Голосна тріскотнява й дим за кокосовими деревами пояснили йому, що сталося. Горіли бараки та повітки на човпи. Коли німецький резидент і собі кинувся до берега, дзвін уже нестямно видзвонював, а від шхуни квапливо відходили човни.
Бараки та вкриті травою повітки на човни, обхоплені полум'ям, горіли, як губка. З кухні вийшов Гриф, несучи за ногу голу тубільну дитину. Голови в неї не було.
— Там і куховарка, — сказав він Ворсові.— Теж без голови. Вона занадто важка, а я мусив швидше тікати.
— Це я винен, — сказав Валенштайн. — Це вчинив старий Кого, бо через мене він випив замість віскі мастила для коней.
— Він, мабуть, подався в хащі,— сказав Ворс, підскочив до коня, сів наохляп і налаштувався їхати. — Там коло річки Олівер. Сподіваюся, Кого не застукав його.
Управитель чвалом помчав поміж дерева. Через кілька хвилин, як обгорілі бараки повалилися додолу, Гриф і Валенштайн почули, що Ворс кличе їх до себе. Вони побачили його на березі річки. Ворс, пополотнівши, все ще сидів на коні і пильно дивився на землю. Там лежав труп Олівера, молодого управителевого помічника; важко було його впізнати, бо він був без голови. Навколо, відсапуючись, стояли тубільні робітники, що позбігалися з поля. Гриф звелів їм зробити мари для небіжчика.
Валенштайн, як щирий німець, не тямився з розпачу та каяття. Сльози стояли йому в очах, коли він скінчив лементувати та почав сипати прокльонами. В ньому спалахнув гнів, такий самий щиро німецький, як і його клятьба. У нестямі він ухопив Ворсову мисливську рушницю, на губах у нього виступила піна.
— Годі, Валенштайне! — суворо сказав Гриф. — Схаменіться і не клейте дурня.
— Невже ви дасте йому втекти? — запально скрикнув німець.
— Він уже втік. Хащі, починаються від самої річки. Можете навіть побачити, де він її перейшов убрід. Він уже на вепрячих стежках. Гнатися за ним — це все одно, що шукати голку в сіні. Та якби ми й зважилися на погоню, то Попали б у лапи його людям. Крім того, на стежках повно пасток на людей, таких, знаєте, ям, де понатикано кілків, отруєної тернини тощо. Тільки Мактевіш і його лісовики зважуються ступати на ті стежки, та й то троє його людей загинули там останнього разу. Вертаймося до бунгало. Сьогодні ввечері почуєте тріскотню скойок, військових барабанів і всю їхню диявольську музику. Напасти вони не ризикнуть, але нікого не відпускайте від бунгало, містере Ворсе. Ходімо!
Вертаючися стежкою, вони здибали одного тубільця, що ридав ридма.
— Цить! — крикнув на нього Ворс. — Чого ти репетуєш?
— Кого вбив ваші два корова, — відповів той і виразно черкнув пальцем по горлу.
— Зарізав корів, — пояснив Гриф. — Отже, у вас, Ворсе, ієн кий час не буде молока. Але я подбаю, щоб надіслали кількох корів з Уджі.
Валенштайн не заспокоївся, аж поки на берег дістався Денбі й розказав про гірчичну есенцію. Після того німець навіть побадьорішав, хоча й далі люто крутив жовтого вуса та чотирма мовами лаяв Соломонові острови.
Другого дня вранці з топ-щогли "Дива" видно було, як понад хащами курів дим із сигнальних багать. Кучеряві стовпи здіймалися вгору й передавали тривожну звістку від верховини до верховини й у глиб джунглів. До тієї розмови прилучилися і далекі селища на високих бескеттях, Куди навіть Мактевіш ніколи не доходив. З-за річки ввесь Мис чулася скажена тріскотнява скойок, а з усіх боків розлягалося в тихому повітрі басове бухкання величезних військових барабанів, зроблених з товстенних стовбурів, випалених із середини, а потім обтесаних гострими камінцями та морськими мушлями.
— У бунгало вам нічого не загрожує,— сказав Гриф управителеві.— Мені треба поїхати до Гувуту. Вони не зважаться напасти на вас на голому місці. Не відпускайте від себе робітників. Припиніть рубати ліс, поки все минеться. Вони знищать усіх, кого ви пошлете на роботу. І хоч би що, не дайте заманити себе в хащі. Якщо Кого затягне вас туди, то всіх переріже. Вам треба тільки зачекати на Мактевіша. Я його пришлю з загоном малейтських лісовиків. Він єдиний, хто може увійти в самий ліс. А поки він приїде, залишу з вами Денбі. Що ви скажете, містере Денбі? Мактевіш прибуде сюди на "Ванді", а ви потім сядете на неї і повернетесь на "Диво". Капітан Ворд уже якось обійдеться цим разом без вас.
— Я сам хотів попросити вас про це, — відповів Денбі.— Я й не сподівався, що таке завариться через жарт. Бачите, в певному розумінні це моя вина.
— І моя теж, — упав йому в слово Валенштайн.
— Але ж почав я, — наполягав комірник.
— Може, ви й почали, але я повів справу далі.
— А Кого її докінчив, — сказав Гриф.
— Ну, хоч там як, а я теж залишуся тут, — сказав німець.
— Я гадав, що ви поїдете зі мною до Гувуту, — заперечив Гриф.
— Я б і поїхав. Але обов'язок велить мені лишитися. До того ж я вчинив дурницю. Тому я лишуся й докладу всіх зусиль, щоб знову навести тут лад.
V
З Гувуту Гриф послав Мактевішеві докладні інструкції вербівничим кечем, який саме відходив до Малейти. Капітан Ворд поплив на "Диві" до островів Санта-Крус, а Гриф позичив в англійського резидента вельбот з командою тубільних в'язнів і переплив протоку до Гвадалканару, наміряючись оглянути пасовиська за Пендуфріном.
Через три тижні при доброму вітрі та під усіма вітрилами він спритно обминув коралові острівці й сколихнув гладеньку поверхню Гувутської затоки. У гавані не було нікого, тільки біля рифу стояв невеличкий кеч. Гриф упізнав "Ванду". Вона, очевидно, допіру прибула з боку Тулагі, бо її тубільна команда ще прибирала вітрила. Гриф підплив до неї, і сам Мактевіш простяг йому руку, допомагаючи перелізти через поруччя.
— Що сталося? — запитав Гриф. — Ви ще туди не їздили?
Мактевіш кивнув:
— Уже й повернувся. На борту все гаразд.
— А на Новому Гібоні?
— Усе так, як я залишив останнього разу, хіба що бракує кількох дрібних деталей у краєвиді, коли добре придивитися.
Мактевіш був не людина, а холодне полум'я — такий самий низенький, як і Кого, і такий самий худорлявий, з обличчям кольору секвойї та маленькими незворушними блакитними очима, що більше нагадували щілини, ніж людські очі. Йому не дошкуляли ні хвороба, ні спека, не відав він ні страху, ні захвату, ані відчаю, був невмолимий і жорстокий, як гадюка. Дивлячись на його понуру міну, Гриф зрозумів, що скоїлося якесь лихо.
— Шкварте! — сказав він. — Що там сталося?
— Те, що сталося, ганьба й сором. Треба з глузду з'їхати, щоб отак жартувати з дикунами, — відповів Мактевіш. — Та й задорого коштують ці жарти. Ходімте вниз, містере Грифе. Такі новини краще слухати з доброю чаркою в руці. Прошу.
— То як ви там усе владнали? — запитав Гриф, тільки-но вони посідали в каюті.
Маленький шотландець похитав головою.
— А там не було чого ладнати. Все залежить від того, як подивитися на справу. З мого погляду, там усе вже було владнано, розумієте, геть усе було владнано, ще поки я туди приїхав.
— А плантація, чоловіче! Що сталося з плантацією?
— Нема ніякої плантації. Кілька років нашої праці пішло на пси. Все повернулося до того, з чого ми починали, з чого починали місіонери й німці та з чим вони й виїхали звідти. Коло пристані нема каменя на камені. Житла обернулися на чорний попіл. Дерева всі вирубано, а дикі вепри перерили батат і солодку картоплю. Шкода хлопців з Нової Джорджії. Добрецькі були хлопці, сто дужих робітників, і коштували вони вам добрий гріш. Жоден не лишився, навіть не було кому розповісти за пригоду.
Він замовк і почав шукати щось у великій скрині під СХІДЦЯМИ.
— А Ворс? А Денбі? А Валенштайн?
— Ото ж до них я й веду. Подивіться-но!
Мактевіш витяг з рижової соломи мішок і спорожнив його на підлогу. Девід Гриф аж здригнувся. Він з жахом глянув на голови трьох чоловіків, що їх він покинув на Новому Гібоні. Валенштайнів жовтий вус уже не закручувався хвацько вгору, а звисав на рота.
— Не знаю, як воно сталося, — понуро сказав шотландець. — Мабуть, вони погналися за тим старим чортом у зарості.
— А де Кого? — запитав Гриф.
— Знов п'яний як чіп. Через те й пощастило забрати ці голови. Він так упився, що не міг на ногах стояти. Коли я наскочив, його на руках понесли з села. Буду вам вельми вдячний, як ви заберете від мене ці голови. — Він спинився й зітхнув. — Мабуть, їх треба поховати, як належиться, закопати в землю. Але, на мою думку, це дуже цікаві зразки. Кожен поважний музей заплатив би за них по сто фунтів. Випийте ще чарку. Ви неначе трішки зблідли… Ось нате… І ще послухайте моєї поради, містере Грифе: суворо забороніть усякі жарти з дикунами. Це завжди призводить до біди. Та й коштує така розвага занадто дорого.
НЕВЕЛИЧКИЙ РАХУНОК ДО СВІЗІНА ГОЛА
І
Обвівши востаннє довгим і пильним поглядом безмежну просторінь океану, Девід Гриф зсунувся з салінга і неквапом став спускатися вантами на палубу.
— Атол Лю-Лю потонув, містере Сноу, — понуро мовив він до стривоженого молодого помічника. — Якщо вірити в навігаційну науку, то атол запевне під водою, бо ми вдруге пропливаємо якраз над ним, чи, радше, над тим місцем, де йому слід бути. В нас або хронометр зіпсувався, або я нічого не тямлю в судноплавстві.
— Мабуть, то хронометр, сер, — поспішився запевнити господаря помічник. — Я ж і без вас ще провадив виміри й дійшов таких самих висновків, що й ви.
— Так, — буркнув Гриф, похмуро кивнувши головою. — Там, де у вас і в мене перетинаються Самнерові лінії, мав би бути самісінький центр атолу Лю-Лю. Певне, з хронометром не все гаразд, спорснув зубчик абощо.
Він підступив до поруччя, стурбовано глянув на пінявий слід за кормою і вернувся назад. "Дядько Тобі", користаючись добрим ходовим вітром, долав дев'ять або й десять вузлів.
— Краще приведіть шхуну до вітру, містере Сноу. Зменшіть вітрила, будемо маневрувати двогодинними галсами. Збираються хмари, тож навряд чи можна буде сю ніч визначити по зірках, де ми. Простіше нам кружляти собі, а завтра вранці визначимо широту, допливемо до паралелі, на якій лежить Лю-Лю, і так дістанемось до атолу. Всі досвідчені моряки завжди так робили.
Широка, з важким рангоутом, високим бортом і тупою провою на голландський кшталт, шхуна "Дядько Тобі" пула найповільніша, зате найбезпечніша та найнадійніша її усіх Грифових суден. Вона курсувала між Банковими островами та Санта-Крусом, а також завертала на північний захід до кількох окремішніх атолів, де Грифові довірені-тубільці призбирували копру, черепах, а при нагоді і яку тонну перлових мушлів.