Весь лівий фальшборт змило в море, змило й камбуз, і чотиривесельну шлюпку з корми. Грот-щогла так тріщала і гнулася, що ось-ось могла переламатися. Аби вигадати більше місця під вантаж у кормовому трюмі, шпор грот-щогли на "Дельфіні" був закріплений між двома палубами (гідна осуду практика, до якої іноді вдаються тупі й жадібні корабели), і тепер виникла небезпека, що сильним шквалом її може вирвати зі степса. Та найнеприємнішим для нас відкриттям стало те, що в трюмі вже набралося на сім футів води.
Залишивши трупи лежати в кают-компанії, ми негайно заходилися відкачувати насосами воду — Паркерові, звичайно, розв'язали руки, щоб і він брав участь у роботі. Хоча ми забинтували Огастесові руку так дбайливо, як тільки змогли, і він старався з усіх сил, допомога з нього була невелика. Одначе ми переконалися, що, коли постійно качати бодай одним насосом, води в трюмі не прибуває. Оскільки нас залишилося тільки четверо, це була нелегка праця, але ми не занепадали духом і з нетерпінням чекали світанку, коли зможемо полегшити бриг, зрубавши грот-щоглу.
Так минула ніч, сповнена тривог і втоми, а коли нарешті розвиднілося, шторм анітрохи не вщух і не було жодних [65] ознак того, що він збирається вщухати. Ми витягли з кают-компанії трупи і поскидали їх за борт. Наступною нашою турботою було позбутися грот-щогли. Зробивши всі необхідні приготування, Петерс заходився рубати щоглу (сокири ми знайшли в кают-компанії), а ми стояли напоготові біля штагів і вантів. У потрібний момент, коли бриг круто нахилився в підвітряний бік, він крикнув нам рубати навітряні ванти, що ми й зробили, і вся маса дерева й такелажу обвалилася в море, майже не зачепивши бриг і не завдавши корпусу ніякої шкоди. Тепер судно хитало менше, але наше становище лишалося надзвичайно небезпечним, бо, попри всі зусилля, ми не встигали відкачувати воду одним насосом. Огастес не міг працювати на повну силу, й допомоги з нього було мало. На додачу до всіх нещасть із навітряного боку вдарила важка хвиля і збила бриг на кілька румбів, підставивши його бортом до вітру, а перш ніж судно повернулося в попереднє положення, друга хвиля завалила його набік. Баласт усією своєю масою перемістився до підвітряного борту (вантаж зірвало з місця ще раніше, й він совався туди-сюди) , і ми вже чекали, що "Дельфін" ось-ось перекинеться. Проте незабаром ми трохи вирівнялися; правда, баласт не змістився від лівого борту, й судно залишилося дуже нахилене. Відкачувати воду було марно, та ми однаково не змогли б цього робити, бо страшенно втомилися і так постирали долоні, що на них утворилися криваві рани, аж страшно було дивитися.
Хоча Паркер намагався нас відмовити, ми вирішили зрубати й фок-щоглу. Марудитися з нею довелося довго, оскільки палуба була дуже нахилена. Падаючи за борт, вона знесла бушприт, і від "Дельфіна" залишився один корпус.
Досі ми мали підстави сподіватися, що в крайньому разі врятуємося на баркасі, який залишився цілий, хоча через нього перекотилася не одна височенна хвиля. Та недовго довелося нам тішитися цією надією, бо як тільки ми позбулися фок-щогли, а з нею й фока, який утримував бриг у більш-менш стійкому положенні, хвилі, не перекочуючись, почали обвалюватися прямо на кораблі, і через п'ять хвилин вони гуляли по палубі від носа до корми, зірвавши і баркас, і правий фальшборт і навіть розбивши на друзки брашпиль. Небезпечніше становище годі було собі уявити.
Ополудні шторм начебто почав ушухати, але, на превелике наше розчарування, затишшя тривало лише кілька хвилин, а потім вітер задув з подвійною силою. Близько четвертої пополудні його пориви уже валили з ніг, а коли споночіло, [66] в мене не лишилося навіть слабенької надії, що корабель протримається на плаву до ранку.
До півночі "Дельфін" занурився настільки, що вода доходила до нижньої палуби. Потім ми втратили стерно, причому хвиля, яка його зірвала, підкинула корму дуже високо, аж днище відірвалося від води, а потім опустилося на неї з таким ударом, який буває, коли корабель налітає на рифи. Ми розраховували, що стерно витримає будь-який шторм, бо збите воно було надзвичайно міцно, я ніколи не бачив такої надійної конструкції — ні раніше, ні згодом. Згори вниз уздовж його головного бруса ішов ряд масивних залізних скаб; у такий самий спосіб скаби були установлені й на ахтерштевні. Крізь обидва ряди скаб був просунутий товстий кований стрижень, на якому й оберталося стерно. Про страхітливу силу хвилі, яка його зірвала, можна судити з того, що скаби, кінці яких проходили крізь тіло ахтерштевня і зсередини були загнуті, всі, як одна, виявилися видерті з твердого дерева.
Не встигли ми перевести дух після цього удару, як на нас навалилася величезна хвиля — таких мені більш не довелося бачити за все своє життя; вона начисто змила трап, що вів до кают-компанії, позривала ляди з люків, заповнила водою всі порожнини всередині корабля.
Розділ дев'ятий
На щастя, перед настанням ночі ми всі міцно прив'язалися до уламків брашпиля і лежали, розпростершись на палубі. Лише ця пересторога врятувала нас від загибелі. Хай там як, а ми всі були — хто більше, а хто менше — оглушені величезною хвилею, вона обвалилася на нас усією своєю вагою, і ми мало не захлинулися. Коли я зміг перевести подих, то голосно погукав товаришів. Відповів один Огастес, він сказав мені:
— Нам кінець! Спаси, Господи, наші душі!
Через якийсь час прийшли до тями і Петерс із Паркером. Вони закликали нас не втрачати мужності, адже надія на порятунок була: вантаж у нас такий, що бриг не може затонути, а шторм над ранок, можливо, вщухне. Після цих слів настрій у мене помітно поліпшився; адже справді судно, завантажене порожніми бочками для китового жиру, не може піти на дно, а в мене останнім часом так тьмарилося [67] в голові, що я про це й не подумав і передусім боявся саме такого кінця. Отже, в мені ожила надія, і я став користатися з кожної зручної нагоди, аби ще міцніше прив'язатися до уламків брашпиля — тим самим, як я помітив, клопоталися й мої товариші. Чорноту ночі, страхітливий гуркіт моря, що раз у раз обвалювало на нас височенні хвилі, годі описати словами. Палуба була на одному рівні з поверхнею води, тобто ми опинилися мовби в западині між двома гребенями білого шумовиння, яке знову й знову перекочувалося через нас. Не буде перебільшенням сказати, що тільки одну секунду з трьох ми не були занурені з головою у воду. Хоча лежали ми близько один від одного, жоден з нас нікого не бачив, як не бачив, власне, і самого корабля, на якому нас качало й перекидало. Іноді ми перегукувалися, щоб підтримати один одного, втішити і підбадьорити того, хто найбільше цього потребував. Особливо непокоїлися ми за ослаблого Огастеса, чия поранена рука, звичайно, не дозволила йому як слід прив'язатися, і ми боялися, щоб його не змило за борт, але допомогти йому не мали ані найменшої змоги. На щастя, він лежав у найбезпечнішому місці; голова й плечі були сховані за уламками брашпиля, і хвилі, набігаючи, розбивались об ті уламки і значно втрачали в силі. Якби Огастес не був під захистом брашпиля (куди хвилі закинули його випадково, після того як він прив'язався на відкритому місці), він би неминуче загинув ще до настання ранку. Завдяки тому, що бриг майже лежав боком, ми всі були більше захищені від хвиль, ніж якби він стояв прямо. Крен, як я вже згадував, був на лівий борт, і майже половина палуби постійно була під водою. Отже, хвилі, які накочувалися справа, розбивалися об корпус судна і накривали нас — а ми лежали, припавши обличчям до палуби,— лише дощем бризок, а ті, які набігали зліва (іноді їх називають "зустрічними хвилями") , були значно слабші й не могли змити нас, тим більше, що ми були прив'язані й лежали крижем.
Отак провели ми всю ніч посеред кошмарного розгулу стихій, а коли настав ранок, то увіч переконалися, в якому жахливому становищі ми перебуваємо. Бриг перетворився на звичайну колоду, яку хвилі підкидали, наче скіпку, шторм посилювався, переходячи в справдешній ураган, і, здавалося, для нас не було жодної можливості порятунку. Ми мовчки трималися ще кілька годин, кожної миті чекаючи, що або порвуться наші мотузки, або хвилі доламають і змиють за борт рештки брашпиля, або котрийсь із височенних бурунів, [68] що з ревом котилися у всі боки через нас і навколо нас, так глибоко занурить судно під воду, що ми захлинемося, перш ніж воно підійметься на поверхню. Але ласка Господня врятувала нас від усіх небезпек, і близько полудня нас зігріли перші живодайні промені благословенного сонця. Незабаром став помітно вщухати вітер, і раптом уперше після вчорашнього вечора озвався Огастес — він запитав у Петерса, який лежав до нього найближче, чи є, на його думку, можливість урятуватися. Відповіді на це запитання не було, і ми вже подумали, що напівіндіанець захлинувся, але потім, на нашу превелику радість, він заговорив, хоч і дуже слабким голосом, поскаржившись на нестерпний біль від мотузок, які врізалися йому в живіт; мовляв, якщо він не знайде способу їх послабити, то неминуче пропаде, бо далі він уже нездатний терпіти такі пекельні муки. Ми страшенно засмутилися, слухаючи Петерса, бо нічим і ніяк не могли йому допомогти, адже хвилі й далі накочувалися на нас. Ми умовляли його потерпіти, пообіцявши полегшити його страждання, як тільки буде змога. Він відповів, що незабаром буде пізно; що він віддасть Богові душу, перш ніж ми зможемо прийти йому на допомогу. Ще кілька хвилин Петерс стогнав, а потім затих, і ми вирішили, що він сконав.
Коли настав вечір, хвиля почала спадати, і за п'ять хвилин лише один бурун перекочувався через палубу з навітряного боку; почав ущухати й вітер, хоча шторм усе шаленів. Ось уже кілька годин ніхто з моїх товаришів не зронив і слова. Я покликав Огастеса. Він відповів дуже кволим голосом, і я не розчув, що він сказав. Потім я звернувся до Петерса й Паркера, але обидва мовчали.
Незабаром після цього я майже втратив тяму, і в моїй уяві почали виникати різні приємні видіння: зелені дерева, лани золотавої пшениці, що колихалася на вітрі, хороводи дівчат, кавалькади вершників та інші фантастичні картини. Тепер я розумію, що в усіх тих образах, які пропливали перед моїм внутрішнім зором, було щось спільне — а саме, ідея руху.