Отже, це або нечесно щодо однієї дівчини ... або зрада другої.
Лікар Лондон промовив:
— У всякому разі, ви почуваєтеся винним.
Він зрозумів. Але несподівано від його розуміння мені зробилося навіть гірше.
— Має це бути лише або/або? — запитав він з натяком. — Іншого пояснення вашим сумнівам бути не може?
— Тобто? — я справді не знав. Пауза.
— Вона вам подобається,— спокійно ствердив лікар Лондон.
— Хто? — запитав я. — Ви не назвали імені.
23
Зустріч із Марсі треба було перенести.
За дивним збігом я призначив наше побачення на п'яту годину. А це збігалось, як я зрозумів у конторі, з часом мого психіатричного сеансу. Тож я подзвонив, щоб усе погодити.
— Що приключилося, бебі, друже мій? — цього разу в її кабінеті не було наради, отже вона могла мене дражнити.
— Лише на годину пізніше. На шістдесят хвилин.
— Чи можу я тобі вірити? — запитала Марсі.
— Це твоя справа, егеж?
У всякому разі, бігати нам довелося в сутінках. Що може бути кращого, коли у басейні відсвічують вогні міста?
Зустрівши її знову, я відчув, що сумніви, які мучили мене протягом довгого дня, розвіюються, як дим. Вона була прекрасна. Ми поцілувались і почали бігати.
— Як минув день? — поцікавився я.
— О, звичайні проблеми — надлишок товарів, нестача товарів, певні транспортні обмеження, згубна паніка на місцях. Але найбільше я думала про тебе.
Я спершу обмірковував, що сказати, а тоді говорив. Але, неспроможний вести поверхову розмову на бігу, невідворотно повертався думкою до головного. Я наполіг. Вона прийшла. Ми обоє тут. Що вона відчуває?
— Ти не запитала, куди ми підемо?
— Я гадала, ти маєш компас, друже.
— Чи захопила ти якийсь одяг?
— Не вечеряти ж нам у спортивних костюмах, правильно? Мені було цікаво знати, скільки вона напакувала.
— Де твій одяг?
— У машині,— махнула вона рукою в бік П'ятої авеню. — Торба авіакомпанії, її приносиш, її й забираєш. Дуже практична.
— Щоб швидше піти.
— Слушно,— сказала вона, вдаючи, ніби не розуміє, на що я натякаю. Ми пробігли ще одне коло.
— Гадаю, ми могли б піти до мене,— кинув я недбало.
— Згода.
— У мене не дуже просторо...
— Це добре.
— ... просто повечеряємо. Самі. Лише ти і я.
— Чудово,— відказала вона, а коли ми пробігли ще сотню метрів, озвалася знову.
— Олівере,— почала вона жалібно,— а хто приготує вечерю?
— Щось у моєму шлункові каже, що ти не жартуєш,— признався я, глянувши на неї.
Вона не жартувала. Коли ми бігли останнє коло, вона розповіла про свої кулінарні здібності. Вони були нульові. Вона мала намір записатися до кулінарної школи "Кардон Блю", щоб навчитися готувати високоякісні французькі страви, але Майкл був проти. Він казав, що завжди можна мати когось, хто приходив би й готував. Я, певною мірою, був задоволений. Сам я міг приготувати макарони, яєчню-бовтанку та півдесятка інших подібних страв. Це робило з мене фахівця, який може втаємничити її в тонкощі кухні.
Дорогою до мого помешкання, яка забирає більше часу, коли їхати машиною, а не йти пішки, ми завітали до китайської крамниці щось купити. Мені важко було відразу зробити вибір.
— Проблеми? — запитала Марсі, пильнуючи за мною.
— Так, не можу вирішити, що взяти.
— Це ж лише вечеря,— сказала Марсі. А що вона мала на увазі, чи про що подумала, про це я ніколи не дізнаюся.
***
Я сидів у своїй вітальні, намагаючись читати "Тайме" за минулий тиждень, і вдавав, ніби немає нічого незвичайного в тому, що в моїй ванній кімнаті ніжиться під душем жінка.
— Знаєш,— почув я її голос,— рушники тут трохи ... протухлі.
— Так,— сказав я.
— У тебе чисті є?
— Немає,— відповів я. Настала мовчанка.
— Гаразд, буде добре й так.
У ванній кімнаті стояв жіночий дух. Я гадав, що сам я під душем довго не стоятиму (зрештою, я маю лише одне нікудишнє сопло), але пахощі парфумів мене затримали. Чи, може, я боявся залишити заспокійливе тепло? Я, звичайно, хвилювався. Але дивно, цього вечора, коли на мене чекала жінка, щоб грати зі мною за моїми правилами, я не міг сказати, чи щасливий я, чи засмучений.
***
Марсі Біннендейл була в кухоньці і прикидалася, ніби здатна запалити плиту.
— Треба мати сірники, Марсі,— я закашлявся і швидко відчинив вікно. — Я тобі покажу.
— Пробач, друже,— сказала вона дуже ніяково. — Я заплуталася.
Я розігрів китайську їжу, дістав пиво й налив апельсинового соку. Марсі накрила маленький (кавовий) столик.
— Де ти брав ці ножі та виделки? — запитала вона.
— О, то тут, то там.
— Ні одна пара не підходить.
— Мені подобається різноманітність. (У нас із Дженні був повний комплект. Філ забрав його разом з усім, що нагадувало про подружнє життя.) Ми сиділи на підлозі й вечеряли. Я поводився якомога вільніше. Мене цікавило, чи безладдя у квартирі та її тіснота не пробудять у моєї гості ностальгії за тим способом життя, до якого вона звикла.
— Чудово,— мовила Марсі й торкнулася до моєї руки. — Якусь музику ти маєш??
— Ніякої. (Стерео Дженні я теж віддав Філові.)
— Ніякої?
— Лише радіо. Воно мене будить.
— Можна, я ввімкну?
Я кивнув, намагаючись усміхнутися, і Марсі підвелась. Радіо було біля ліжка, за чотири-п'ять кроків від того місця, де ми сиділи. Мені було цікаво, чи вона повернеться до мене, а чи ждатиме, що я підійду до неї. Чи помітила вона мій пригнічений стан?
Раптом озвався телефон. Марсі стояла поруч із ним.
— Можна мені відповісти, Олівере?
— Чом би й ні?
— Це може бути якась твоя подружка,— усміхнулася вона.
— Ти смішиш мене. Відповідай. Вона знизала плечима і взяла слухавку.
— Добрий вечір ... Так, номер правильний ... Так. Він ... Хто я? Це так важливо?
Кого, в біса, цікавить мій особистий гість? Я підвівся й вихопив у Марсі слухавку.
— Слухаю. Хто це?
Тиша на другому кінці була порушена здивованим: "Вітаю!"
— О, Філе.
— Ну, дяка Богові,— розкотисто зикнув побожний Кавіллері.
— Я ся маєш, Філе? — запитав я недбало.
Він проігнорував моє запитання й запитав сам:
— Вона вродлива?
— Хто, Філіпе? — холодно перепитав я.
— Та, що відповіла.
— О, це просто прислуга,— мовив я.
— О десятій вечора? Не крути, будь зі мною відвертим.
— Вона моя секретарка. Пам'ятаєш Аніту з пишною зачіскою? Я їй диктую дещо до моєї справи, що стосується шкільної ради.
— Не мороч мені голови. Якщо вона Аніта, тоді я кардинал Кранстона.
— Філе, я заклопотаний.
— Звісно, я розумію. Я покладу слухавку. Але обіцяй за це написати мені листа.
Філіп ніколи не належав до тих, хто розмовляв пошепки. Його гучний голос розносився по всій кімнаті. Марсі сміялася з усієї душі.
— Слухай,— запитав я так холодно, аж сам здивувався,— коли ми зустрінемося?
— На весіллі,— відказав Філіп.
— Що-о?
— А вона висока чи низенька? Тілиста чи тендітна? Білява чи чорнява?
— Вона хліб із житнього борошна.
— Отже,— вхопився Філіп за мою жартівливу відповідь,— ти визнаєш, що вона — це вона. Ти їй подобаєшся?
— Не знаю.
— Не звертай уваги на це запитання. Ти їй, звичайно, подобаєшся. Хочеш, я її підбадьорю? Дай їй слухавку.
— Не клопочись.
— Отже, все гаразд? Вона тебе розуміє?
— Не знаю.
— Що ж вона в тебе робить о десятій вечора?
Марсі засміялася. З мене. Я так нікчемно грав пуританина.
— Олівере, я розумію, що заважаю, тож попрошу тебе відповісти на одне коротке запитання і ти вільний.
— Щодо нашої зустрічі, Філе...
— Я не про це.
— А про що??
— Коли весілля, Олівере?
Він швидко поклав слухавку. Я уявляв, як він сміється.
— Хто то був? — запитала Марсі, хоча я був певен, що вона здогадалася. — Здається, він тебе дуже любить.
Я поглядав на неї із вдячністю за її розуміння.
— Авжеж. Наші почуття взаємні.
Марсі підійшла, сіла на ліжко і взяла мою руку.
— Я розумію, що ти почуваєшся незатишно.
— Так, ніби тут повно людей,— сказав я.
— А в голові твоїй повно думок. У моїй теж.
Ми сиділи мовчки. Наскільки правильно вона все відчуває?
— Я ніколи не спала з Майклом у моєму теперішньому помешканні,— похвалилася Марсі.
— Я ніколи не спав із Дженні ... тут.
— Я розумію,— сказала вона. — Але зустріч із його батьками викликала б у мене лише головний біль або напад нудоти. У тебе ж усе, що нагадує Дженні, досі викликає душевні муки.
Я не міг спростувати жодного її слова.
— Може, мені краще поїхати додому? — запитала вона. — Якщо ти скажеш "так", я зрозумію.
Ні секунди не роздумуючи, бо то була єдина рада, я відповів:
— Ні.
— Гайда прогуляємося. І десь вип'ємо.
Марсі мала цю дивну манеру поступатися. Мені подобалися її воля та її хист... діяти відповідно до ситуації.
***
Я замовив для себе вина, а для неї помаранчевого соку.
Вона відчувала, що я бажаю тут посидіти, і вела поверхову розмову. Ми говорили про її заняття. Мало хто з нас точно знає, як працюють президенти мережі крамниць. Робота в них не така-то вже й легка. їм конче потрібно бувати в кожній крамниці й відвідувати в них кожен відділ.
— Як часто? — поцікавився я.
— Постійно. Крім того, я аналізую виставки в Європі й на Сході, щоб відчути, що може бути незабаром найсексуальнішим.
— Як розуміти "найсексуальнішим", Марсі?
— Надіваючи той кашеміровий светр, що я тобі подарувала, ти підтримуєш нашу "уявну" чи "сексуальну" лінію. Двадцять різних крамниць можуть продавати прості светри. Ми ж завжди в пошуках таких речей, які створюють імідж, про які люди ніколи не думали, що вони їм потрібні. Якщо нам щастить, вони бачать нашу рекламу й б'ються за те, щоб стояти першими в черзі. Розумієш?
— Задля вигоди,— сказав я з пихою випускника одного з групи престижних університетів США,— ви створюєте штучний попит на те, що, по суті, нічого не варте.
— Грубо, але слушно,— кивнула вона головою.
— Ясніше кажучи, якщо ви оголосите: "Це лайно!" — кожен купить сечу.
— Слушно.
***
Машина Марсі стояла (незаконно) перед моєю квартирою. Ми повернулися пізно. Я почувався краще. А може, мені так здавалося після випитого вина.
— Ну ось,— сказала вона,— я привела тебе додому.
Винятковий такт. Зараз я мав вибирати одне з двох, що мені ... потрібно.
— Марсі, якщо ти поїдеш, ти будеш спати одна і я буду спати один. Говорячи мовою економіки, це буде непродуктивне використання спального місця. Ти з цим згодна?
— Я з цим згодна,— відповіла вона.
— Крім того, я хотів би тебе обняти. Наші наміри збігалися.
***
Марсі розбудила мене з кавою в руках. У стирофомовому пакеті. — Я не зуміла запалити плиту,— пояснила вона,— і сходила до крамниці на розі.
24
Будь ласка, зрозумійте, ми не "живемо разом".