Але й справді, швидко впадали в апатію, відмовлялися від споживання їжі…. Що цікаво, перед самою смертю з'являвся у них дар ясновидіння. Черговий доказ мутації.
— Що не доказ, то все менш переконливий. Більше таких нема?
— Є. Сільвена, пані на Нароку, до якої нам не вдалося навіть наблизитися, бо занадто швидко захопила владу. Тепер у цій державі відбувають жахливі події. Фіалка, дочка Ейєрміра, втекла з вежі, скориставшись мотузком, сплетеним з кіс, і тепер тероризує Північний Вельгад. Берніку з Тальгару звільнив ідіот-королевич. Тепер сидить у льоху з вибраними очима, а найпомітнішим елементом пейзажу в Тальгарі є шибениця. Та інші приклади.
— Певно що та інші, — підтвердив відьми́н. — Наприклад, у Ярмурляку панує старий Абрад, золотушний, жодного зуба не має, народився, либонь, за сто років до затемнення, а не засне, доки когось у його присутності не закатруплять. Надмірний темперамент теж має, в молодості його називали Абрад Задериспідниця. Ех, Стрегоборе, як добре було б, коли б жорстокість владик можна було пояснювати мутацією чи прокляттям.
— Послухай, Геральте…
— І не подумаю. Не доведеш мені рації своїх аргументів, а також того, що Ельтібад не був злочинним безумцем. Однак повернемось до страховиська, яке начебто тобі загрожує. Мусиш усвідомити, що після твого вступу історія мені не подобається. Але вислухаю до кінця.
— І не перебиватимеш злобно?
— Цього не обіцяю.
— Що ж, — Стрегобор натягнув рукави мантії на долоні, — тоді це триватиме довше. Отож, історія розпочалася у Крейдені, маленькому князівстві на Півночі. Дружиною Фредефалька, крейденського князя, була Арідея, мудра освічена жінка. В її роду було багато видатних адептів магічного мистецтва, а ще успадкувала вона рідкісний і потужний артефакт, Люстерко Негалені. Як тобі відомо, Люстерками Негалені користуються головно пророки і провидці, бо вони безпомилково, хоч і в складній формі, передбачають майбутнє. Арідея досить часто зверталася до люстерка.
— Думаю, що зі звичайним питанням "Хто на світі найгарніший?" — перебив Геральт. — Як мені відомо, Люстерка Негалені поділяються на чемні й розбиті.
— Ти помиляєшся. Арідею більше цікавила доля країни. А у відповідь на її питання Люстерко передбачало жахливу смерть її самої і ще багатьох людей від руки чи з вини доньки Фредефалька у першому шлюбі. Арідея постаралася, щоб звістка про це дійшла до Ради, а Рада вислала до Крейдена мене. Зайве додавати, що первородне дитя Фредефалька народилося невдовзі після затемнення. Якийсь час я непомітно спостерігав за малою. За цей час вона встигла замучити канарку та двох цуценят, а служниці ручкою гребеня вибила око. Я провів кілька тестів за допомогою заклять, більшість з них підтвердила, що мала була мутантом. З цим я звернувся до Арідеї, бо Фредефальк світу поза донькою не бачив. Як я вже казав, Арідея була недурною жінкою…
— Ясно, — знову перебив Геральт, — і, напевно, не надто любила падчерку. Воліла, щоб трон успадкували її власні діти. Здогадуюся, що було далі. Жаль, що знайшлося там нікого, хто б скрутив їй шию. Та й тобі за одним заходом.
Стрегобор зітхнув, звів очі до неба, на якому багатобарвно і картинно мінилася веселка.
— Я був за ізоляцію, але княгиня вирішила інакше. Послала малу до лісу з найнятим сбіром , ловчим. Пізніше ми знайшли його в хащах. Не мав на собі штанів, тож хід подій нескладно відтворити. Загнала йому шпильку від брошки у мозок, мабуть, тоді, коли всю його увагу поглинуло щось інше.
— Як думаєш, що мені його шкода, — буркнув Геральт, — то помиляєшся.
— Влаштували ми облаву, — вів далі Стрегобор, — але мала безслідно зникла. Я ж мусив спішно Крейден покидати, бо Фредефальк уже щось запідозрив. Щойно через чотири роки дістав я звістки від Арідеї. Вистежено малу, — жила у Махакамі з сімома гномами, яких переконала, що корисніше грабувати купців на шляхах, ніж забивати пилом легені в копальні. Всюди звали її Жуланкою , пійманих любила живцем набивати на загострені кілки. Арідея кілька разів наймала вбивць, але жоден не повернувся. Пізніше ж складно стало охочих знайти, — мала зробилася знаменитою. Мечем так навчилася орудувати, що рідко який чоловік міг їй протистояти. Прикликаний, я тайкома у Крейден прибув, але тільки й устиг довідатися про отруєння Арідеї. Всі вважали, що то сам Фредефальк запланував молодший і ядėрніший мезальянс, але я думаю, що се Ренфрі.
— Ренфрі?
— Так вона звалася. Як я казав, отруїла Арідею. Незадовго після цього князь Фредефальк загинув унаслідок дивного нещасливого випадку на полюванні, а найстарший син Арідеї безслідно щез. Це теж, запевно, було справою рук малої. Кажу "мала", а їй уже сімнадцять сповнилося. І вона непогано підросла.
— Тим часом, — вів чародій далі після короткої перерви, — вона та її гноми стали вже пострахом усього Махакаму. Але одного дня з якоїсь причини посперечалися, причини не знаю, може, через поділ здобичі або черговість ночей у тижні, дійшло до ножової розправи. Семеро гномів різанини не пережили. Пережила тільки Жуланка. Лише вона. Але в той час і я вже був поблизу. Ми зустрілися віч-на-віч: вона миттю мене впізнала і здогадалася, яку роль я відіграв у Крейдені. Кажу тобі, Геральте, ледве я встиг промовити закляття, а руки тремтіли мені так, що й не уявити, коли ся дика кішка кинулася на мене з мечем. Я упакував її у доладну брилу гірського кришталю, шість ліктів на дев'ять. Коли вона впала у летаргічний сон, я вкинув брилу до гномівської копальні та завалив шурф.
— Спартачив роботу, — прокоментував Геральт. — Це можна було зняти. Не міг ти її спалити на жужіль? Ви ж знаєте стільки симпатичних заклять.
— Я ні. Се не моя спеціальність. Але ти маєш рацію, спартачив. Знайшов її якийсь ідіот-королевич, витратив чималу суму на контрзаклинання і тріумфально привіз додому, до якогось занепалого королівства на сході. Його батько, старий розбійник, виявився більш розважливим. Синові злоїв шкіру, а Жуланку вирішив випитати про скарби, які вона награбувала разом із гномами та передбачливо сховала. Його помилка полягала в тому, що, коли її нагу розтягли на катівській лаві, асистував йому старший син. Так склалося, що назавтра той же син, уже круглий сирота без батька й брата, панував у королівстві, а Жуланка здобула становище першої фаворитки.
— Себто, непогана з себе.
— Справа смаку. Довго вона фавориткою не пробула, до першого палацового перевороту. Гучно кажучи, бо палац більше був схожий на биківню . Швидко виявилося, що вона про мене не забула. Влаштувала три замахи на моє життя в Ковірі. Я вирішив не ризикувати і перечасувати у Понтарі. Вона знову мене відшукала. Цього разу я втік до Ангрену, але й там вона мене знайшла. Не знаю, як їй се вдається, сліди я маскував добре. Напевне, причиною стала її мутація.
— А що тобі не дозволило знову запакувати її в кришталь? Докори сумління?
— Ні. Я таких не мав. Виявилося, що вона стала невразливою на магію.
— Це неможливо.
— Можливо. Достатньо здобути відповідний артефакт або ауру. Крім того, се може бути пов'язано з її прогресуючою мутацією. Я втік з Ангрену і сховався тут, на Лукомор'ї, у Блавікені. Рік цілий мав спокій, але вона вистежила мене знову.
— Звідки знаєш? Вона вже у містечку?
— Так. Я бачив її у кристалі, — чародій підняв патерицю. — Вона не сама, очолює банду, се знак, що готується до серйозної дії. Геральте, мені вже нікуди тікати, не знаю місця, де міг би я сховатися від неї. Так. Се, що ти прибув сюди саме у сю мить, не може бути випадковим. Се приречення.
Відьми́н звів брови.
— Ти про що?
— Се ж очевидно. Ти її уб'єш.
— Я не найманий сбір, Стрегоборе.
— Не сбір, се правда.
— За гроші я вбиваю потвор. Бестій які загрожують людям. Страховиськ, створених чарами і закляттями таких, як ти. Не людей.
— Вона не людина. Се потвора, мутантка, проклята одміна. Ти привіз сюди шишимору. Жуланка гірша за шишимору. Шишимора вбиває через голод, а Жуланка задля приємности. Убий її, а я заплачу будь-яку суму, яку зажадаєш. У межах розумного, звісно.
— Я вже казав, що ті історії про мутацію і прокляття Ліліт вважаю маячнею. Дівчина має причини порахуватися з тобою, а я в це не втручатимусь. Звернися до війта чи міської варти. Ти місцевий чародій, тебе захищає місцеве право.
— Плював я на право, війта і його допомогу! — вибухнув Стрегобор. — Не захист мені потрібен, я хочу, щоб ти її забив! До вежі сієї не ввійде ніхто, я тут у повній безпеці. Та що мені із того, я ж не можу все життя тут сидіти. Жуланка не заспокоїться, доки я живий, я знаю. Чи мушу я сидіти у вежі й чекати смерти?
— Вони сиділи. Знаєш що, магіку? Треба було доручити полювання за дівчатами іншим, могутнішим чародіям, треба було передбачати наслідки.
— Прошу тебе, Геральте.
— Ні, Стрегоборе.
Чорнокнижник мовчав. Несправжнє сонце на несправжньому небі не просунулося в напрямку зеніту, але відьми́н знав, що у Блавікені вже смеркає. Він зголоднів.
— Геральте, — промовив Стрегобор, — коли ми слухали Ельтібальда, то багато хто з нас мав сумніви. Але ми вирішили вибрати менше зло. Тепер я прошу тебе зробити подібний вибір.
— Зло є злом, Стрегоборе, — поважно сказав відьми́н, встаючи. — Менше, більше, середнє, все одно, пропорції умовні, а межі невиразні. Я не святий пустельник, не саме лиш добро чинив у житті. Але, коли маю вибирати між одним та іншим злом, то волію не вибирати зовсім. Мені час. Побачимося завтра.
— Може, — відповів чародій. — Якщо встигнеш.
III
У "Золотому Дворі", заїзді-гордості містечка, було глітно й гамірно. Гості, місцеві та приїжджі, переважно були поглинуті заняттями, типовими для їх нації чи професії. Поважні купці сперечалися з краснолюдами через ціни товарів і опроцентування кредиту. Менш поважні купці щипали за сідниці дівчат, які розносили пиво й капусту з горохом. Місцеві дурники вдавали добре поінформованих. Дівки намагалися сподобатися грошовитим, одночасно віднаджуючи негрошовитих. Візники й рибалки пили так, наче назавтра мав вступити в силу закон про заборону вирощування хмелю. Моряки співали пісеньку, що прославляла морські хвилі, відвагу капітанів і приваби сирен, ці останні мальовничо й детально.
— Напруж пам'ять, Сотнику, — промовив Кальдемейн до корчмаря, перехиляючись через шинквас, щоби перекричати гармидер.