і просив Бога, щоб той спів не урвався так, як тоді в Неаполі...
Стримував віддих... а Стілля співала далі, тільки її спів ставав щораз тихіший і здавалося, що в ньому тремтять нотки болю:
Хочу вмерти...
Враз спів урвався, у тім самім місці на тій самій ноті, як тоді в театрі... граф почув крик Стіллі... але побачив, що вона не паде... але стоїть далі непорушне на сцені... та дивиться на нього...
Кинувся на сцену й став віч-на-віч з князем.
Князь крикнув:
— Франц Телєк... як то, ви втекли з льоху?...
Але граф нічого не відповів і біг до сцени, кличучи:
— Стілле!... дорога моя Стілле!... що я віднайшов тебе тут... живу...
— Живу... живу Стіллю... — закричав князь Горц і зареготався, мов божевільний.
— Чи знову хочете, графе, її відібрати мені?...
Граф був уже на естраді й простяг руки до Стіллі, що далі стояла непорушно.
В тій хвилині князь підбіг до нього й, вирвавши йому ніж, кинувся на Стіллю...
Граф хотів заслонити собою нещасну божевільну... аде було вже запізно... ніж застряг у її серці...
Почувся крик, якийсь бренькіт і Стілля зникла в глибині зали...
Граф став, мов, укопаний в землю... Не розумів уже нічого...
А князь кричав:
— Хочете знову забрати мені Стіллю... але її голос... Її голос тільки мій... він залишиться зі мною... І ніколи ніхто не вчує його більше...
Граф хотів кинутися на князя, але сили його покинули й він упав непритомний на краю сцени.
Князь навіть не глянув уже на нього. Пішов до столика, взяв з нього скриньку й вийшов із зали. За хвилину був уже на терасі.
Грицько, що виліз на оборонний мур, побачив його там і стрілив. Куля вцілила в скриньку, що її граф ніс під пахою, і розбила на кусні.
Князь почав страшно кричати та ламати руки, бігаючи по терасі:
— Її голос... Її голос... ах, які ж це злі люди... розбили його... розбили душу Стіллі!..
Врешті десь зник.
Саме тоді хотів Грицько дістатися на замкове подвір’я з Миколою і кількома жандармами.
Але майже в тій самій хвилині почувся страшний гук, такий, що аж ціле пасмо гір Плази здригнулося. Стовпи вогню підіймалися аж до хмар, скелі летіли аж на дорогу, що вела до Вулькану.
Бастіони, вежа, оборонний мур і каплиця, усе вилетіло в повітря і зі старого замку в Карпатах заліь-шилась лише купа каміння і звалища на високорівні Оргаль.
XVІІ
З розмови князя з Орфаніком знаємо, що вибух мав наступити по відході князя із замку. Але в хвилині, коли до вибуху прийшло, було вже неможливе, щоб князь міг утекти тунелем. Ми бачили його відчай, коли куля Грицька розбила йому скриньку й тому не можна знати, чи він не хотів впасти добровільно першою жертвою страшної катастрофи, яку сам спричинив, та чи не шукав смерті під звалищами свого старого замку.
Так чи сяк, добре сталося, що жандарми були ще подальше від замку, бо невідомо, чи лишився би був котрий з них живий. Грицько й Микола, що були на оборонному валі, спаслися тільки чудом.
По вибуху рів біля оборонного валу був такий завалений камінням та відламками скель, що Грицько, лісничий і жандарми з великим трудом могли його пройти. За оборонним валом найшли вони під звалищами мертвого князя Горца.
Війт та інші старі люди з Версту зразу його пізнали.
Грицько й лісничий почали шукати графа, що, певно, був ув’язнений десь у замку й, може, також згинув під звалищами.
Грицько був у розпуці й плакав ревними сльозами, а Микола потішав його, як міг.
Вкінці по півгодинних розшуках вони найшли графа на першім поверсі вежі поміж поваленими мурами.
— Мій пане... дорогий мій пане...
— Пане графе... — закликали Грицько й лісничий рівночасно, думаючи, що граф не живе.
Коли ж підійшли до нього, побачили, що граф має отворені очі й дивиться на них, але не пізнає їх.
Коли його підняли, він повторяв лише:
— Закохана... хочу вмерти!
Граф збожеволів.
XVІІІ
Ніхто не був би довідався про те, що діялося останньої ночі в старому замку, якби не припадкове відкриття.
Орфанік чекав чотири дні в Бистриці на князя, але князь не приходив, а Орфанік переконався, що він впав, певно, жертвою вибуху. Тоді наш учений, цікавий, що сталося, пішов до села Версту, а відтак до звалищ замку.
Тут зловили його жандарми на приказ Грицька й повели до міста перед суд. Сумний кінець князя Горца не зробив, як здавалося, ніякого враження на тім ученім самолюбі, що крім своєї науки нічим не зворушувався.
Насамперед на питання Грицька він зізнав, що Стілля померла вже давно — й її похоронили на цвинтарі Кампо Санто Нуово в Неаполі.
Ця відповідь нічого не вияснювала, бо коли Стілля померла, то як міг граф Телєк чути її голос у корчмі Йоська й в підземеллі?... Як міг бачити її живу на терасі... ну й вкінці на сцені в вежі?...
Для вияснення того всього подаємо таке.
В нашому оповіданні ви читали вже про те, яке страшне враження зробила на князя Горца вістка, що Стілля хоче покинути театр, виходячи заміж за графа Телєка. Її чудовий голос був усім для нього і він мав би не чути його вже ніколи!... Тому Орфанік запропонував йому, що схопить на фонограф усі найгарніші пісні з репертуару Стіллі...
Князь радо згодився на це й вони примістили фонограф у ложі. Орфанік уладив усе так добре, що фонограф віддавав спів Стіллі гарно й природно і то з таким чуттям, наче б це була жива Стілля. Він схопив на фонограф усі співи і пісні, що їх Стілля співала на всіх концертах і виставах останнього місяця в Неаполі. Між іншим чарівну мелодію мистця Стефано й кінцеву арію опери Орлянда, аж до того місця, де спів Стіллі урвався, а вона впала мертва на сцені.
З тим фонографом поїхав князь до свого замку в Карпатах і тут кожного вечора слухав у великій залі на вежі співу артистки. Він не лише чув її, але й бачив, а як це могло бути, зараз пояснимо.
Ми пам’ятаємо, що князь мав дуже добрий портрет співачки в ролі Анджеліки Орляндо. Цей портрет уставляв Орфанік перед дзеркалом так, що через відповідне освітлення відбивалася Стілля на сцені, мов жива.
Тої штучки вжив він і того вечора, коли графові здавалося, що Стілля стоїть на терасі, а так само й уночі у великій залі на вежі, де граф захоплювався її співом.
Усе це оповів Орфанік у суді вриваними реченнями й таким байдужим тоном, мовби ті всі його винаходи були ще нічим супроти того, що він хоче зробити в майбутньому.
Оповівши це все, він вияснив слухачам також і те, чому князь шукав смерті під звалищами свого замку. Потім, як куля Грицька розбила скриньку, що її князь нісТіід пахою, життя для князя не мало вже ніякої вартості, бо в тій скринці був фонограф, а в ньому записаний останній спів Стіллі. Князь хотів його чути ще раз у вежі й тому так пізно опустив замок.
Князя Рудольфа похоронили на цвинтарі у Версті з усіма почестями, які належалися нащадкові старого, славного роду. Щодо графа Телєка, то Грицько відвіз його до замку в Крайовій і там щиро ним заопікувався. Орфанік відступив йому дуже радо фонограф, де були схоплені інші співи Стіллі. Молодий граф слухав їх у свойому замку й видно було, що його душа старається воскреснути в споминах незабутньої минувшини.
За якийсь час граф справді видужав і оповів про це все, що пережив останньої ночі в замку в Карпатах.
Додаймо ще, що весілля гарної Марійки з лісничим відбулося так, як було сказане, тиждень по катастрофі. По вінчанню в церкві в Вулькані молодята вернулися до Версту й щасливо замешкали в хаті війта Кольца.
Не вірячи в пояснення Орфаніка, гарна Марійка довго ще не могла повірити в те, щоб у старому замку не було духів, а Микола мусів довго переконувати її. Так само Йосько ще не раз мусів вияснювати людям, щоб не боялися його корчми й заходили туди. Та проминуло багато літ, поки мешканці Версту визбулися своїх пересудів.
Доктор Патак почав знову повторювати кожному стрічному:
— А що?... Я не казав, що в замку нема ніяких духів?... Я завсіди так казав...
Але ніхто не хотів його слухати, бо чванькуватість доктора переходила вже всякі межі.
Хто там міг знати, що було правдою? Учитель оповідав далі у своїй школі заліські легенди. І ще довгі літа буде молоде покоління Версту вірити, що духи навідують звалища старого замку в Карпатах...