Ну, та це вже дрібниця, звикнути можна. А Фуксу готовий комбінезон знайшли в аварійному запасі, точнісінько такий, як у нього був, тільки новіший.
Потім сякі-такі паруси змайстрували, щоглу поставили, зробили кермо. Пасажири стоять вахту, пливемо, промишляємо черепах, ловимо рибку. Ця баришня куховарити навчилася… Загалом начебто все нічого, от тільки судно непристосоване: хистке, й хід у нього неважний.
Так. Ну, пливемо все-таки, просуваємось сяк-так на схід, до берегів Атлантики. Місяця півтора так пливли. І чого тільки не надивилися в дорозі: й мавп, і ліан, і каучукових дерев!.. Для допитливого мандрівника, звичайно, інтересно, але важко! Відверто скажу: важко.
Тут і взагалі-то клімат не дуже завидний, а ми ще в дощову пору потрапили. Парить, як у бані, день і ніч тумани, спека, кругом комарня хмарами; добре ще, лихоманку ніхто не схопив.
РОЗДІЛ XIV,
на початку якого Врунгель став жертвою віроломства, а наприкінці знову потрапляє на "Біду"
Нарешті все-таки прибули в порт Пара. Причалили, висадились. Містечко, по совісті кажучи, неважненьке, так собі містечко. Брудно, курява, спека, по вулицях собаки блукають. Але після лісових хащів Амазонки й це в деякій мірі вогнище культури. Хоч і то сказати — культура там дещо своєрідна: народ лютий, войовничий, всі з ножами, з револьверами, по вулиці пройти страшно…
Ну, побрились ми, почистились після важкого походу. Супутники наші розпрощалися, сіли на пароплави й роз'їхались хто куди. Хотіли й ми з Фуксом швидше звідси вибратись, та нічого не вийшло: без документів не випускають. Ну, застряли ми з ним, як раки на мілині, на чужому березі, без притулку, без певних занять, без засобів до існування. Думали робітку якусь знайти — та де там! Тільки і є вакансії на гумових плантаціях, але це знову треба на Амазонку, а ми вже там побували, вдруге чогось не тягне.
Поблукали по місту сюди-туди, та й сіли на бульварчику під пальмою обміркувати становище.
Раптом підходить поліцейський і запрошує нас до губернатора. Це, звичайно, приємно, але я не любитель усіх цих офіціальних прийомів і зустрічей з високопоставленими особами. Але тут нічого не зробиш: запрошують — значить, треба йти.
Ну, приходимо. Дивимось — сидить у ванні отакенна туша з віялом у руках, пирхає, мов бегемот, хлюпається, сопе. А з боків — два ад'ютанти в парадній формі.
— Ви, — питає губернатор, — хто такі, звідки?
Я в загальних рисах змалював становище, пояснив, як це все сталося, відрекомендувався.
— Це, — кажу, — мій матрос Фукс, найнятий в Кале, а я капітан Врунгель. Чули, напевно?
Губернатор як почув, охнув, бухнув у ванну зовсім з головою, віяло своє впустив, пускає бульби, захлинається, мало не загинув. Спасибі, ад'ютанти не дали потонути, врятували. Ну, він віддихався, відкашлявся, побагровів.
— Як, — каже, — капітан Врунгель? Той самий? Це що ж тепер буде? Безпорядки, пожежа, революція, догана по службі? Ну, знаєте, звичайно, захоплений вашою мужністю і нічого не маю проти вас особисто, але як особа офіціальна наказую вам негайно покинути ввірену мені територію, і я в цьому ніяких перешкод не чинитиму… Ад'ютант, видайте капітану дозвіл на виїзд.
Ад'ютант радий старатися, вмить написав папірець, шльопнув печатку, подає. А мені тільки цього й треба. Я вклонився, взяв під козирок.
— Дякую, — кажу, — ваше превосходительство! Дуже вдячний за люб'язність. Цілком задоволений вашими розпорядженнями. Дозвольте відкланятись?
Повернувся і вийшов. Пішов і Фукс за мною. Йдемо прямо до пристані. Раптом чую — ззаду якийсь шум, тупіт. Я оглянувся, бачу — чоловік сорок у цивільному, в крислатих капелюхах, у чоботях, з ножами, з ручними кулеметами біжать за нами, здіймають куряву, обливаються потом.
— Ось вони, ось вони! — кричать.
Дивлюся — нас переслідують. Миттю зважив співвідношення сил і бачу — робити нічого, треба тікати. Ну, біжимо… Добігли до якоїсь будочки. Я, знесилений, зупинився дух перевести, серце так і колотить — втомився. Аякже… і вік, і спека. А Фукс — тому хоч би що, він легкий був на ходу. Проте, дивлюсь, і він засмучений подіями, зблід, очі бігають. Потім раптом повеселішав і так фамільярно ляскає мене по спині.
— Ну, — каже, — капітане, стійте тут. Я один побіжу, а вас не зачеплять.
І кинувся бігти, тільки п'яти виблискують.
Такого вчинку я від нього, признатися, не чекав, був прикро вражений навіть. Ех, думаю, хай буде, що буде… Єдиний порятунок — лізти на пальму. Поліз. А ця юрба усе ближче. Я озирнувся, бачу — народ дебелий, лютий, невихований. Ну й злякався, признатися. Так злякався, що навіть слабість відчув. Бачу — кінець прийшов. "Хоч би вже скоріше", думаю. Вчепився за пальму, повис, завмер і ось, чую — вони вже тут, поряд, сопуть, топчуться. І розмови чую: з розмов я зрозумів, що це за народ. Я думав, бандити, розбійники, мисливці за скальпами, а виявилось — просто жандарми, тільки переодягнені. Не знаю, чи то спека вплинула, чи якась інша причина, але губернатор, виявляється, спохватився, пожалкував про свою люб'язність і наказав нас розшукати й лінчувати на всякий випадок.
Тільки, бачу, зволікають вони з цим ділом. Хвилину жду, десять хвилин. Не чіпають. У мене вже руки стомилися, тремтять, от-от зірвусь, упаду. Гаразд, думаю, все одно кінець. Ну, й зліз із пальми… й, уявіть, незачепили. Постояв, підождав — не чіпають. Пішов не поспішаючи — не чіпають, розступились навіть, як від вогню.
Ну, тоді поплентався я знову на бульвар, сів під тією пальмою, де ми з Фуксом сиділи, й задрімав. Та так задрімав, що не помітив, як і ніч минула. А вранці, на світанку, з'явився Фукс, розбудив мене, привітав.
— Бачите, капітане, — каже, — не зачепили вас.
— Але чому, поясніть?
— А ось, — сміється він, заходить ззаду й знімає з моєї спини плакатик: череп з блискавкою, дві кістки й напис: "Не торкатися — смертельно!"
Де вже він цей плакатик підчепив, не берусь вам сказати, але треба думати, що в тій будочці, на бульварі, трансформатор стояв. Інакше звідки б…
Так. Ну, посміялися ми, поговорили. Фукс, виявляється, даремно часу не гаяв — узяв квитки на пароплав. А на пристані я показав свою перепустку, й нас відпустили без розмов. Навіть каюту дали та щасливої дороги побажали.
Ми розташувалися по-панськи й поїхали у Ріо-де-Жанейро пасажирами.
Прибули благополучно, висадились. Розпитали про все.
Виявляється, "Біду" тут, недалеко, викинуло на берег. Пошкодило, звичайно, але Лом показав себе молодчиною, все привів до ладу, поставив судно в стапелі, а сам зажив пустельником. Все очікував розпоряджень, а мені, ви самі розумієте, розпоряджатися було трудненько.
Ну, ми з Фуксом найняли місцевий екіпаж — такий собі кошик на колесах, — підхльоснули волів, поїхали. Їдемо берегом і спостерігаємо сумну, але повчальну картину тутешніх звичаїв: чоловік двісті негрів носять кофе й цукор із складу на берег і прямо мішками у воду: шубовсть, шубовсть! У морі не вода, а сироп. Кругом мухи, бджоли. Ми подивилися. Поцікавились, що це за дивна розвага така. Нам пояснили, що ціни на цукор низькі, товар дівати ніде, ну й таким ось способом поправляють економіку, піднімають рівень життя. Одне слово, мовляв, усе нормально, й інакше нічого не поробиш. Так. Поїхали ми далі й ось бачимо — наша красуня "Біда" стоїть на бережку, жде твердої командирської руки, а поряд якийсь здоровило розгулює. Справжній розбійник: капелюх, наче парасолька, на боці сікач, штани з бахромою. Побачив нас — кинувся. Ох, думаю, заріже!
Але не зарізав, ні. Це Лом, виявляється, обжився тут, нарядився за місцевою модою.
Ну, зустрілися, поцілувалися, поплакали навіть. Вечорок протеревенили: він про свої лихі пригоди розповів, ми — про свої.
А зранку вибили клиння з-під кіля, спустили яхту на воду, підняли прапор. Я, признатися, навіть сльозу зронив. Адже ж це, юначе, велика радість — опинитися на рідній палубі. А ще більша радість, що справа триває. Можна рушати сміливо в дальшу дорогу. Тільки й лишилося — відхід оформити.
Ну, це вже я взяв на себе. Приходжу до начальника порту "команданте дельбахія" по-їхньому, подав папери.
І от цей команданте, як побачив мене, одразу надувся, як жаба, й давай кричати:
— Ах, то це ви капітан "Біди"? Соромтеся, юначе: тут гора доносів на вас. Ось адмірал Кусакі скаржиться: якийсь острів ви там зруйнували, кашалота скривдили… й губернатор повідомляє: самовільно покинули порт Пара…
— Як же так, — кажу, — самовільно? Дозвольте, — і подаю свою перепустку.
А він і дивитись не став.
— Ні, — каже, — не дозволю. Нічого не дозволю. Самі неприємності через вас… забирайтеся геть!.. — Потім як гаркне: — Лейтенанте! Завантажити яхту "Біда" піском аж до повного потоплення!
Ну, я пішов. Заспішив на судно. Приходжу. А там уже й пісок привезли і якийсь чиновник крутиться, розпоряджається.
— Це вашу яхту наказано завантажити піском? То ви, — каже, — не турбуйтесь, я не затримаю, в одну хвилинку зробимо…
Ну, признатися, я гадав, що тут уже неодмінно кінець. Потоне яхта, потім діставай. Але, уявіть, і тут зумів використати обставини в сприятливому дусі.
— Стривайте, голубе! — кричу я. — Ви яким піском хочете вантажити? Адже ж мені треба цукровим, перший сорт.
— Ах, он як! — каже він. — Ну, що ж, будь ласка, ми зараз.
І знаєте, ті ж самі негри побігли, як мурашки, завантажили яхту, забили трюм, надбудови, на палубу навалили цукру, просто в мішках.
"Біда" моя, бідолашна, сідає глибше, глибше, — потім — буль-буль-буль… І дивимось — тільки щогли стирчать. А потім і щогли зникли.
Лом із Фуксом угорі дивляться на загибель рідного судна, в обох сльози на очах, а я, навпаки, в чудовому настрої. Наказав розкинути табір тут же на березі. Пожили ми три дні, а на четвертий цукор розтанув, дивимось — яхта наша спливає повільно. Ну, ми її почистили, помили, підняли паруси й пішли.
Тільки розвернулися, дивлюсь — на берег біжить коменданте з шаблею на боці, кричить:
— Не дозволю!
А поруч вистрибом давній знайомий, адмірал Кусакі, теж лається:
— Хіба це робота, пане команданте? За таку роботу, будь ласка, гроші назад.
"Ну, — я думаю, — лайтеся собі на здоров'я". Помахав їм ручкою, розвернувся і пішов повним ходом.
РОЗДІЛ XV,
в якому адмірал Кусакі намагається найнятися на "Біду" матросом"
З Бразілії наш шлях лежав далі на захід.