЬЄРІ
І
Бурхливе життя і спокійне сумління Мес Летьєрі, визначна особа в Сен-Сансоні, моряк, якого пошукати. Був юнгою, вітрильним майстром, марсовим, стерничим, боцманматом, боцманом, лоцманом, шкіпером. Тепер він став судновласником. Ніхто не знав так моря, як він. Він був безстрашний, рятував людей у корабельних катастрофах. У негоду він любив походжати піщаним берегом і вдивлятися в обрій.
— Що це там удалині? Чи не трапилось з ким-небудь лиха? — бурмотів він.
Хай то буде рибальський човен із Беймута, хай то буде вітрильник з Оріньї, бот із Курселя чи яхта лорда, хай то буде француз чи англієць, бідний чи багатий, хай то буде сам диявол, — він на це не зважав: одразу стрибав у баркас, покликавши двох хоробрих хлопців, а то обходився й без них і вирушав у путь сам. Відв'язував причальну линву, хапався за весла і плив у відкрите море. Баркас краяв носом розбурхані хвилі, злітав на їх гребені, сповзав униз, і знову здіймався над розвихреною безоднею, і мчав назустріч небезпеці. Мес Летьєрі стояв на баркасі під шквальним вітром, під дощем, освітлюваний блискавками, — лев із гривою з морського шумовиння. Нерідко він проводив цілі дні у морі під дощем та вітром, на волосину від смерті, причалюючи до суден, що зазнали катастрофи, рятуючи людей, виловлюючи вантаж, кидаючи виклик бурі.
Увечері, повернувшись додому, він плів панчохи.
Так він жив п'ятдесят років — од десяти до шістдесяти, поки чувся на силі. В шістдесят років він помітив, що вже не може підняти однією рукою ковадла в кузні Барклена — ковадло важило триста фунтів. І раптом його скував ревматизм. Довелося відмовитися від моря. Отож мес Летьєрі перейшов із віку героїчного у вік патріархальний. Став звичайнісінькою літньою людиною.
Разом з ревматизмом до нього прийшла заможність. Ці плоди праці охоче доповнюють одне одного. Заледве встигнеш розбагатіти, а вже тебе скрутило. Такий вінець життя.
А людина сподівається: "О, тепер-то поживу на славу".
На таких островах, як Гернсей, населення складається з тих, хто протягом усього життя топтав вздовж і впоперек свою нивку і протягом усього життя їздив вздовж і впоперек по світу. Це, сказати б, два типи орачів: одні орють своє поле, другі борознять океани. Мес Летьєрі належав до других. Одначе любив він і землю.
Трудився він усе своє життя. Об'їхав материк. Якийсь час він теслярував на корабельнях у Рошфорі, а потім у Сеті.