Обидва так заговорилися про ставлення нашої країни до Ліхтенштейну, що той високий урядовець навіть спізнився на бернський поїзд. Може, так воно й було. Однак від членів федеральної ради загалом не варто сподіватися так багато. А втім, Шенбехлера вважали чоловіком досить простодушним. Те, що він Лінгардів агент, нікому й уві сні не снилося. Коли це випливло на чисту воду, всі тільки роти пороззявляли. А Шенбехлер виїхав зі своєю дискотекою з міста і тепер живе десь на півдні Франції — на превеликий жаль наших співвітчизників (кілька днів тому один із них посварився в мій бік кулаком, але я був, на щастя, з Лаккі). І ось той оригінал Шенбехлер з'явився одного дня в "Театральному" — на загальний подив, бо доти його бачили там нечасто. Зайняв сам цілий столик і просидів до вечора. На другий день прийшов уранці знов, і так тривало цілий тиждень; з усіма він заводив балачки, подружився з метрдотелем та кельнерками, але потім зник,— тепер його вже бачили в старих забігайлівках, і ніхто не сприймав цього серйозно. Насправді Шенбех-лер ще раз допитував головних свідків. Однак провадити розслідування далі Лінгард доручив Фойхтлінгу; це був один із тих підозрілих типів, яких він пригрів у своєму детективному бюро в Талаккері. Тоді я Фойхтлінга ще не знав, я познайомився з ним уже тепер (у барі "Монако"). Фойхтлінг субчик паскудний і ненадійний, цього не заперечить ніхто, зокрема й Лінгард. Такої ж думки й поліція, що раз у раз заарештовує Фойхтлінга (наркотики), а потім сама ж таки вдається у своїх розслідуваннях до його послуг. Фойхтлінг — це шпиг і провокатор, який знає своє діло і знає з ким має до діла. Може, колись він бачив і кращі часи, може, десь навіть навчався, але те, що від нього залишилось і тепер ледь животіє, промишляючи шахрайством та шантажем, гідне співчуття. Біда його в тому, признавався сам Фойхтлінг (у "Монако"), похмуро втупившись у склянку з "Перно", що він німець. У цій країні німець — не професія; може, десь у Єгипті чи там у Саудівській Аравії це й професія, а тут — ні. Якби він був не німець, то його спосіб життя ні в кого не викликав би обурення, навпаки, тоді він просто-таки мусив би бути таким, який є,— п'яницею і жебраком. Але тут навіть не прикинешся ніким іншим — адже вигляд у нього достоту такий, як у німця з французького фільму про рух Опору. Щодо цього Фойхтлінг правду каже. На диво. Вигляд у нього справді саме такий. Верхівку і дно суспільства він знає, як ніхто інший, до будь-якого бару чи шинку втрапить із заплющеними очима. Про кожного завсідника тих закладів Фойхтлінг довідається що завгодно. Та ще до того, як Лінгард надіслав мені відомості, добуті Шенбехлером і Фойхт-лінгом, я вдруге зустрівся з Монікою Штайєрман. Сталося те, чого я чи то побоювався, чи то сподівався — тепер уже й не пригадую. Краще б тієї зустрічі взагалі не було (ні першої, ні другої).
У центральній міській бібліотеці. Чому б не розповісти тут родинної історії Штайєрманів? Щойно надійшла ще одна листівка від Колера,— останню я одержав місяць тому,— гра в кота-мишки триває далі; на Самоа він, виявляється, полетить пізніше, а з Гаїті вирушає до Японії — на пароплаві-люкс. А мене тим часом викликали в наглядову комісію, до її голови професора Ойге-на Лойппінгера. Знаменитий фахівець із кримінального права (обличчя в рубцях від різаних ран,— вельми романтично! — голова лиса, як бубон) прийняв мене у своєму кабінеті; там-таки сидів і його заступник Штосс — чоловік спортивний і взагалі на вигляд свіжий, скромний, веселий, незалежний. Обидва розмовляли зі мною людяно; щоправда, "крові", мовляв, не уникнути, а то цього зажадає сам регірунгсрат, і розумніше буде випередити його, але їм справді шкода, все це сумно, по-батьківському мене можна зрозуміти, так би мовити, з усіх поглядів, вони співчувають, анітрохи не дорікають, і все ж таки, якщо казати між нами, чоловіками, поклавши руку на серце,— і я й сам повинен, мовляв, це визнати,— саме юрист у певному середовищі офіційно має додержуватись певної поведінки; атож, можна навіть висловитись так: чим сумнівніше це середовище, тим бездоганніша має бути поведінка, адже світ — це паскудне міщанське кубло, а надто як узяти наше рідне місто, просто не знаєш, куди тікати, і коли він, Лойппінгер, зможе колись нарешті закрити оцю свою контору, то одразу подасться на південь, але ж не це головне, повії, звісно, теж люди, навіть цінні люди, нещасні люди, і особисто він — у цьому він спокійно може признатися переді мною і перед колегою Штоссом — багато за що їм удячний: за тепло, співчуття, розуміння; певна річ, закон поширюється і на "панель" — якщо скористатися цим одіозним словечком,— але аж ніяк не в розумінні підтримки, адже я юрист і сам повинен усвідомлювати, що певні консультації, які я давав елементам із злочинного й напівзлочинного світу,— саме через те, що з погляду законності ті консультації бездоганні,— мали прикрі наслідки, адже знання законних прийомів у руках певних кіл обертається катастрофою, поліція просто-таки в розпачі, наглядова комісія наказувати, правда, не повинна, вона за переконання не переслідує і взагалі відома своїм лібералізмом, але ж треба розуміти: приписи — це приписи, навіть якщо вони неписані... А потім, коли Штосс мусив вискочити з кабінету, професор Лойппінгер, отой старий цап, поцікавився, чи не міг би я залишити йому один телефончик, він хоче ближче познайомитись із однією особою з шикарною фігуркою (цебто з Гізеллою), а як згодом припекло за двері і йому, Штосс, цей бабій у відставці, попросив у мене те саме. Через два тижні я позбувся свого патенту. Отож тепер я сиджу без шеляга за душею то в безалкогольному кафе, то в барі "Монако", перебиваюся сяк-так з ласки Гізелли чи Лаккі й маю час, неймовірно багато часу — найгірше, що для мене може бути. Тож я й подумав: а чом би не написати родинну хроніку Штайєрманів? І ось я нарешті в центральній міській бібліотеці. Тут, звичайно, всі так і забігали, як почули про мого джина в пляшці. Чом би не копнути якомога глибше та скрупульозніше, чом би не розкрити весь задній план? І взагалі, хто такі Штайєрмани без заднього плану своєї родинної історії і своїх родинних історій? Прізвище вводить в оману5, предок Штайєрманів, як і багато інших промисловців, колись приблукав до нашої країни з півночі, проте ще до 1191 року, коли одному південнонімецькому герцогові ударила в голову підступна ідея заснувати нинішню нашу столицю федерації. Тій ідеї, як відомо, судилося здійснитись, і Штайєрмани стали корінними швейцарцями. Що ж до засновника роду, Якобуса Штайєрмана, то цей був один із різношерстих кандидатів на шибеницю, які знаходили собі притулок у глухому розбійницькому селищі на скелях понад зеленою річкою (на той час туди було від нас чотири дні доброго ходу), карний злочинець, який утік з Ельзасу і якому пощастило в такий спосіб урятувати свою голову від страсбурзького ката. Місто стало для нього другим домом, і спершу він пішов у ландскнехти, а згодом навчився зброярського ремесла й зробився таким собі закіптюженим розбишакуватим ковальчуком. Відтоді доля Штайєрманів дуже тісно пов'язана з багатовіковою кривавою історією міста. Алебарди цих вітчизняних зброярів стинали голови в Лаупені й Санкт-Якобі, і всіх їх виготовляли за стандартним зразком Адріана Штайєрмана (1212 — 1255). Його рід дістав гарантований привілей постачати всім південно-німецьким єпископствам сокири для катів та знаряддя тортур. Ремесло процвітало, кузня на Кеслергассе зажила слави, і вже Адріанів син, шпакуватий Бертольд Штайєрман Перший (це той, що його легенда називає Бертольдом Чорним) почав виробляти вогнепальну зброю. Ще знаменитішим став Бертольдів правнук Якобус Третій (1470— 1517). То він побудував такі відомі гармати, як "Чотири євангелія", "Великий псалтир" та "Жовтий диявол". Він розвивав далі традиції гармашів-ливарників, які, однак, різко перервав його син Бертольд Четвертий — цей був перехрест і стояв тільки за плуги. Проте вже його син Якобус Четвертий знов відкрив гарматну ливарню і змайстрував перший снаряд. Та коли ним вистрілили, він вибухнув у стволі, і самого Якобуса Четвертого та його гармату рознесло на шматки. Така, власне, передісторія. Насичена, досить почесна, успішна з погляду політики: один сільський староста, два скарбничих, один намісник управителя. У наступні століття зі зброярні помалу виросло сучасне промислове підприємство. Родинна хроніка стає чимдалі заплутанішою, причинні зв'язки починають губитися, прядиво подій стає невидимим, до національних мотивів додаються міжнародні. Втрачали чіткість переконання, зате досконалішою робилася структура, особливо коли в першій половині дев'ятнадцятого століття пізній нащадок прадавніх Штайєрманів перебрався на схід нашої країни. Саме цей Гайнріх Штайєрман (1799 — 1877) і став засновником власне машинобудівного та збройового заводу "Трег", що набув розквіту при його першому внукові Джеймсі (1869 — 1909), а надто — при другому внукові Габріелі (1871 — 1949). Правда, вже не як машинобудівний та збройовий завод "Трег", а як "Допоміжні підприємства Трег АГ", бо в 1891 році двадцятидворічний Д же йме Штайєрман познайомився із славнозвісною англійською санітаркою Флоренс Найтінгейл, якій був тоді вже сімдесят один рік, і під її впливом перебудував збройовий завод на підприємства, що випускали протези. Після передчасної смерті Джеймса його брат Габріель удосконалював виробництво далі, виготовляв протези, які тільки можна собі уявити — рук, ніг, ступень тощо, і нині ці допоміжні підприємства забезпечують світовий ринок вже й ендопротезами (штучні стегна, суглоби і т. ін.), а також екстракорпорельними протезами (штучні нирки, легені). Щодо світового ринку, то це зовсім не перебільшення. На нього пощастило вийти завдяки впертим зусиллям, високій якості товарів, а насамперед завдяки тому, що вдалося рішуче скупити всіх зарубіжних виробників у цій галузі (переважно невеликі підприємства). Це нове покоління сприйняло можливості, що їх надає протезному фабрикантові нейтралітет нашої держави, саме як свободу обслуговувати всі сторони водночас: переможців і переможених у першій та другій світових війнах, урядові війська, партизанів і повстанців нині.