На буфеті стояли пляшки з аперитивами й лікерами та скриньки з духмяними сигарами "Партагас", "Даннеман", "Коста-пенна", поруч— барвисті пачки сигарет; уперше в житті Архілохосові закортіло закурити, він аж злякався, однак переміг важку спокусу. Він тішився цим ранком, першим ранком свого господарювання. Правда, гучні вигуки і спів усієї родини Бібі, що раз у раз виразно долітали з підвалу нагору, викликали загальний переляк. Гладка куховарка, якій для чогось довелося спуститися вниз, прибігла назад мов очманіла, у пошматованому одязі: її мало не зґвалтував дядечко-капітан.
Нажаханий дворецький повідомив, що банда грабіжників увірвалася до будинку, і хотів був зателефонувати до поліції, та Архілохос перепинив його:
— То мої родичі.
Дворецький уклонився.
Арнольф спитав, як його звати.
— Том.
— Скільки вам років?
— Сімдесят п'ять, добродію.
— Ви вже давно тут на службі?
— Десять років.
— Вас найняв містер Уїмен?
— Ні, мадмуазель Хлоя.
"Мабуть, і цей щось наплутав",— подумав Архілохос, але й тепер він не зважився розпитувати далі. Він трохи ніяковів перед сімдесятип'ятирічним дворецьким.
Той доповів, що о дев'ятій годині прийде сам О'Ніл-Папперер поміряти весільний фрак. Циліндр від Гошенбауера вже надіслано.
— Добре.
— О десятій прийде урядовець із ратуші, щоб уладнати деякі формальності.
— Дуже добре.
О пів на одинадцяту треба буде прийняти мосьє Вагнера, він офіційно привітає пана Архілохоса з почесним званням доктора медицини за заслуги в галузі впровадження акушерських щипців.
— Чекатиму його.
— Об одинадцятій прибуде американський посол із вітанням від президента Сполучених Штатів.
— Дуже приємно.
— О першій годині відбудеться невеличкий сніданок, на нього запрошені свідки шлюбу, а в сорок хвилин на другу — від'їзд до ратуші. Після вінчання в каплиці святої Елоїзи — обід у готелі "Рітц".
— Хто це все організував? — здивувався Архілохос.
— Мадмуазель Хлоя.
— І багато буде гостей?
— Мадмуазель хоче, щоб це було інтимне свято, запрошені тільки найближчі друзі.
— Я теж цього хотів би.
— Отож запрошено лише двісті осіб.
Архілохос збентежився.
— Гаразд,— сказав він, помовчавши.— Я не дуже в цьому орієнтуюся. Викличте мені, будь ласка, таксі на пів на дванадцяту.
— Хіба ви не поїдете з Робертом?
— А хто це такий?
— Шофер,— пояснив дворецький,— Ваш червоний "студебекер" — найкрасивіший лімузин у місті.
"Дивно",— подумав Архілохос, але саме тут з'явився О'Ніл-Папперер.
О пів на дванадцяту Архілохос поїхав до готелю "Рітц" розшукати містера і місіс Уїменів. Він знайшов обох у холі готелю — розкішному приміщенні з плюшовими канапками й різноманітними кріслами; по стінах висіли старовинні картини, такі темні, аж насилу можна було втямити, що там намальовано — чи то дичина, чи то фрукти. Подружжя Уїменів сиділо на канапі й читало часописи, він — "Новий археологічний огляд", вона — галузевий збірник із питань старожитностей.
— Місіс і містер Уїмени,— звернувся до них Архілохос, схвильований украй, і простяг дві орхідеї неймовірно здивованій англійці.— Ви — найкращі люди з усіх, що я знаю.
— Well,— сказав містер Уїмен, потяг із своєї люльки й відклав убік "Новий археологічний огляд".
— Я ставлю вас тепер на перше і друге місце в моєму моральному світопорядку.
— Yes,— сказав містер Уїмен.
— Я поважаю вас більше, ніж президента та єпископа давньо-новопресвітеріан.
— Well,— сказав містер Уїмен.
— Хто дарує від щирого серця, той заслуговує такої ж щирої, сердечної дяки.
— Yes,— сказав містер Уїмен і ошелешено глянув на свою дружину.
— Thank you very much!10
— Well,— сказав містер Уїмен, а тоді ще "Yes" і дістав із кишені гаманця, та Архілохос уже зник.
"Які хороші люди ці англійці, шкода тільки, що дуже стримані",— думав Архілохос, їдучи в своєму червоному "студебекері" (найкрасивішому лімузині в місті).
Цього разу біля каплиці святої Елоїзи весільний кортеж зустрічала не зграйка жіночок із давньо-новопресвітеріанського братства, а величезне юрмище, що заполонило всю вулицю Еміля Каппелера; напівзамерзлі люди вишикувалися довгими шеренгами уздовж тротуарів, а найцікавіші пообліплювали вікна всього кварталу; обідрані вуличні хлопчаки, немов присипані вапном, гронами висіли на вуличних ліхтарях і на небагатьох жалюгідних деревах. Та ось із бульвару Мерклінга, від ратуші, виїхала валка автомашин, зупинилася біля каплиці, і з першого лімузина — червоного "студебекера" — вийшли Хлоя та Архілохос. Натовп шалено загудів, загорлав: "Хай живе Архілохос!", "Слава Хлої!", друзі велоспорту зірвали собі голоси, мадам Білер та її Огюст ревно плакали.
Трохи згодом прибув президент у примхливо прикрашеній кареті, запряженій шестериком білих коней, а круг неї гарцювали на вороних лейб-гвардійці в золотих шоломах із білими плюмажами. Каплиця наповнилася вщерть. То була не дуже гарна споруда, без вежі, навіть не схожа на церкву, а скоріше на невеличку фабрику, з геть пошарпаними, колись білими стінами, тобто це був певною мірою невдалий витвір сучасної церковної архітектури; довкола каплиці росло кілька сумних кипарисів. А внутрішній вигляд каплиці відповідав її зовнішності, колись її умеблювали тим, чого майже задарма позбулася інша стара церква, котру мали зносити, аби звільнити місце для кінотеатру. У нужденній, з голими стінами каплиці стояли прості дерев'яні лави і грубо збитий амвон, що самотньо здіймався вгору; чималий, але вже трухлявий хрест висів навпроти входу на стіні, яка своїми жовтими й зеленкуватими плямами та вузенькими віконцями, схожими на бійниці, нагадала Архілохосові його колишню кімнатку-мансарду. Крізь ті вузенькі вікна в каплицю падало скісне проміння, в ньому витанцьовували порошинки. Та коли цей убогий, поцвілий, скромний храм Божий, де смерділо старими бабусями, дешевою косметикою або й часником, тепер заповнили весільні гості, все в каплиці раптом засяяло, стало тепло й приємно, скрізь заяріли блискучі прикраси з коштовного каміння, разки перлів прикрашали оголені шиї й груди, пахощі дорогих парфумів здіймалися вгору, до напівзотлілих бантин (колись каплиця мало не згоріла).
На амвон зійшов єпископ Мозер, надзвичайно поважний у своїх чорних давньо-новопресвітеріанських шатах. Він розгорнув Біблію з блискучим жовтим обрізом, склав молитовно руки і глянув униз на людей; здавалось, єпископ чогось ніяковіє, його рожеве обличчя заливав піт. Долі, просто перед ним, сиділи молодий з молодою. Великі чорні довірливі очі Хлої сяяли щастям, на її тонесенькій фаті тремтів сонячний промінчик, а поруч Хлої скам'янів теж зніяковілий Архілохос, його ледве можна було впізнати, про його колишній вигляд нагадували хіба що окуляри — без оправи, тьмяні, скособочені; та на Арнольфові був фрак (від О'Ніл-Папперера), на колінах лежав циліндр (від Гошенбауера) і білі рукавички (від де Штутц-Кальберматтена). Просто за ними, але окремо від інших, сидів пан президент: гостра борідка, все покраяне зморшками обличчя, сива голова, гаптована золотом форма кавалерійського генерала, тонка шабля поміж худих ніг у блискучих чоботях. Далі, за президентом, сиділи свідки: американський посол із орденом на білому фрачному жилеті та ректор університету при всіх своїх регаліях; ще далі, на незручних дерев'яних лавах розмістилися гості: Пті-Пейзан, метр Дютур поряд із своєю могутньою дружиною, що височіла, немов засніжена перлами гора; неподалеку від них сидів Пассап, він теж убравсь у фрак, та його руки однаково були в кобальті. У каплиці зібралися найвизначніші мужі міста (здебільшого саме мужі), вершки вершків столиці, з поважними обличчями, а коли єпископ хотів був уже почати своє урочисте казання, з'явився навіть Фаркс, хоч і з запізненням, революціонер, що посідав в Архілохосовому моральному світопорядку останнє місце; здаля було видно його масивну кошлату голову, вогненно-руді кучері, що падали аж на плечі, подвійні підборіддя, а на фрачному жилеті теліпався золотий орден із рубінами.
— Слова,— почав єпископ Мозер свою проповідь тихим голосом, видно було, що йому якось незатишно; соваючись туди й назад на амвоні, він зашамкотів далі:— слова, що їх я хотів би сказати сьогодні, у цей святковий, урочистий день, вам, мої любі друзі, я узяв із сімдесят першого псалма, псалма про Соломона, де сказано: "Благословен Господь Бог, Бог Ізраїлів, єдиний, що чуда вчиняє". Сьогодні я маю,— казав далі єпископ,— з'єднати на все життя двох людей, що стали дорогими й любими не тільки мені, але і всім, хто зібрався тут, у каплиці святої Елоїзи. Ось перед вами наречена,— нараз єпископ чогось трохи затнувся,— з великою ніжністю ми всі, присутні, щиро її полюбили, і вона завжди дарувала нам, отут присутнім, стільки кохання, виявляла стільки шляхетності та вроди (в єпископа Мозера раптом прорізався неабиякий поетичний талант), одне слово, вона подарувала нам стільки прегарних годин, що ми повік будемо їй вдячні.— Єпископ витер собі з чола піт, а тоді, полегшено відітхнувши, повів далі:— Поруч сидить молодий, це людина гідна, рідкісна, і все те кохання, що його так гойно молода дарувала людям, тепер дістанеться тільки йому, жителю нашого міста, що протягом кількох днів зумів привернути до себе загальну увагу; походячи з простого люду, він став уже генеральним директором, членом Всесвітньої церковної ради, почесним доктором медицини й почесним консулом Сполучених Штатів. І хоча слушно кажуть, що вся діяльність смертної людини, все, чого вона домагається в житті, всі її чини й регалії — скороминущі, нетривкі, як дим на вітрі, вони — ніщо перед лицем вічності, тож кар'єра молодого доводить, що тут виявилася висока благодать,— тут Фаркс гучно відкашлявся,— тільки це не та, благодать, що часом іде від людини,— тепер відкашлявся Пті-Пейзан,— ця благодать іде від нашого Господа Бога, як учить нас святе письмо; не люди піднесли так високо Архілохоса, а Бог, один тільки Господь Бог; у своїх діях він, звичайно, послуговується часто людьми, він керує їхніми вчинками, використовуючи для вищої мети навіть людські слабкості й вади, отож складаймо Богові щиру шану.
Отак казав єпископ Мозер, і його голос дедалі дужчав, проймався впевненістю, а слова ставали більш запальними й пишномовними в міру того, як він переходив від окремого випадку до загального явища, як ішов від вихідної точки своїх міркувань, тобто від молодої та молодого, і линув далі, до нескінченного, до божественного, в уяві присутніх він малював яскраву картину світобудови, яка в своїй основі створена досконало й мудро, бо врешті все з волі Божої перетворюється на добро.
Нарешті єпископ скінчив проповідь, зійшов з амвона, обвінчав молодих, і вони вимовили йому своє тихе "так!".