Тепер усе було поставлено на карту, настала вирішальна мить.
— Так,— підтвердив він.
— Я знаю ваше фото,— сказав робот.
Чарлз мовчав. Що далі? Робот, напевне, чогось чекав від нього, бо інакше він і далі або говорив би, або робив би щось. Машини не знають очікування через збентеження або вагання. Може, він, Чарлз, повинен дати йому якісь вказівки, наказати зробити щось? Треба спробувати.
— Принесіть мені, будь ласка, склянку води,— промовив він тоном наказу.
— Назвіть шифр чи йдіть звідси! — відповів робот.
Шифр? Ага, це була та записка, що лежала на столі в Баткінса і що про неї він уже майже забув. І не мав її разом із собою, бо залишив у піджаці. Що там було? Літери. Які?
Професор ковзнув очима по столу. Там він побачив бланк, що лежав перед ним догори ногами, і на ньому літери — ті самі літери, що були й у тій записці: ENIHCM. Прізвище робота, що його власноручно написав професор на бланку, тільки задом наперед — через те, що він дав роботові підписати бланк. Чарлз Гарднер прочитав кожну літеру окремо:
— E-N-I-H-C-M.
— Чекаю на ваші розпорядження! — сказав робот.
"Слава богу, вгадав, — подумав Чарлз. — Мабуть, старий Баткінс,— можливо, щось передчуваючи,— запрограмував робота так, щоб він слухався й мене. А може, він мав намір якогось дня продемонструвати свій винахід та все, на що він здатен? Про це я вже ніколи не дізнаюсь!"
Гарднер знову звернувся до робота.
— Принесіть склянку води,— сказав він.
Робот не перечачи пішов на кухню й приніс те, що від нього вимагали.
"Отже, він слухається мене! — зрадів Чарлз.— І що мені тепер з ним робити? Передусім я, очевидно, повинен дослідити його чи, точніше, його знання, які вклав у нього старий Баткінс". Після довгих розпитів Гарднер з'ясував, що робот не володіє майже нічим із того, що звичайно вважають загальною освіченістю, і в Баткінсовому будинку він знав тільки деякі приміщення. І в Чарлза виникла спасенна ідея. За кілька хвилин він обміркував цей план як науковий експеримент — і він таки справді збирався поставити експеримент, хоч і досить примітивний.
Після цього він дав роботові детальні настанови, намагаючись весь час правильно враховувати, що той знає і чого не знає, хоч це поки що було для нього самого рівнянням з багатьма невідомими.
— Це він,— доповів Чарлз, коли вже знову сидів у машині й розповідав капітанові про жарт, який утнув старий Баткінс зі словом "машина".
— Це дуже дотепно, — озвався капітан.— Але що вам пощастило витягти з нього?
— Небагато, — відповів Чарлз. — Але все-таки я дещо спостеріг. Мені здається, що під час стрілянини в готелі йому влучили в ліву руку. Принаймні він за весь час не зробив лівою рукою жодного руху. Я намагався "працювати" якомога довше, грунтовніше, та він зрештою став мене квапити і сказав, що має ще сьогодні зайти до ремонтної майстерні — зауважте собі!
— Це означає, що він збирається піти до Баткінсової фортеці,— задумливо промовив капітан.— Але стривайте, якщо в нього справді влучили, то як він міг потім тримати кермо?
— Я теж не знаю,— зізнався Чарлз,— хоча не слід забувати, що він не з крові й плоті. Пошкоджена машина може інколи працювати далі, поки зовсім не зіпсується.
— А може, йому просто треба зарядитися енергією? — висловив припущення репортер.
— Теж цілком можливо, — погодився Чарлз,— в усякому разі ми можемо його там схопити в ту мить, коли він буде частково вимкнений.
— Чудово,— сказав капітан.— Це непогана задумка. Та як ми проберемося в будинок?
Чарлз мав на це відповідь, та йому не хотілося, щоб інші подумали, що в нього на все є готове рішення. Тому він сказав:
— Авжеж, це проблема.
То був правильний хід, бо сержантові спало на думку те, про що давно знав Чарлз, укладаючи свій план.
— Треба простежити за ним! — вигукнув Нед.— Запам'ятати, на які кнопки він натискуватиме, а ще краще — сфотографувати!
— Ви, напевне, маєте апарат, що відразу й проявляє знімки? — звернувся капітан до репортера.
— Маю, але ним не можна швидко знімати кадр за кадром. Може, краще простежити у бінокль, а тоді порівняти результати?
Аж тепер, коли всі з таким запалом узялися до завершення полювання, Чарлз Гарднер дозволив собі втрутитися, щоб трохи остудити гарячі голови.
— І все ж я хотів би ще раз нагадати вам про одне,— сказав він.— Якщо він передчасно виявить нас, може виникнути небезпека, що він знищить себе... Ні, я нічого в цьому плані не довідався про нього, але наголошую: мені просто не йметься віри, що старий химерник не убезпечив його в такий спосіб.
В капітана витяглось обличчя, і він запитав:
— А можна у тій "фортеці" пересуватися більш-менш нечутно?
Чарлз і репортер кивнули, що можна.
— Тоді нам треба використати цей шанс,— заявив капітан.— Усе залежатиме від плану, точно розрахованого в часі, ми обміркуємо це дорогою. Треба тільки, щоб нам доповіли, коли він вийде звідси, і взагалі, щоб нас у дорозі весь час інформували про те, як розгортатимуться події.
Недовга розмова в поліційному управлінні знову запустила все в рух.
За якусь годину вони вже спостерігали з різних боків зі схованок, як робот вийшов із таксі й підійшов до дверей "фортеці". Одна рука в нього справді висіла, як тичка. Вони спробували визначити, на які кнопки він натискував, і Чарлз подумав, що не завадить навмисне "помилитися" раз чи двічі, хоч він і сам добре знає ті кнопки... Коли робот увійшов до будинку й двері за ним зачинилися, вони повиходили зі своїх схованок і зібралися біля входу до "фортеці". Виявилося, що в спостереженнях були розходження, отож набралося чимало варіантів — 27, і їх треба було перевірити всі.
Правильним виявився дев'ятнадцятий варіант: двері відчинилися. До будинку ввійшли капітан, лейтенант із сержантом, репортер і Чарлз. Двері автоматично зачинилися. Незабаром вони вже були в передпокої. Обережно прослизнули до майстерень — але робота там не виявили. Капітан показав рукою вниз, на підлогу, даючи цим сигнал, що треба спуститися в енергетичне відділення, коли враз пролунав глухий вибух і світло погасло.
— Швидше туди! — гукнув Чарлз.— Боюся, що я мав рацію!
Полісмени ввімкнули кишенькові ліхтарики, і всі, нехтуючи небезпекою, метнулися до підвалу. Але й там не знайшли нічого — ні робота, ні ознак якогось ушкодження.
— Треба обшукати весь будинок! — наказав капітан.— Містере Гарднер, ведіть нас!
Тільки-но вони відчинили двері до лабораторії високих напруг, як у ніс їм ударив їдкий, задушливий сморід. Присвітивши ліхтариками, вони побачили, що між великими кулястими електродами іскрового розрядника висить щось зіжмакане, і лише кілька шматків обгорілого матеріалу нагадували про колишнього робота.
— Все! — сказав репортер.
— Яку чудову річ я втратив! — нещиро бідкався Чарлз Гарднер, коли вони трохи пізніше, усунувши коротке замикання, вже сиділи в Баткінсовому кабінеті.
— Краще подумайте, що втратила наша країна! — роздратовано промовив капітан.
— І що ж я скажу тепер дружині! — нарікав Чарлз. Відчуваючи невимовну полегкість, він з нестримною втіхою й далі грав роль, написану ним самим.
"Штукар! — думав капітан.— Коли б він знав, яким персонам і як обережно доведеться тепер мені доповідати про все!" Щоправда, він був задоволений, що відмовився від ідеї залучити сторонніх спеціалістів і тепер сам складатиме рапорт. "А до того ж,— думав він собі,— люди як солдати дешевші-таки".
Вельми задоволені були також лейтенант із сержантом, що подумки рахували свої долари.
Задоволений був і репортер, бо, до кінця зрозумівши професорову роль, сказав сам собі, що він теж зіграв не останню скрипку.
Та найщасливіший за всіх був, сам Чарлз Гарднер. Прийшовши додому, він сказав Джейн:
— А знаєш, чого я навчився? Блефувати, брехати й водити за носа!
— Що ж, хоч яке, а досягнення! — відповіла дружина.
— І це було нітрохи не важко! — запишався Чарлз.
— А проте, — сказала Джейн, — тобі потрібно було для цього шістдесят вісім років — навіть в наших умовах!