Спочатку Ленін сподівався умиротворити селянство, не відновлюючи ринкові відносини й налагодивши натомість безпосередній товарообмін між державною промисловістю й селом. Це йому не вдалося, і він, за словами М. Левіна, "відступив, звернувшись до ринків, грошей і капіталістів". Необмежене реквізування хліба замінили податковими заходами (в Україні їх запровадження відклали на кілька місяців, аби зібрати якомога більше зерна для нагальних потреб). Були відновлені платний проїзд на залізницях, оплата поштових послуг та інші подібні речі, скасовані на останній стадії воєнного комунізму. А в жовтні 1921 р. промислові підприємства дістали право вільно продавати на ринку свою продукцію.
На Х з'їзді РКП(б) ветеран партії Д. Рязанов характеризував неп як "селянський Брест", проводячи тим самим аналогію між відступом під тиском селян і відступом на переговорах у Бресті під тиском Німеччини. Сам же Ленін говорив про неп як про "передишку" в умовах нехватки сил для цілковитого здійснення революційних перетворень. І наголошував у грудні 1921 р. (у плані доповіді на IX Всеросійському з'їзді Рад): "Ми тепер здійснюємо стратегічний відступ, який дасть нам ширший фронт наступу в найближчому майбутньому…"
Радянські вчені хрущовських часів полюбляли наводити ленінські цитати періоду непу, в яких ішлося про те, що колективізація землі має бути повільним процесом, базованим на переконуванні та добровільній згоді селянства, що експропріація навіть заможних селян повинна відбуватися тільки за наявності придатних матеріальних, технічних і соціальних умов. І він справді казав таке. Називаючи спочатку неп відступом — одним із тих багатьох відступів, що більшовики час від часу мусили робити в міру зміцнення непу, — Ленін разом із тим іноді виправдовував його як метод досягнення комунізму (і це був не останній раз, коли він змінював свою думку залежно від ситуації). В серпні 1922 р. Ленін називав селянські торговельні кооперативи "кооперативним капіталізмом", а у своїй праці "Про кооперацію", створеній у січні 1923 р. (коли його вже фактично зборов крововилив у мозок), наголошував: в умовах соціалістичної власності на засоби виробництва та перемоги пролетаріату над буржуазією такі кооперативи зміцнять соціалістичний лад. Він навіть наполягав на використанні сучасної високопрофесійної торгівлі для комерціалізації кооперативного руху і з метою підвищення його рівня закликав до "культурної революції" в цій сфері. (Отже, Ленін розглядав кооперування як шлях до колгоспів, а проте від кооперації, основна ідея якої полягала в купівлі та продажу в кредит, виграли тільки заможні селяни, й вона не створила ніякої тенденції до розвитку колективних засобів обробітку землі.) Характерно: якраз у цей час у партійній літературі почали часто посилатися на заяву Енгельса, що соціал-демократи ніколи не примушуватимуть, а лише будуть переконувати селянство (в даному випадку німецьке) перейти до колективного обробітку землі.
Те, що немало комуністичних лідерів (і серед них, як бачимо, й сам Ленін) приділяли таку увагу широкому теоретичному обгрунтуванню непу, саме по собі ще нічого не значило. Просто ця винятково догматична секта — більшовики — надзвичайно захоплювалася теоретизуванням, без чого не обходився жоден її практичний крок. Але в будь-якому разі представники "правого крила" партії — прихильники досить тривалого, поступового розвитку країни в умовах нової економічної політики — мали змогу посилатися на слова свого вождя, особливу вагу яким надавало те, що саме він був творцем цієї політики.
Тут слід зауважити: попри всі теоретичні міркування Леніна було б, мабуть, очевидною помилкою вишукувати в них реальне підґрунтя для якогось певного курсу. Часом складається враження, що тоді він (як і на ранніх стадіях революції) попросту не знав, яким шляхом рухатися вперед, і намагався не помилитися у виборі найкращого варіанта. Так, на XI з'їзді РКП (б) (1922) він оголосив: відступ зайшов надто далеко, й настав час знову перейти в наступ. Однак, мабуть, і ця його думка швидко змінилася, бо ніяких змін у партійній політиці не відбулося.
Відбудова промисловості була частиною непу, а отже, це також означало поступки капіталізмові. За словами Леніна ("Нова економічна політика і завдання політосвіт"), в жовтні 1921 р. через розвал промислового виробництва пролетаріат перестав існувати як клас, і у відродженні його допомагатимуть капіталісти — ті, які дістануть на це дозвіл. У певний момент Ленін навіть твердив, що великих капіталістів можна перетворити на союзників у боротьбі проти "головного ворога" — дрібного селянського власника (повторюючи тим самим свою ж, уже оприлюднену в 1918 р. формулу, згідно з якою "дрібнобуржуазна стихія" є "головним ворогом соціалізму в нас").
Коли Ленін не закликав до швидкого переходу в наступ — тобто коли посідав чіткі пронепівські позиції, — він гадав, що боротьба за лояльність селянина-середняка триватиме, можливо, протягом кількох поколінь або, в найліпшому випадку — 19–20 років (насправді ж неп офіційно існував трохи менше дев'яти років). Однак усупереч цій тактичній настанові вождь партії завжди дотримувався теоретичного погляду, за яким "селянство постійно, щоденно, кожночасно і в масовому масштабі породжує капіталізм і буржуазію". Це мало виправдовувати граничну пильність і використання щонайменшої можливості, аби покласти край такому станові речей. Ленін уважав, що за тодішньої обстановки у світі період мирного будівництва не буде надто довгим, а в листі до Л. Каменєва від 3 березня 1922 р. (вперше надрукованому аж у 1959 р.) підкреслював: "Величезна помилка думати, що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору економічного".
У своїй класичній англомовній праці "Ленін і більшовики" (Лондон, 1966) Адам Улам доходить висновку: якби Ленін прожив довше, він покінчив би з непом раніше, ніж Сталін, бо ж останньому перед такою зміною курсу потрібно було ще зміцнити власне становище. Та хоч би як там було, поступовий відхід Леніна від державної й партійної діяльності та його смерть у січні 1924 р. поставили більшовиків перед проблемою, що її необхідно було розв'язати рано чи пізно, — в будь-який спосіб позбавитися від незалежного селянина.
* * *
Непевність Леніна у прийнятті тих або інших рішень пояснюється внутрішніми суперечками в партії. З одного боку, суто економічні потреби вимагали розвитку сільського господарства, а отже, й усілякого заохочування селянина — високопродуктивного виробника. З іншого ж боку, політичні міркування й доктринальні настанови примушували більшовиків убачати в цьому виробникові "класового ворога" й покладатися у своїй селянській політиці на мало-, а то й узагалі непродуктивні елементи. До речі, додержуватися "класової чистоти" було дуже важко, оскільки після надання допомоги "незаможникові" він уже переставав бути таким, а "безземельний селянин", діставши земельний наділ, теж переходив в іншу категорію; що ж до "середняка", то в міру нагромадження статків він автоматично перетворювався в очах комуністів на "куркуля".
Всі ці проблеми Сталін "розв'язав" аж у 1930 р. А поки що найнагальнішим завданням була відбудова сільського господарства, й партія мусила змиритися з тим, що на той час її можна було здійснити тільки шляхом стимулювання виробника-"куркуля".
У національному питанні теж необхідно було тимчасово відступити. В період громадянської війни ні Ленін, ні Денікін навіть не збиралися надавати реальної незалежності Україні (як і іншим регіонам колишньої імперії), однак утримати її тоді не спромоглися. Все ж більшовицький лідер виявився кращим тактиком: йому вдалося закласти основи такої політики, яка містила в собі великі потенційні можливості для реалізації планів комуністів у майбутньому. Білі ж повелися інакше. Вони не ігнорували цілком національні проблеми, як це про них часом кажуть, і Колчак настійно вимагав незалежності для Польщі, Фінляндії та інших країн, але у вирішальний момент його думку відкинули, й Денікін ударив на Москву під гаслом "єдиної й неподільної Росії".
Сучасні українські комуністи-дисиденти нерідко добирають цитати з праць і промов Леніна, з яких має випливати, що він принципово співчував ідеї державності національних меншостей. Проте насправді він добре розумів небезпеку для радянської влади, приховану в національних прагненнях українського та інших народів, а тому завжди жадав їх нейтралізації й ні на мить не відмовлявся від принципу централізації й наміру запровадити на руїнах царської імперії всеосяжний контроль Москви. Проблема полягала тільки у виборі правильної тактики.
* * *
Отже, невдачі спроб перших комуністичних режимів закріпитися в Україні примусили більшовиків змінити курс. Слідом за згадуваним уже Рязановим, котрий назвав неп "селянським Берестям", нову національну політику можна було б назвати "українським Берестям", — і в першому, і в другому випадках за допомогою певних заходів удалося послабити вороже ставлення мас до радянської влади. Тепер, зокрема, селянина вже не переслідували за його традиційний спосіб господарювання, а українці дістали певну культурну автономію. Але, як ми показали вище, вимушені поступки національним почуттям українців, так само як і політичні поступки селянству, зумовлювалися жорстокою необхідністю. Перший український радянський уряд активно виступав проти українізації й захлинувся у хвилях збурених ним же протестів. Досить обачлива національна політика другого уряду теж наразилась на сильний опір. Третій, успішний наступ комуністів, як і до цього, був зустрінутий вороже, однак, по-перше, у воєнному відношенні його підготували краще, ніж попередні, а по-друге, цей режим удався до ефективних політичних маневрів, зокрема, уважно поставившись до питання української державності (переважно в тих площинах, які не стикалися з чітко вираженим антикомунізмом).
У грудні 1922 р. все ще формально незалежні Україна, Закавказька Федерація й Білорусія увійшли в новий Союз Радянських Соціалістичних Республік. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) оголосив політику "коренізації", яка в Україні дістала назву "українізації". Таким чином, уперше від XVIII ст.