Його дизентерія проходить. Він посміхається мені:
– Я хотів узяти в тебе кілька книг, Ернсте.
– Будь ласка! Вибирай будь-яку, – кажу я.
– А тобі вони хіба не потрібні?
Я заперечно хитаю головою:
– Поки що ні. Учора я спробував читати. Але, знаєш, почуваюся якось дивно – не можу як слід зосередитися: після двох-трьох сторінок починаю думати про щось інше. У голові ніби щільний туман. Ти що хочеш? Белетристику?
– Ні, – каже Людвіґ.
Він вибирає кілька книг. Я переглядаю назви.
– Що це ти, Людвіґу, такі важкі речі береш? – питаю я. – Навіщо тобі це?
Він ніяково посміхається і якось несміливо каже:
– На фронті, Ернсте, я багато думав, але ніяк не міг додуматися до суті речей. А тепер, коли війна позаду, мені хочеться дізнатися силу-силенну всякої всячини: чому це могло статися і як відбуваються з людьми такі штуки. Тут багато питань. І в самих собі треба розібратися. Адже раніше ми думали про життя зовсім по-іншому. Багато, багато хотілося б знати, Ернсте.
Показуючи на відібрані ним книги, я питаю:
– І ти сподіваєшся тут знайти відповідь?
– Спробую. Я тепер читаю з ранку до ночі.
Аюдвіґ сидить у мене недовго. Після того, як він іде геть, я замислююся. Що я зробив за весь цей час? Присоромлений, відкриваю першу-ліпшу книгу. Але незабаром рука з книгою опускається і я спрямовую у вікно нерухомий погляд. Так я можу сидіти годинами, дивлячись у порожнечу. Раніше такого зі мною не траплялося. Я завжди знав, що мені потрібно робити.
Заходить мати.
– Ернсте, ти ж підеш сьогодні ввечері до дядька Карла? – питає вона.
– Піду. Гаразд! – відповідаю я, трохи роздратований.
– Він нерідко посилав нам продукти, – обережно каже вона.
Я киваю. Там, за вікнами, сутеніє. У гілках каштана залягли
блакитні тіні. Я повертаю голову.
– Ви часто ходили влітку до тополиної алеї, мамо? – жваво питаю я. – Там, мабуть, добре.
– Ні, Ернсте, за весь рік жодного разу не зібралися.
– Чому ж, мамо? – дивуюся я. – Адже раніше ви щонеділі туди їздили.
– Ми, Ернсте, взагалі більше не гуляли, – тихо каже вона. – Після прогулянок дуже хочеться їсти, а не було чого.
– Он воно як, – кажу я. – А в дядька Карла всього було вдосталь, так?
– Він нам іноді дещо посилав, Ернсте.
Мені раптом стає сумно.
– Навіщо все це було потрібно, мамо? – кажу я.
Вона мовчки гладить мене по руці:
– Для чогось, Ернсте, було потрібно. Господь Бог має знати.
Дядько Карл – наш багатий родич. У нього є власна вілла, і під час війни він служив у військовому казначействі.
Вовк супроводжує мене. Я змушений залишити його на вулиці: тітка не любить собак. Дзвоню.
Двері відчиняє елегантний чоловік у фраку. Розгублено вклоняюся. Лише потім мені спадає на думку, що це, певно, лакей. Про такі речі я за час солдатчини зовсім забув.
Людина у фраку міряє мене поглядом з ніг до голови, наче він щонайменше підполковник у цивільному. Я посміхаюся, але моя посмішка залишається без відповіді. Коли я стягую з себе шинель, він піднімає руку, немов збираючись мені допомогти.
– Не варто, – кажу я, намагаючись завоювати його симпатію, і сам вішаю свою шинель на вішалку, – я сам впораюся. Я все ж таки старий вояка!
Але він мовчки, із зарозумілим виразом обличчя, знімає мою шинель і перевішує її на інший гачок. "Холуй", – думаю я і проходжу далі.
Брязкаючи шпорами, назустріч мені виходить дядько Карл. Він вітає мене з поважним виглядом, адже я лише солдат. Я з подивом оглядаю його блискучу парадну форму.
– Хіба у вас сьогодні печеня з конини? – намагаюся пожартувати я.
– А в чому справа? – здивовано питає дядько Карл.
– Бо ти у шпорах виходиш до обіду, – відповідаю я, сміючись.
Він кидає на мене сердитий погляд. Мимоволі я, здається, зачепив його хворе місце. Ці тилові жеребці часто мають непомірну пристрасть до шпор і шабель.
Я не встигаю пояснити, що не хотів його образити, бо назустріч випливає моя тітка в шовковій сукні. Вона все така ж пласка, як і колись, справжня прасувальна дошка, а її маленькі чорні оченята так само блищать, ніби начищені мідні ґудзики. Вона виливає на мене бурхливий словесний потік, а сама при цьому уважно водить очима по боках.
Я трохи збентежений. Занадто багато народу, занадто багато дам, і головне – занадто багато світла. На фронті в нас у кращому випадку горіла гасова лампочка. А ці люстри – вони невблаганні, наче око судового виконавця. Від них нікуди не сховаєшся. Я ніяково чухаю спину.
– Що з тобою? – питає тітка, зупиняючись на півслові.
– Мабуть, воша. Ще окопна, – відповідаю я. – Ми всі там так завошивіли, що тепер це добро за тиждень не виведеш.
Вона злякано відступає на крок.
– Не бійтеся, – заспокоюю я тітку, – вона не перестрибне. Воша – не блоха.
– О Боже! – вона прикладає палець до губ і кривиться так, ніби я сказав невідомо яку гидоту. Втім, такі вони всі: вимагають, щоб ми були героями, але про вошей не хочуть і чути.
Мені доводиться тиснути руки численним гостям, і я вкриваюся потом. Люди тут зовсім не такі, як на фронті. У порівнянні з ними я здаюся собі незграбним, наче танк. Вони сидять, ніби ляльки у вітрині, і розмовляють, як на сцені. Я намагаюся ховати руки, бо окопний бруд в'ївся в долоні, як отрута. Крадькома обтираю їх об штани, і однаково руки мої виявляються вологими саме в ту хвилину, коли треба привітатися з дамою.
Притискаюсь до стінок і випадково потрапляю в групу гостей, у якій виголошує промову радник рахункової палати.
– Ви тільки уявіть собі, панове, – обурено каже він, – шорник! Шорник і раптом – президент республіки! Ви тільки уявіть собі картину: парадний прийом у палаці, і шорник дає аудієнції! Померти можна від реготу! – від збудження він навіть закашлявся. – А ви, юний воїне, що ви скажете на це? – звертається він до мене і плескає мене по плечу.
Над цим питанням я ще не замислювався. У збентеженні знизую плечима:
– Можливо, він не такий уже й безнадійний.
З хвилину пан радник пильно дивиться на мене, потім вибухає реготом.
– Дуже добре, – каркає він, – дуже добре. Можливо, він не такий уже й безнадійний! Ні, дорогий мій, ці речі – вроджені! Шорник! Але чому тоді не кравець або швець?
Він знову повертається до своїх співрозмовників. Мене дратують його балачки. З якого дива він так зневажливо говорить про шевців? Вони були не гіршими солдатами, ніж панове з освічених. Адольф Бетке теж швець, а у військовій справі тямив більше, ніж деякі майори. У нас на фронті цінувалася людина, а не її професія. Неприязно оглядаю радника. Він так і сипле цитатами; можливо, він і справді дуже освічений, але на фронті, якби дійшло до необхідності витягати мене з вогню, я волів би покладатися на Адольфа Бетке, а не на нього.
Я радий, коли всі нарешті всідаються за стіл. Моя сусідка – молода дівчина в боа з лебединим пухом. Вона подобається мені, але я не знаю, про що з нею говорити. На фронті взагалі мало доводилося розмовляти, а з дамами й поготів. Усі жваво спілкуються. Я намагаюся прислухатися, щоб уловити для себе що-небудь повчальне.
На почесному місці, біля господині, сидить радник рахункової палати. Якраз цієї хвилини він заявляє, що, якби ми протрималися ще два місяці, війну було б виграно. Від таких дурниць мені стає недобре: кожному солдатові відомо, що в нас просто вичерпалися бойові припаси й людські резерви. Навпроти радника сидить дама й розповідає про свого загиблого на фронті чоловіка, але при цьому вона так надимає щоки, немов убили її, а не його. Далі, на протилежному кінці столу, іде розмова про акції та про умови мирного договору. І, само собою зрозуміло, ці панове краще знаються на цих питаннях, ніж ті, хто безпосередньо займається ними. Якийсь суб'єкт із гачкуватим носом розповідає зі святенницьким співчуттям злісні плітки про дружину свого друга й при цьому так погано приховує зловтіху, що хочеться кинути йому в пику склянкою.
Від усієї цієї тріскотняви в мене паморочиться в голові; незабаром мені вже стає не під силу стежити за розмовою. Дівчина в боа з лебединого пуху глузливо питає, чи не позбувся я на фронті дару мови.
– Ні, – бурмочу я і думаю собі: от би сюди Тьядена й Ко-золе. Вони нареготалися б досхочу з нісенітниць, які ви тут мелете з таким поважним виглядом. Але мене все-таки точить досада, що мені вчасно не вдалося вставити влучне зауваження і показати, що я про них думаю.
Але ось, на щастя, на столі з'являються чудово засмажені відбивні. У мене роздуваються ніздрі. Справжні свинячі відбивні на справжньому салі. Сам уже їхній вигляд змушує мене змиритися з усіма неприємностями. Кладу собі на тарілку солідну порцію і з насолодою починаю жувати. Як смачно, ах, як смачно! Як давно не їв я свіжих відбивних. Востаннє це було у Фландрії. Чудового літнього вечора ми зловили двох поросят і зжерли їх, обгризли до останньої кісточки. Тоді ще живий був Качинський. Ах, Кач. І Гайє Вестгуз. То були справжні хлопці, не такі, як ці, в тилу. Я ставлю лікті на стіл і забуваю про все на світі, цілковито поринувши у спогади про настільки близьке ще минуле. Поросята на смак були дуже ніжні. До них ми напекли картопляних оладок.
І Леєр був тоді з нами, і Пауль Бьомер, так, Пауль. Я вже нічого не чую, нічого не помічаю. Думки мої губляться у вервечці спогадів.
Мене повертає до тями чиєсь хихотіння. За столом повна тиша. Тітка Ліна схожа на пляшку сірчаної кислоти. Моя сусідка приглушено сміється. Усі дивляться на мене.
Мене кидає в піт. Виявляється, я сиджу, як тоді, у Фландрії, навалившись ліктями на стіл, затиснувши в руці кістку, пальці облиті жиром, обсмоктую залишки м'яса, а всі інші їдять, як слід, чемно орудуючи ножами й виделками.
Червоний як мак, не дивлячись ні на кого, я кладу кістку на тарілку. Як же це я так забувся? Але я просто відвик їсти по-іншому: на фронті ми тільки так і їли, в кращому випадку в нас бувала ложка або виделка, тарілок ми в очі не бачили.
Мені соромно, але в той же час мене душить лють. Лють на дядька Карла, який перебільшено голосно заводить розмову про військові позики; злість на цих людей, які хизуються своїми розумними розмовами; злість на весь цей світ, який так незворушно продовжує існувати, поглинений своїми маленькими жалюгідними інтересами, немов і не було цих жахливих років, коли ми знали тільки одне: смерть або життя – і нічого більше.
Мовчки й похмуро напихаю в себе скільки влізе: принаймні хоч наїмся досхочу.