Цими днями став до нас за слюсаря, в механічний. Справа ясна: працював у Ворошиловграді, людина самотня, бої почались — перебрався в Краснодон. Майстерні почнуть працювати, закличемо й слюсаря Остапчука попрацювати на німців. Ми на них попрацюємо,— сказав Пилип Петрович.
Проценко обернувся до Шульги і, непомітно для себе, заговорив не російською мовою, якою він тільки-но розмовляв з Лютиковим, а мішаною, то російською, то українською,— так говорив і Шульга.
— Скажи ж мені, Костьовичу: на тих квартирах укриття, які дали тобі, чи ти знаєш особисто хоч одну людину? Короче говоря, самому-то тебе эти люди известны, що в них за родини, що в них за оточення?
— Сказати, що вони мені відомі, то вони мені досконально не відомі,— поволеньки мовив Шульга, поглядаючи на Івана Федоровича спокійними волячими очима.— Один адресок,— по старинке у нас тот край называется Голубятники, то Кіндратович, чи, як його, Іван Гнатенко, в восемнадцатом году добрый был партизан. А другий адресок, на "Шанхаї",— то Фомін Гнат. Особисто я його не знаю, бо він у Краснодоні чоловік новий, але й ви, мабуть, чули — то наш
З*
67
стахановець із шахти номер чотири, кажуть, людина своя і дав згоду. Зручно те, що він безпартійний, і, хоч і знатний, а, кажуть, ніякої громадської роботи не вів, на зборах не виступав, така собі людина, непомітна...
— А на квартирах у них ти побував? — допитувався Про-ценко.
— У Кіндратовича, чи то — в Гнатенка Івана, я був по-слідній раз років тому дванадцять, а у Фоміна я ніколи не був. Да и когда же я мог быть, Иван Федорович, когда вам самому відомо, що я тільки вчора прибув і мне только вчера разрешили остаться и дали эти адреса. Но люди же подбирали, я думаю, люди же знали? — чи то відповідаючи, чи то запитуючи, казав Матвій Костьович.
— От! — Іван Федорович підняв палець і подивився на Лютикова, потім знов на Шульгу.— Папірцям не вірте, чужій указці не вірте! Все і всіх перевіряйте наново, власним досвідом. Хто ваше підпілля організував, тих — ви самі знаете — вже тут нема. За правилом конспірації — то золоте правило! — вони виїхали. Вони вже далеко. Мабуть, уже біля Новочеркаська,— сказав Іван Федорович з тонкою усмішкою, і жвава іскорка на одній ніжці хутко та весело перестрибнула з одного його синього ока в друге.— Це я до чого сказав? — провадив він далі.— Я сказав це до того, що створювали підпілля, коли ще була наша власть, а німці прийдуть, і буде ще одна перевірка людям, перевірка життям і смертю...
Він не встиг розвинути цю думку. Грюкнули вхідні двері з вулиці, по кімнатах пролунала хода, і ввійшла та сама жінка, що сиділа в газику коло будинку. На обличчі її було написано все, що вона почувала, дожидаючи Івана Федоровича.
— Заждалась, Катю? Та вже ж їдемо,— з широкою винуватою посмішкою сказав Іван Федорович і встав, підвелися й інші.— Знайомтесь, то жінка моя, вчителька,— сказав він з несподіваним самовдоволенням.
Лютиков поважно потис їй енергійну руку. З Шульгою вона була знайома і йому всміхнулась: —— А ваша дружина?
— Та мої ж усі...— почав був Шульга.
— Ах, пробачте... пробачте мені,— раптом сказала вона і хутко затулила обличчя долонею. Але між пальцями и нижче долоні видно було, як усе обличчя її зашарілось.
Родина Шульги зосталась у районі, захваченому німцями, і це була одна з причин, що Шульга попросив лишити його на підпільній роботі в області. Сім'я його не встигла виїхати, бо німці вдерлись так навально, а Костьович був на той час у далеких станицях: збивав гурти худоби, щоб гнати її на схід.
Родина в Шульги була дуже проста, як і він сам. Коли родини працівників евакуювались на схід, сім'я Матвія Костьовича — дружина й двоє дітей, дівчинка-школярка та семилітній син,— не схотіла виїхати, і сам Матвій Костьович не наполягав, щоб сім'я виїхала. Коли він був іще молодий і партизанив у цих краях, його молода дружина була з ним разом, і їхній перший син, тепер командир Червоної Армії, побачив світ саме тоді. І їм за давньою звичкою здавалося, що сім'ї і в трудну пору життя не повинні розлучатись, а повинні зносити всі злигодні разом,— так вони виховували й дітей своїх. Тепер Матвій Костьович почував себе винним у тому, що його дружина й діти лишилися в руках німців, і сподівався ще визволити їх, коли вони живі.
— Пробачте мені,— знову мовила Проценкова дружина, одводячи від обличчя руку, і співчутливо й винувато поглянула на Костьовича.
— Що ж, товариші дорогі...— почав був Іван Федорович і замовк.
Пора вже була рушати. Але всі четверо відчули, що їм дуже не хочеться розлучатись.
Поминуло всього лише кілька годин, як їхні товариші виїхали, виїхали до своїх, по своїй землі, а вони четверо лишились тут, вони вступили в нове, невідоме й таке химерне, після того як двадцять чотири роки вони вільно ходили по рідній землі, підпільне життя. Вони тільки-но бачили своїх товаришів, товариші були ще так недалеко від них, що фізично ще можна було б наздогнати, але вони не могли наздогнати їх. І вони, четверо, стали тепер такі близькі одне одному — ближчі, ніж найрідніші люди. І їм дуже трудно було розстатись.
Вони стоячи довго трясли одне одному руки.
— Побачимо, що воно за німці, які вони хазяї та правителі,— сказав Проценко.
— Ви бережіть себе, Йване Федоровичу,— промовив Лютиков дуже серйозно.
— Та я живучий, як трава. Бережись ти, Пилипе Петровичу, і ти, Костьовичу.
— А я безсмертний,— сумно всміхнувся Шульга. Лютиков суворо глянув на нього й нічого не сказав. Вони по черзі обнялися, поцілувалися, намагаючись не
зустрічатися очима.
— Прощавайте,— сказала Проценкова дружина. Вона й не всміхнулася, вона сказала це якось навіть урочисто, і сльози навернулись їй на очі.
Лютиков вийшов першим, а за ним — Шульга. Вони вийшли так само, як і прийшли,— чорним ходом, через подвір'я. Тут були всякі господарські прибудови, що поза ними кожен непомітно вийшов на сусідню, паралельну до головної вулицю.
А Йван Федорович з дружиною вийшли на головну, Садову вулицю, що впиралась у ворота парку.
В обличчя їм ударило гаряче пообіднє сонце.
Іван Федорович побачив навантажену машину навпроти через вулицю, робітника на ній і юнака та дівчину, які прощались біля машини, і зрозумів, чому його дружина так турбувалась.
Він довго крутив ручку, газик двигтів, але мотор мовчав.
— Катю, покрути-но ти, я дам газу,— зніяковіло сказав Проценко, влазячи в машину.
Жінка схопила ручку своєю тонкою засмаглою рукою і з несподіваною силою рвонула кілька разів. Машина заторохтіла. Дружина Йвана Федоровича тильним боком долоні стерла піт з лоба, жбурнула ручку в ноги шоферського сидіння і сама сіла поряд з Іваном Федоровичем. Газик ривками, мов норовистий коник, стріляючи вихлопною трубою та пускаючи цівки бруднувато-синюватого диму, покотив вулицею, потім розійшовся й незабаром зник за спуском до переїзду.
— І, розумієш, увіходить цей Толя Орлов,— знаєш його? — глухуватим баском казав тим часом Ваня Земнухов.
— Не знаю, він, мабуть, із школи Ворошилова,— беззвучно відповіла Клава.
— Одним словом, він до мене: "Товаришу Земнухов, тут за кілька будинків од вас живе Володя Осьмухін, дуже активний комсомолець, недавно пережив операцію апендициту, і його зарано привезли додому, і от у нього шов одкрився й загноївся, чи не можете ви йому роздобути підводу?" Розумієш моє становище? Я цього Володю Осьмухіна чудово знаю — золото, а не хлопець! Розумієш моє становище? "Ну,— я кажу,— йди до Володі, я зараз зайду в одне місце, а потім спробую роздобути що-небудь і зайду до вас". А сам побіг до тебе. Тепер ти розумієш, чому я не можу їхати# з вами? — винувато говорив він, намагаючись зазирнути в її очі, що все більше сповнювалися сльозами.— Але ми з Жорою Арутюнянцем...— знову почав він.
— Ваню,— сказала вона, раптом наблизившись до самого його обличчя і обдавши його теплим молочним диханням.— Ваню, я пишаюсь тобою, я так пишаюсь тобою, я...—
Вона застогнала, зовсім не по-дівочому, а якось низько, по-жіночому, і з цим стогоном, забувши про все на світі, Звільним, теж не дівочим, а жіночим рухом обхопила його шию великими, повними, холоднуватими руками й жагуче припала до губ.
Дівчина одірвалась од Вані й побігла у хвіртку. Ваня постояв трохи, потім обернувся і, вимахуючи довгими руками, підставляючи обличчя й розпатлане волосся, якого вія уже не чепурив, сонцю, швидко пішов вулицею геть від парку.
Те натхнення, що, як жар під попелом, жевріло в душі його, тепер, мов полум'я, освітлювало незвичайне обличчя, але ні Клава, і ніхто з людей не бачили йоґо обличчя тепер, коли воно стало таким прекрасним. Ваня сам ішов по вулиці, вимахуючи руками. Десь у районі ще рвали шахти, десь іще бігли, плакали, лаялись люди, йшли, відступаючи, війська, чути було гарматні залпи, мотори грізно ревли в небі, дим та курява стояли в повітрі, і сонце немилосердно пекло, але для Вані Земнухова не існувало вже нічого, крім цих повних, холоднуватих, ніжних рук на його шиї і цього терпкого, жагучого, змоченого сльозами поцілунку на губах його.
Все, що коїлося довкола, все це вже його не страшило, бо не було вже нічого неможливого для нього. Він міг би евакуювати не тільки Володю Осьмухіна, а ціле місто — з жінками, дітьми й стариками, з усім їхнім майном.
"Я пишаюсь тобою, я так пишаюсь тобою",— казала вона низьким оксамитним голосом, і більше він уже ні про що не міг думати. Йому було дев'ятнадцять років.
Розділ дев'ятий
Ніхто не міг сказати, як складеться життя за німців.
Лютиков і Шульга заздалегідь умовились об тім, як їм знаходити один одного: за певним знаком через третю особу, хазяїна головної явочної квартири в Краснодоні.
Вони вийшли нарізно й пішли кожен своєю доргою. Чи ф могли вони гадати, що вже ніколи не побачать один одного?
Пилип Петрович зробив так, як казав Іванові Федоровичу: віп зник.
Шульзі теж треба було б зараз скромненько сховатись па одній з квартир, указаних йому,— найкраще на квартирі Івана Гнатенка, або Кіндратовича, як його запросто звали, старого партизана, його товариша. Але Шульга не бачив
Кіндратовича дванадцять років і відчув, що йому дуже й дуже не хочеться саме зараз іти до Івана Гнатепка.
Хоч як спокійно він тримався, душа його боліла й страждала.