Я думаю, нам не слід залишатися наодинці.
– Де завгодно, – видушив я із себе. – Тож я буду з тобою, не думаючи про тести… статистику… запитання… відповіді…
Вона на мить спохмурніла.
– Гаразд. У Центральному парку влаштовують весняні концерти. Наступного тижня ти можеш повести мене на один із цих концертів.
Коли ми підійшли до її дверей, вона швидко обернулася й поцілувала мене в щоку.
– Надобраніч, Чарлі. Я рада, що ти покликав мене. Побачимося в лабораторії.
Вона зачинила двері, і я стояв біля будинку й дивився на світло в її вікні, аж поки воно погасло.
Тепер у мене не залишилося запитань на цю тему. Я закоханий.
11 травня
Після всіх своїх роздумів і тривог я зрозумів, що Аліса має слушність. Я мусив довіритися своїй інтуїції. У пекарні я став пильніше спостерігати за Джімпі. Сьогодні я бачив тричі на день, як він віддавав товари за меншу ціну й клав до кишені свою частку різниці, коли покупці повертали йому решту. Мені спало на думку, що ті люди винні не менше, ніж він. Без їхньої згоди крадіжка не могла б відбутися. Тоді чому Джімпі має стати цапом-відбувайлом?
І я вирішив піти на компроміс. Можливо, рішення не було ідеальним, але воно було моїм власним і здавалося мені найкращим за тих обставин, які склалися. Я скажу Джімпі, що знаю про його викрутаси, й попереджу, щоб він їх припинив.
Я застав його самого в душовій кімнаті, й, коли увійшов, він відсахнувся від мене.
– Я маю сказати тобі щось важливе, – повідомив я. – Хочу запитати, що ти порадив би моєму другові, в якого виникла проблема. Він виявив, що один із його колег-робітників обманює свого хазяїна, і він не знає, що йому з цим робити. Йому не подобається думка розповісти про все хазяїну, бо тоді цей чоловік потрапить у велику халепу, але він не мовчатиме й не дозволить, щоб його боса, який завжди був добрим до них обох, нахабно обманювали.
Джімпі подивився на мене важким поглядом.
– І що твій друг думає з цим робити?
– У цьому й проблема. Він не хоче робити нічого. Він вважає, якщо крадіжка припиниться, то не буде сенсу вживати якихось заходів. Він забуде про це.
– Твоєму другові не слід пхати свого носа в чужі справи, – сказав Джімпі, причепивши свою дерев'яну ногу. – Він повинен заплющувати очі, коли відбувається щось таке, і знати, хто його справжні друзі. Бос – це бос, а його робітники повинні підтримувати один одного.
– Мій друг так не вважає.
– Це його не стосується.
– Він відчуває, що, знаючи про це, він почасти відповідальний. Тому він вирішив, що, якщо крадіжка припиниться, йому не буде чого сказати. А як ні, то він усе розповість. Я хотів запитати твоєї поради. Ти не думаєш, що за таких обставин розкрадання припиниться?
Джімпі було нелегко приховати свій гнів. Я бачив, що він хоче вдарити мене, але він лише стиснув пальці в кулак.
– Скажи своєму другові, що в того чоловіка не залишається вибору.
– От і гаразд, – сказав я. – Це принесе велику радість моєму другові.
Джімпі пішов геть, потім зупинився й оглянувся.
– А твій друг не захоче увійти в частку? Може, в цьому вся причина?
– Ні, він лише хоче, щоб крадіжки припинилися.
Він подивився на мене лютим поглядом.
– Ти ще пожалкуєш, що запхав свого носа в цю справу. Я завжди тебе підтримував. Але, мабуть, я глибоко помилявся.
І він пострибав геть.
Можливо, мені слід було розповісти Доннеру всю цю історію, не знаю, вигнав би він Джімпі чи не вигнав. Проте я вчинив так, як мені здалося найкращим. Слава Богу, всьому кінець. Але чому багато людей, таких, як Джімпі, використовують інших для своїх брудних справ?
15 травня
Моє навчання просувається добре. Університетська бібліотека тепер стала моєю другою домівкою. Вони виділили для мене приватну кімнату, бо мені вистачає однієї секунди, щоб проглянути друковану сторінку, й цікаві студенти неодмінно юрмляться навкруг мене, коли я гортаю свої книжки.
До моїх найбільших інтересів нині входять етимології стародавніх мов, нові дослідження з числення варіацій та історія Індії. Просто дивовижно, як об'єднуються, здавалося б, нічим не пов'язані теорії. Я піднявся на новий рівень знань, і тепер нитки, які тягнуться від різних дисциплін, взаємно наблизилися, ніби вони витікають з одного джерела. Тепер, коли я приходжу до кав'ярні коледжу й чую, як студенти сперечаються про історію, політику або релігії, їхні погляди здаються мені вкрай дитячими.
Я не знаходжу ніякого задоволення в обговоренні ідей, а тим більше на такому елементарному рівні. Люди терпіти не можуть, коли їм показують, що вони перебувають дуже далеко від складності проблеми, – вони не знають, що існує під брижами поверхні. Не менша складність існує на вищому рівні, і я облишив усі спроби обговорювати ці речі з професорами університету.
Берт познайомив мене в кав'ярні з професором економіки, відомим своїми працями про вплив економічних факторів на банківські облікові ставки. Я давно хотів поговорити з економістом про деякі ідеї, що виникли в мене у процесі читання книжок. Мене цікавили моральні аспекти воєнної блокади як зброї в часи миру. Я запитав у нього, що він думає про пропозицію деяких сенаторів, які запропонували використовувати тактику внесення в чорні списки й морської блокади, що застосовувалася в роки Першої і Другої світових воєн, проти невеликих держав, нині налаштованих проти нас.
Він спокійно вислухав мене, дивлячись кудись у простір, і я подумав, що він збирає думки для відповіді, але через кілька хвилин він прочистив горло й похитав головою. Його інтерес обмежувався банківськими ставками, і воєнна економіка цікавила його мало. Він запропонував мені зустрітися з доктором Вессі, який одного разу написав статтю про воєнні торговельні угоди під час Другої світової війни. Можливо, він мені допоможе. Перш ніж я встиг сказати щось іще, він схопив мене за руку й міцно її потиснув. Він був радий зустрітися зі мною, але йому треба зібрати матеріал для лекції. І він пішов собі. Те саме сталося, коли я спробував обговорити творчість Чосера з фахівцем з американської літератури, розпитати орієнталіста про островитян Тробріанда й намагався зосередити увагу на проблемах безробіття, спричиненого автоматизацією, в розмові із соціальним психологом, який спеціалізувався на опитуваннях громадської думки про поведінку підлітків. Вони завжди знаходили виправдання, щоб вислизнути від мене, боячись відкрити обмеженість своїх знань.
Якими іншими здаються вони мені тепер. І яким я був дурнем, коли думав, що професори – інтелектуальні велетні. Вони звичайні люди – і сподіваюся, що світ незабаром у цьому переконається. Й Аліса також звичайна людина – жінка, а не богиня – і завтра я поведу її на концерт.
17 травня
Уже майже ранок, а заснути я ніяк не можу. Я повинен зрозуміти, що сталося зі мною вчора на концерті.
Вечір почався досить добре. Бульвар у Центральному парку рано заповнився народом, і ми з Алісою мусили обминути чимало пар, що лежали на траві. Нарешті, далеко від стежки ми натрапили на дерево, яке не освітлювалося жодним прожектором, де єдиним свідченням присутності інших пар був жіночий сміх із призвуком протесту й вогники запалених сигарет.
– Тут добре, – сказала вона. – Немає причин сидіти над самим оркестром.
– А що вони тепер грають? – запитав я.
– "Море" Дебюссі. Ти любиш цю музику?
Я сів поруч неї.
– Я мало розуміюся на такій музиці. Мені треба подумати про неї.
– Не думай про неї, – прошепотіла вона. – Відчувай її. Дозволь їй накрити тебе, як море, не намагаючись нічого зрозуміти.
Вона лягла спиною на траву й обернула обличчя в напрямку музики. Я не мав найменшого уявлення про те, чого вона сподівається від мене. Це було далеким від чистих ліній розв'язання проблем і систематичного нагромадження знань. Я повторював собі, що мої спітнілі долоні, тиск у моїх грудях, бажання обняти її були просто біохімічними реакціями. Я навіть простежив послідовність стимулів і реакцій, що були причиною моєї нервозності та мого збудження. Проте все залишалося неясним і непевним. Чи повинен я обхопити її стан рукою чи ні? Чи чекає вона, що я це зроблю? Чи вона розгнівається на мене? Я розумів, що досі поводжуся як підліток, і це сердило мене.
– Чому ти не влаштуєшся зручніше? – здушеним голосом проказав я. – Ляж на моє плече.
Вона дозволила, щоб я обняв її рукою, але навіть не подивилася на мене. Здавалося, вона надто захоплена музикою, аби помічати, щó я роблю. Чи хоче вона, щоб я тримав її в такий спосіб, чи просто терпить мій дотик? Коли я просунув руку до її талії, то відчув, як вона затремтіла, але вона все ще дивилася в напрямку оркестру. Вона вдавала, ніби зосереджена на музиці, щоб не відповідати на мої рухи. Вона не хотіла знати, щó відбувається. Доти, доки вона дивилася в далину й слухала, вона могла вдавати, що моя близькість, мої руки навколо її стану були поза її знанням чи згодою. Вона хотіла, щоб я кохався з її тілом, поки її розум перебуватиме на речах високого порядку. Я досить грубо схопив її за підборіддя й обернув її обличчя.
– Чому ти не дивишся на мене? Ти вдаєш, ніби я не існую?
– Ні, Чарлі, – прошепотіла вона. – Я вдаю, ніби я не існую.
Коли я доторкнувся до її плеча, вона напружилася й затремтіла, але я притяг її до себе. І тоді це сталося. Воно почалося гудінням у моїх вухах… деренчанням електричної пилки… десь далеко. Потім холод: руки й ноги стали колючими, пальці заніміли. Несподівано я відчув, що на мене хтось дивиться.
Різке перемикання сприйняття. Я побачив із якоїсь точки в темряві за деревом, як ми лежимо в обіймах одне одного.
Я підняв голову й побачив хлопця років п'ятнадцяти або шістнадцяти, який припав до землі поблизу.
– Гей ти! – крикнув я.
Коли він підхопився на ноги, я побачив, що його штани розстебнуті й він виставив те, що було під ними.
Я підхопився на ноги, й він зник у темряві.
– Ти його бачила?
– Ні, – сказала вона, нервово розгладжуючи спідницю. – Я не бачила нікого.
– Він стояв тут поруч. Дивився на нас. Так близько, що міг доторкнутися до тебе.
– Чарлі, ти куди?
– Він не міг відійти далеко.
– Облиш його, Чарлі. Це не важливо.
Але для мене це мало вагу. Я побіг у темряву, спотикаючись об здивовані пари, але так і не зміг з'ясувати, куди він подівся.
Що більше я думав про нього, то гіршим ставало нудотне почуття, яке опановує людину перед втратою свідомості.