В сусідній кімнаті мати поєднувалася з Лео—Генріх нічого не чув, але знав, що відбувалось між ними.
Коли Генріх роздумував, який із дядьків був найкращий, то завжди вагався між Карлом і Гертом. Карл був ласкавий і педантичний, "Карл — нове життя", "Карл — надбавка", Карл, від якого завжди пахло юшкою для службовців міської управи, Карл, що залишив по собі брезентовий ранець на казанок, у який Більма складає тепер свої іграшки.
Але Карл умів також робити подарунки, як і Герт, що ввечері веселий приходив додому і приносив у відерці з-під мармеладу весь свій струмент: кельми, лопатки, фуганок, ватерпас і заробіток за день, який він брав продуктами. Все те Герт щедро викладав на стіл — маргарин і хліб, тютюн, м'ясо й борошно, а часом навіть те, що тоді було надзвичайно коштовне й рідкісне: маленьке, біле, напрочуд смачне яйце. Мати найчастіше сміялась за часів Герта. Він був молодий, чорнявий і не соромився грати в "Не сердься, хлопче" та "Впіймай шапку". Інколи в темряві Генріх чув, як мати сміялась у ліжку, де вона спала з Гертом, і той сміх не викликав у нього неприємного почуття до матері, як тоді, коли вона хихотіла з Карлом. Про Герта лишились такі гарні спогади, що навіть думка про його поєднання з матір'ю не затьмарювала їх. На рукаві військового мундира в Герта залишилась темно-зелена пляма там, де колись були нашивки старшого єфрейтора. Вечорами Герт підторговував гіпсом і цементом, який продавав на фунт: насипав лопаткою з паперового мішка фунт гіпсу або цементу, як тепер насипають борошно.
Карл був зовсім інший, але також гарний. Він єдиний із дядьків ходив до церкви, брав із собою Генріха, пояснював йому літургію й молитви. А ввечері, попоївши, надівав окуляри й починав розмови про "нове жигтя". Щоправда, він ніколи не ходив до сповіді й не причащався, але бував у церкві і на все знав відповідь. Карл був поважний, педантичний, проте ласкавий і дарував Генріхові цукерки й цяцьки, а як казав: "Ми почнемо нове життя", — то відразу ж додавав: — "Я хочу дати лад нашому життю, Вільмо, дати лад". До ладу належало й те, що Генріх повинен був звати його не —дядьком, а батьком.
Від Еріха залишились у пам'яті чай із дивним запахом, теплі хустки, змочені в оцті, і запальничка, що й досі не зіпсувалася. Сам Еріх зостався в Саксонії.
Герт одного дня просто не повернувся, і вони довго нічого не знали про нього, аж поки через кілька місяців не отримали з Мюнхена листа: "Я мусив поїхати, більше не повернуся. Мені було добре з тобою, дарую тобі годинника". Від нього залишився в пам'яті запах вогкого гіпсу, а в материному лексиконі слово "лайно".
А Карл пішов тому, що мати не захотіла "її". Нове життя не настало, а Карла він тепер інколи бачив у церкві. В нього була вже дружина й дитина; в неділю він ішов гуляти, ведучи за руку маленького хлопчика такого віку, як Вільма. Карл, здавалося, не пам'ятав уже ні Генріха, ні матері, бо не вітався. Він тепер ходив сповідатись, а віднедавна став співати в церкві; Генріх чув із хорів голос, який говорив колись про "нове життя", про "надбавку" та про "лад у родині", і не міг зрозуміти, чого мати не захотіла "її". Карл став би тоді його батьком.
Хтось із мешканців їхнього будинку завжди писав олівцем на стіні в коридорі те слово, яке мати сказала пекареві. Але не відомо було, хто саме. Слово залишалося інколи цілий день, але не довше — увечері приходив столяр, що мав унизу маленьку майстерню, і виколупував його цвяхом. На кам'яних плитках підлоги лишався слід, білий порох, а на стіні — подряпина. Невідомий знову писав слово, а столяр знову його виколупував: на стіні чорніло вже двадцять латок. То була мовчазна боротьба, і обидві сторони вели її однаково вперто: слово з'являлось знову, а столяр, що від нього, як і від Еріха, тхнуло камфорою, приходив із майстерні з чотиридюймовим цвяхом і виколупував його. Столяр був добрий, особливо до Вільми — щосуботи, коли підмайстер замітав майстерню, то мав вибрати всі оцупки, витерти й віднести Вільмі разом із найдовшими, найкучерявішими стружками. А сам столяр, коли збирав гроші за квартиру, завжди приносив Вільмі цукерки. Як Лео був дома, столяр казав йому:
— Я ще з вами порахуюся. Лео відповідав:
— Я з вами також.
Більше вони один з одним не розмовляли.
І аж згодом — Генріх сам дивувався, як він не здогадався про це раніше,— йому спало на думку, що то, мабуть, Лео писав на стіні: Лео якраз на таке здатний, бо то було його улюблене слово. Генріх почав стежити за Лео, коли той ішов на роботу або повертався додому, — Лео нічого не писав. Проте саме в ті дні, коли Генріх стежив за ним, слова на стіні також не було. Воно з'являлось лише тоді, коли він не міг стежити. Так тривало довго — вже півстіни списано й подряпано. Одного дня, як Генріх прийшов із школи й побачив у сінях на стіні слово, він під час вечері уважно придивився до олівця Лео, якого той заткнув за вухо. Вістря олівця було списане, зовсім пласке, а навколо нього білів маленький віночок — так виглядає олівець, як ним писати на стіні. Отже, слово те справді писав Лео.
Мати також лаяла того, ото писав на стіні, й казала:
— Дітям цього не треба читати.— І додавала похмуро: — Всяку погань вони і так зарані взнають.
І все ж мати сама сказала те слово пекареві в темному, теплому підвалі пекарні, що пахнув солодким тістом.
І Лео знову писав його на стіні, столяр виколупував його цвяхом, а в Генріха не вистачало мужності розповіси столярові про своє відкриття.
Колись, розмовляючи з дядьком Альбертом про всячину, він скаже йому й про це.
Увечері, лежачи в темряві на ліжку, Генріх розглядав батьків знімок, на який падало світло вуличного ліхтаря. Знімок тихо тремтів і погойдувався, як вулицею проїздили автомобілі, а надто коли їхала вантажна машина або тридцять четвертий автобус.
Від батька залишилось небагато — знімок на стіні й книжечка, яку мати вперто берегла між романами та ілюстрованими часописами, забруднена, тоненька, пожовкла брошура під назвою: "Що треба знати автослюсареві, щоб здати екзамен на підмайстра". Між її сторінками лежить згорнена вчетверо, пошарпана, але ще чітка літографія, на якій зображено Христа і його учнів за вечерею, — така сама, як дали йому, навіть підпис майже той самий: "Генріх Брілах уперше одержав святе причастя в парафіяльній церкві св. Анни в Чисту Неділю 1930 р." Тільки в нього парафіяльна церква св. Павла і Чиста Неділя 1952 р.
Материн батько лишився в Саксонії. Він нарікав на мізерну7 пенсію і в кожній листівці писав: "Невже у вас не знайдеться кімнатки для мене, щоб я повернувся на батьківщину?" А мати посилала йому тютюн та маргарин і писала: "З житлом у нас справді дуже погано — таке все дороге". Материна мати померла в Саксонії, а батьків батько лежав на тутешнім кладовищі під трухлявим дерев'яним хрестом, біля якого вони в поминальний день клали квітки й запалювали різноколірні свічки. Батькова мати — бабуся — була в сварці з матір'ю, вона приходила тільки на другий день різдва, приносила Генріхові подарунки й демонстративно нічого не приносила Більмі. Вона казала майже те саме, що й Карл: "Лад... його ніксЯи не буде". А ще любила казати: "Якби це бачив мій бідний син".
Бабуся приходила рідко. Вона була недобра, бо Віль-ми або взагалі не помічала, або нічого їй не приносила. А йому завжди казала:
— Ти б коли-небудь зайшов до мене.
Та Генріх тільки один раз її відвідав. У неї було чисто, так само, як у Лео, і пахло воском до підлоги. Бабуся пригостила його печивом і какао, дала навіть грошей на трамвай, але потім почала випитувати. Він нічого не розповів і більше не поїхав до неї, бо вона говорила теж, як ті люди) що під крижаною поверхнею: "незаймана душа", "чисте серце", а тим часом випитувала про Лео, про Карла й Герта і мурмотіла, хитаючи головою:
— Ніякого ладу... якби мій бідний син, твій батько, побачив...— І показувала йому знімки, де батько був
такого віку, як він, батьків знімок перед першим причастям, а другий — у комбінезоні слюсаря.
Але Генріх більше ніколи не їздив до неї, бо не міг брати з собою В ільму.
VII
Коли Нелла приводила гостей, то кликала Альберта, щоб він допоміг перенести сонного хлопця до його кімнати. Мартін був обважнілий зі сну, щось тихо мурмотів, і вони завжди боялися, що він прокинеться, та здебільшого хлопець одразу згортався калачиком в Альбер-товій постелі і спав собі далі. Гості в Нелли бували часто, і Альбертові доводилося по двічі на тиждень переносити хлопця до себе. Тоді він мусив кидати свою роботу, бо не хотів працювати й курити, коли Мартін спав у нього. Виходило якось мимохіть, що він ішов до Неллиної кімнати і прилучався до її гостей. Кілька разів він пробував працювати далі в порожній кімнаті нагорі, поряд із Глюмовою, та вона була чужа для нього, і під час роботи йому бракувало безлічі дрібниць, які він у себе звичним рухом витягав із шухляд письмового стола: ножиці й клей, олівці й пензлі. І йому здавалося, що не варто влаштовуватись у тій кімнаті. Була ще порожня кімната внизу, але в ній теж багато не напрацюєш: жовтогаряча канапа, жовтогарячі крісла, такого самого кольору килим, на стінах — картини художника, якому протегував Неллин батько, докладно вималювані, нудні, а до всього ще й затхлий дух помешкання, що в ньому роками вже ніхто не живе, але яке регулярно прибирають. Хлопець уперто відмовлявся переселятися до котроїсь із порожніх кімнат, тому Альбертові не залишалось нічого іншого, як іти до Нелли й сидіти з її гістьми. Він завжди сердився й нудьгував там. Інколи не витримував — ішов звідти, щоб де-небудь упитися, а як повертався й бачив її саму серед попільничок, повних недокурків, порожніх пляшок і тарілочок із недоїденими бутербродами, йому ставало шкода її.
Найчастіше приходили які-небудь сноби, що з ними Нелла знайомилась десь у дорозі, чи на якомусь збіговиську, або їх рекомендували їй під час доповіді, і Альбертові гидко було цілими годинами слухати їхню балаканину про мистецтво. Він ніколи не брав участі в розмові, пив вино й чай, а як хтось починав читати вірші Рая, йому ставало просто зле. Але скоряючись Нел-линій усмішці, він неволею відповідав на запитання про Рая.
Щоб не так було шкода згаяного часу, він багато пив.