Це темна історія... Я вам розповім...
— Ви вірите в сліпі кулі?
Саме в ту хвилину, коли вона зібралася відкрити мені таємницю смерті Емоса, [43] до кімнати ввійшов і сів на канапі поруч із пані Вількур тридцятип'ятирічний брюнет у небесно-блакитних штанях та білій сорочці.
— Бачу, у вас цікава розмова!.. Я вас потурбував? — Він нахилився й простяг мені руку. — Фредерік Вількур. Дуже приємно. Я чоловік Сільвії.
Сільвія вже розтулила була рота, але я не дав їй назвати моє ім'я і сказав просто:
— Мені також.
Він мовчки розглядав мене. Манера триматися — невимушеність, зневажлива посмішка, владний голос із металевими нотками — свідчила про те, що він знає, яке враження справляють на людей правильні риси його обличчя та колір волосся. Але дуже скоро це враження розвіювалось через вульгарні жести, що пасували тільки до ланцюжка в нього на руці.
— Мама розповідає вам свої давні історії? Коли вона розійдеться, її важко спинити...
— А нашого гостя це цікавить,— заявила пані Вількур. — Він пише книжку про Варенну.
— Тоді можете цілком покластися на мою маму. Вона — невичерпне джерело інформації в усьому, що стосується Варенни.
Сільвія, знітившись, похилила голову. Вона сиділа в задумі й водила пальцем собі по коліну.
— Сподіваюся, скоро ми сядемо до столу,— сказав Фредерік Вількур. — Я голодний як вовк.
Сільвія стривожено глянула в мій бік. Так наче шкодувала, що привела мене сюди, накинувши товариство цієї жінки та її сина.
— Пообідаємо надворі,— промовила пані Вількур.
— Це ви чудово придумали, мамо!
Звертання на "ви" та лагідний тон мене здивували, хоч і це пасувало до отого грубого ланцюжка на руці.
Чоловік у білій куртці чекав біля дверей вітальні.
— Стіл накрито.
— Йдемо, Жюльєне! —озвався Вількур дзвінким голосом.
— А тент напнули? — запитала пані Вількур.
— Так, пані.
Весь гурт рушив через лужок. Ми з Сільвією трималися позаду. Вона кинула на мене допитливий погляд, наче боялася, що я піду звідси.
— Я дуже радий, що ви мене запросили,-сказав я. —Дуже радий.
Однак мої слова, здавалося, переконали її не зовсім. Мабуть, вона боялась реакції чоловіка, на якого дивилася з відтінком зневаги.
— Сільвія сказала мені, що ви — фотографі— промовив Вількур, розчиняючи залізну хвіртку й пропускаючи матір.— Якщо хочете, я дам вам роботу...— І він подарував мені широку усмішку. — Ми з товаришем починаємо велику справу, і нам будуть потрібні проспекти та рекламні фотографії.
Він говорив так, ніби звертався до нижчої істоти, а я в цей час не міг відвести очей від ланцюжка в нього на руці. Якщо "велика справа", на яку він натякав, була в дусі цього браслета з грубими ланками, то вона навряд чи сягала далі сякої-такої торгівлі американськими автомобілями.
— Він не потребує твоєї допомоги,— сухо озвалася Сільвія.
Ми перетнули дорогу, вийшли на берег, і якраз навпроти будинку Вількур штовхнув угору шлагбаум із написом: "Вілла "Фредерік". Приватний понтон 14, Англійська алея".
Його мати обернулася до мене:
— Ви побачите чудовий вид на Марну! Я впевнена, вам закортить його сфотографувати.
Ми спустилися на кілька сходинок, вирубаних у скелі, яка через свій червоний колір здалася мені наче штучною, і ступили на дуже широкий понтон із тентом у білу й зелену смужку. Тут стояв стіл, накритий на чотирьох.
— Сідайте отам,— запросила мене пані Вількур.
Вона вказала мені на місце, з якого було добре видно Марну і протилежний берег. Сама сіла ліворуч від мене, а Сільвія з чоловіком на краях столу: Сільвія ближче до мене, а Фредерік Вількур — біля матері. [44]
Чоловікові у білій куртці довелося двічі пройтись од вілли до понтона, щоб принести нам закуски та великий таріль із заливною рибою. Стояла спека, і він добре упрів. Щоразу, коли йому потрібно було за чимось іти, Вількур кидав:
— Жюльєне, будьте обережні, як переходитимете дорогу, щоб не потрапили під машину!
Але Жюльєн не звертав на ці поради жодної уваги й човгав собі далі.
Я роздивлявся навколо. Тент захищав , нас від сонця, що відбивалося в нерухомій зеленій воді Марни й надавало їй прозорості — як тоді, коли ми з Сільвією виходили з пляжу. Навпроти — Шенв'єрський пагорб, біля його підніжжя з зелені виринали великі кам'яні будинки. Вздовж берегів — сучасні чепурні вілли. Я чомусь гадав, що в них живуть колишні розпорядники паризького критого ринку.
Понтон із тентом, де ми обідали, був, безперечно, найбільший і найшикарніший з-поміж усіх понтонів в окрузі. Навіть той, що належав ресторану "Блакитний метелик" і стояв метрів за двадцять праворуч, мав вигляд скромніший. Так-так, понтон вілли "Фредерік" являв собою дивний контраст усьому навколишньому краєвиду з вербами, завмерлою водою, берегами й рибалками з вудочками.
— Вам подобається цей краєвид? — запитала пані Вількур.
— Дуже.
Дивне враження: мені здавалося, мовби ми обідаємо на клаптику Лазурового берега, перенесеного в сільську глушину. Це як із тими середньовічними замками, що їх каліфорнійські мільярдери перевозять по каменю до своєї країни. Скеля поруч з понтоном нагадувала мені про бухточку біля Кассіса. А тент над нами був не менш величний, ніж тенти Монако на знімках В. Веннемана. До того ж він викликав спогад про ресторан "Лідо" у Венеції. Це моє враження ще більше посилилось, коли я помітив, що до понтона пришвартовано катер "Кріс-Крафт".
— Це ваш? — звернувся я до пані Вількур.
— Та ні... Синів. Він, телепень, розважається тим, що катається на ньому по Марні, хоч це й заборонено.
— Не сердьтеся, мамо...
— Хай там що, а плавати на катері все одно не можна, бо тут повно мулу.
— Ти помиляєшся, Сільвіє,— заперечив Вількур.
— Це справжнє болото. Коли вам закортить прокататися на водяних лижах, то вони загрузнуть у баговинні, як у смолі, і ви залишитесь посеред Марни... — Вона промовила ці слова різко й подивилася на Вількура з викликом.
— Ти кажеш дурниці, Сільвіє... По Марні можна чудово кататись і на катері, й на водяних лижах.
Його зачепило за живе. Він вочевидь дуже пишався своїм "Кріс-Крафом" і тому повернувся до мене.
— Їй більш до вподоби ходити на отой жалюгідний пляж, де вже геть усе розвалюється.
— Ну що ви! — заперечив я. — На вареннському пляжі нічого не розвалюється, і мені він дуже подобається.
— Справді? — Він перевів погляд з мене на Сільвію, потім знов на мене, так наче злякався, що ми змовились.
— Ні, катер — це просто безглуздя,— заявила пані Вількур. — Тобі треба його позбутись.
Вількур нічого не відповів, тільки мовчки курив сигарету. Він образився.
— А які ще пляжі ви знайшли в цих місцях? — поцікавилась пані Вількур. Відблиски сонця на воді сліпили їй очі, і вона наділа великі чорні окуляри. — Ви ж бо шукаєте для своїх фотографій саме їх, річкові пляжі?
Пишна зачіска, чорні окуляри й віскі, яке вона пила за обідом, надавали їй вигляду типової американки з курорту в Іден-Року. Була тільки певна різниця між нею та тим, що тут нагадувало про Лазуровий берег: скелею, катером і критим понтоном. Пані Вількур зливалася з берегом Марни і навіть сама була схожа на цю річку. Може, своїм хрипким голосом?
— Так, я шукаю річкові пляжі,— відповів я.
— Коли я була маленька, я ходила на пляж он туди, в бік Шеллі... Пляж у Гурне-на-Марні... Його називали "Маленький Довіль". Там був пісок, навіси...
Отже, вона росла тут?
— Але ж тепер там нічого немає, мамо,— сказав Вількур, знизавши плечима. [45]
— Ви там не були? — запитала мене пані Вількур, не звертаючи на сина уваги.
— Ще ні.
— Я певна, той пляж іще є.
— Я теж,— з викликом промовила Сільвія, дивлячись чоловікові просто в очі.
— Є ще пляж "Берретро" в Жуенвілі...-сказала пані Вількур. Потім замислилась і, загинаючи пальці, почала перелічувати далі: — І "Дюше", ресторан на пляжі Сен-Моріс. Крім того, теж у Сен-Морісі, піщана смуга на Червоному острові... І на Воронячому острові... — Вказівним пальцем лівої руки вона щоразу загинала пальці на правій. — Готель-ресторан на пляжі в Мезон-Альфор... Пляж у Шампіньї, на набережній Гальєні... "Палм-біч" і "Лідо" в Шенв'єрі... Я знаю їх усі напам'ять. Я ж тут народилася... — А тоді скинула на хвилю окуляри й люб'язно подивилася на мене. — Бачите, все вам як на блюдечку! Тут справжня Рів'єра...
— Та цього ж уже давно немає, мамо! — знов обізвався Вількур, розлютившись, як людина, котру ніхто не слухає.
— То й що? Маю я право хоч би помріяти?
Ця манера обривати сина викликала в мене подив.
— Справді, кожен має право помріяти,— проказала Сільвія, і в її спокійному, чистому голосі ожили й береги Марни, й усі ті пляжі, що їх назвала пані Вількур.
— Мамо, ви зможете побачити цей діамант завтра,— промовив Вількур. — Він надзвичайний, і я був би ідіотом, якби проґавив цю справу. Називається він "Південний хрест".
Спершись ліктями на стіл, він намагався прибрати якомога переконливішого вигляду. Але мати лишалась байдужою. Темні окуляри ховали її погляд, і здавалося, що він спрямований у далечінь, туди, де виднівся темно-зелений Шенв'єрський пагорб.
Сільвія краєм ока поглядала на мене.
— Я вам покажу його,— сказав Вількур. — Він має опис, там-таки можна прочитати і всю його історію. Це рідкісний камінь...
Може, той чоловік з ланцюжком на руці та катером, що сів посеред Марни на мілину, був ювелір чи перекупник коштовностей? Хоч скільки я на нього дививсь, а повірити в його бодай якісь професійні здібності не міг.
— Продавець приходив до мене десь тиждень тому. Якщо ми зволікатимемо, камінь вислизне з наших рук.
— А як ти гадаєш, що я робитиму з тим діамантом? — запитала пані Вількур. —У мене вже не ті роки, щоб носити діаманти.
Вількур вибухнув сміхом. І все поглядав то на мене, то на Сільвію, немов закликав нас у свідки.
— Таж, мамо, йдеться не про те, щоб діамант носити... Досить буде купити його за помірну ціну й перепродати вдвічі дорожче.
Цього разу пані Вількур повернулася до сина і знов скинула чорні окуляри.
— Ти говориш дурниці. На перепродажу меблів та коштовностей завжди тільки втрачають. Боюся, синку, що з тебе ділової людини не вийде. — її тон був щирий і зневажливий водночас. — Сільвіє, чи ж не краще, щоб Фредерік покинув морочити собі голову коштовностями? Це робота тяжка, синку...
Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь.