Ну гаразд,— мовив він.— Починаймо.
Все це скидалося на сон. Не на кошмар, а просто .на сон: мирне, супокійне, самітне, відлюдне, мало не первісне тло липучого намулу, й слизоти, й незайманих заростей, і палу, на якому навіть ці мули,— мирно відмахуючись від сили-силенної безмежно малих невидимих створінь, що становили, власне, те повітря, в якому ми рухались і яким дихали,— не тільки не були чимось чужорідним, а навпаки, становили щось напрочуд йому притаманне, як біологічні глухі кути, і саме через це вони здавалися віджилими істотами, ще й не встигши народитись; автомобіль — дорога й непотрібна механічна іграшка, потужністю й силою рівна десяткові коней, а проте безпорадна й немічна в цьому трохи не дитинному стиску кількох дюймів тимчасово з'єднаних між собою двох лагідних і миролюбних стихій, землі й води, з якими навіть найутліші утвори і сполуки, призначені для руху, а вироблені давніми й невигадливими способами, легко давали собі раду впродовж безлічі поколінь; троє нас, троє розчахнутих, однакових і тепер нерозрізненних створінь кольору багнюки, які зав'язли в смертельній боротьбі, що її поступ — коли й був такий — вимірювався жалюгідними дюймами, слизькими, наче льодовики. І весь цей час чоловік той сидів на веранді на плетеному стільці, стежачи за нами, як ми з Недом напиналися з усіх сил, виборюючи кожен дюйм на дроті, тепер так облиплому багнюкою, що ледве його можна було й удержати, а позаду героїчно, мов титан, змагався Бун, підсовуючи жердину під автомобіль, підважуючи його й посуваючи наперед. Раз він зупинився, відкинув геть жердину, нахилившись, ухопив машину руками і аж на фут чи два попхнув її вперед, так, наче це була якась тачка. Жодна людина не спромоглася б на таке. Та й не повинна б спромагатись. Я сказав це нарешті. Я перестав тягти й сказав, захеканий:
— Ні. Ми не можемо. Просто не можемо.
А Бун на це пригаслим голосом, тихим і лагідним, як любовний шепіт:
— Відійди тоді з дороги, щоб я не наїхав.
— Ні,— сказав я. Ковзаючи й спотикаючись, я ступив до нього.— Ні. Ти надвередишся.
— Я не втомився,— відказав Бун спокійно і сухо.— Я тільки-но розворушився. Але ви з Недом можете передихнути. І поки ти відпочиватимеш, приволочи сюди ще трохи гілляччя...
— Ні,— сказав я.— Ні. Он він їде. Хочеш, щоб він це побачив?
Бо ми вже могли й чути, і бачити його — чвакання і кляскіт мулячих копит, коли мули обережно ступали собі край багниська, ланцюги побрязкували мало не мелодійно, чоловік сидів верхи на мулі і другого мула вів за віжки, черевики його, зв'язані докупи шнурівкою, звисали з кілочків на одному хомуті, а стельвага погойдувалася перед ним, як ото на малюнку рушниця в бувалого мисливця на буйволів. Чоловік був худорлявий, старший за нас — за мене то вже напевно,— як мені видалося.
— Здорові були, хлопці,— мовив він.— Либонь, ви вже готові. Як ся маєш, Джефферсоне? — це до Буна.-— Минулого літа ти, либонь, таки перебрався врешті.
— Либонь, що так,— відказав Бун. Він змінився, відразу й цілковито, наче хто сторінку перегорнув: гравець у покер, що раптом побачив, як друга двійка впала до рук по той бік столу.— Ми б і цим разом перебрались, якби ви тут не розорали багнище.
— Не май нам цього за зле,— мовив чоловік.— Калюжа ця дає в нас найкращий урожай.
— По два долари з багниська — чом би й не найкращий,— зауважив Нед.
Чоловік на хвильку примружив до нього очі.
— А таки маєш слушність,— сказав він.— Ось. Бери оцю стельвагу; ти, певне, знаєш, куди її чіпляти мулам.
— Злізь та сам це зроби,— мовив Бун.— Бо чого б ми платили тобі два долари як фахівцеві? Торік ти сам це робив.
— То було торік,— сказав чоловік.— Бабрання у воді та чіпляння ланцюгів до цих різних штуковин підірвало моє здоров'я, тож тепер досить мені плюснути на себе, як уже маю гостець.
Отож він ані ворухнувся. Він тільки підвів мулів і поставив їх бік о бік, задом до машини, а Бун з Недом причепили посторонки до орчиків, після чого Бун присів навпочіпки в багнюку, щоб прикріпити ланцюг до автомобіля.
— Куди його чіпляти? — запитав він.
— Про мене куди хоч,— відповів чоловік.— Чіпляй до тої частини, яку хочеш виволокти з багниська. Коли хочеш витягти усе це заразом, то я б радив причепити до осі. Але перше я б поклав назад у машину всі ці лопати й дроти. Вони вже вам більше не знадобляться, бодай тут.
Отож ми з Недом так і зробили, Бун прикріпив ланцюга, і ми всі втрьох поставали збоку й дивились. Він, безперечно, був фахівець, та й мули теж досі поробилися фахівцями: витягали машину з багниська й тримали ланцюга напнутим так рівноважно, як балансери, і, зрушивши автомобіль, уже не зупинялися, керовані самим лише словом-другим від чоловіка, що їхав на ближчому мулі, та ще принагідним доторком обдертого від кори прута, що він мав у руках, і так нарешті машина опинилася там, де було більше землі ніж води.
— Гаразд, Неде,— сказав Бун.— Відчепи його.
— Ще ні,— сказав чоловік.— По цей бік мосту є ще одна баюра, через неї я вже задарма вас перепроваджу. Ти вже забув за рік.— Тоді до Неда:—Вона в нас називається резервною ділянкою.
— Себто різдвяною борозною,— сказав Нед.
— А може,— сказав чоловік.— А що воно таке? Нед пояснив йому.
— Це так у нас робили в Маккаслінів ще до поразки Конфедерації, коли старий Лусьє Квінтес Керазерс був живий, і так само й молодий Єдмондс тепер робить. Щовесни проводять борозну через найкраще поле на плантації, і кожен кущик бавовника між цею смугою й ближчим краєм поля належить до різдвяного фонду, що на нього хазяїн уже не має права, і кожен чорний Маккаслін дістає на різдво свою пайку відтіля. Ось що таке різдвяна борозна. Госпо-' дарюючи на багниську, ви, либонь, і не чули ніколи про неї.— Чоловік хвильку дивився на Неда. Перегодом Нед додав:—Ги, ги, ги.
— Це вже краще,— сказав чоловік.— А то я вже був подумав, що ми зле порозумілися між собою.— Він звернувся до Буна:— Може, краще б хто сів за кермо?
— Справді,— відказав Бун.— Гаразд, давай,— кинув він мені.
Отож я всунувся під кермо, увесь як був у болоті. Але ще ми не рушили. Чоловік сказав:
— Я забув нагадати, то саме вже пора. Ціни тут подвоїлися в нас від минулого року.
— А то чому? — запитав Бун.— Машина та сама, баюра та сама, та й багнюка, чорти б її батькові, коли не та самаї
— То було торік. А тепер побільшало роботи. І то настільки, що мені не впорати її, коли не підвищу ціни.
— Гаразд уже, щоб воно запалося,—мовив Бун.— Рушаймо лиш.
Отож далі посунули ми, осоромлені, слідом за мулами,—' до другого багниська, вступили в нього і залишили позаду. Міст лежав тепер просто перед нами, і за ним видніла дорога аж на край долини, де було безпечно.
— Тепер уже все добре,— сказав чоловік.— Поки не повернетесь назад.
Бун відчіпляв ланцюга, тим часом як Нед відв'язав посторонки й віддав стельвагу чоловікові, що сидів верхи на мулі.
— Ми сюдою не вертатимемось,— сказав Бун.
1— Я б теж так зробив,— схвально кивнув чоловік.
Бун ступив назад до останньої калюжі, трохи змив багнюку з рук, повернувсь і видобув з гамана чотири долари. Чоловік ані ворухнувся.
— Належиться шість доларів,— сказав він.
— Торік було два долари,— мовив Буя.— Ти кажеш, тепер подвоїлось. Двічі по два — чотири. Гаразд. Ось чотири долари.
— Я брав по долару з пасажира,— пояснив чоловік.— Торік вас було двоє. Це два долари. Тепер ціна подвоїлась. Вас троє. Це шість доларів. Ти, може, волів би пішки йти назад до Джефферсона, аніж платити два долари, але цей хлопець і цей чорний, може, хотіли б їхати?
— А може, я теж не хочу вертатись? — упирався Бун.— І що, як я не заплачу тобі шість доларів? Або як я взагалі тобі нічого не заплачу?
— Можеш і так зробити,— погодився чоловік.— Ці мули сьогодні тяжко натомились, але, мабуть, у них ще стане сили заволокти цю штуку назад, звідки вони її витягли.
Та Бун уже відмовився від боротьби, здався й капітулював.
— Щоб воно запалося,— сказав він.— Таж цей хлопчисько ще дитя! І за таке мале дитя... '
— Може, тим йому легше буде вертатись до Джефферсона пішака,— зауважив чоАовік,— але дорога від того не покоротшає.
— Ну, та гаразд уже,— мовив Бун.— Але глянь лиш на цього другого! Коли він змиє з себе цю багнюку, то й тоді навіть не стане білим.
Чоловік хвильку дивився просто себе. А тоді глянув на Буна:
— Сину,— сказав він,— ці мули не розрізняють кольорів.
Бун казав НедовІ й мені, що тільки-но ми подолаємо долину Пекельного Потоку, як (Нас оточить цивілівація. Він малював перед нами картини, де була сила всіляких доріг, а автомобілів" так густо, як мух. Хоча, можливо, нам перше треба було викинути Потік з пам'яті у прірву забуття, а чи бодай щоб він з ока запався. А може, ми не гідні були цивілізації, поки не струсили з ніг своїх бруд Пекельного Потоку? В усякому разі, досі нічого ще не змінилося. Чоловік дістав своїх шість доларів і подався геть із мулами та стельвагою; я завважив, однак, що він не повернув до своєї хатини, а рушив через болото й зник, так наче вже скінчив свою денну працю; Нед також це завважив.
— Він таки не скупій,— сказав Нед.— Та й чого мав би ним бути. Заробив уже шість доларів, а ще ж і на обід не пора.
— Як на мене, то саме пора,— мовив Бун.— Витягай-но харч.
Отож ми витягли кршика з харчем, що міс Беленбо спакувала для нас, а також блок, і сокиру, й лопату, і наші черевики, й шкарпетки, й мої штани (автомобіля ми навіть не займали, то була б марна праця, аж поки не добудемось до Мемфіса, де вже напевно — принаймні так сподівалися — не буде багнисвк) і, повернувшись Назад До Потоку, помили інструмент і змотали дріт. Бунова й Недова одежа виглядала вкрай жалюгідно, тож Буй заліз у воду, геть в одежі, як був, і обмився, і намовляв Неда піти за його прикладом. Але Бун мав друге вбрання у валізці, тим-то все, що Нед гробив,— це скинув сорочку й натягнув натомість куртку. Здається, я згадував тобі про його шкіряну валіз-чину, що її він поза домом носив скорше на собі, аніж при собі, як ото дипломати носять, маючи в них (Нед мав у своїй біблію та дві великі ложки чи не найкращого дідусевого віскі) іншим разом, гадаю, ще й менше добра.
Тоді ми підобідали — шинкою, смаженим курчам, коржиками, домашнім грушевим варенням, пирогом і глечиком сколотин,— а потім склали назад свій зухвальний протиболотний реманент (зухвальство якого врешті виявилося ганебними хвастощами), зміряли кількість бензину в баку — з огляду не так на відстань, як на час,— і рушили далі.