Стоячи так, покійник був схожий у нічній пітьмі на живу людину.
— Ох, до чого довели мене скрутні часи! — важко зітхнув Агостен.— Замість ватаги одчайдушних забіяк, що володіють ножем і аркебузом, як добірні солдати, мені зосталися тепер тільки солом'яники, одягнені в дрантя, опудала для залякування подорожніх, німі учасники-споглядачі моїх самотніх подвигів! Оце був Матасьєрпес, мужній іспанець, мій вірний друг, славний хлопець, який своєю навахою малював хрести на тілі зайшлих страхопудів, наче пензлем з червоною фарбою; до того ж він був сущий дворянин,— гордовитий, ніби походив із Юпітерової кульші, завжди подавав дамам руку, пособляючи вийти з карети,— і оббирав городян по-королівському велично. Ось його плащ, високий комір, сомбреро з червоним пером — я благоговійно, мов дорогі реліквії, вкрав ці речі у ката і надів їх на солом'яника, який заступив молодого героя, гідного кращої долі. Бідніш Матасьєрпес! Він так не хотів, щоб його повісили. Ні, ие боявся смерті, просто вважав, що як дворянин він має право бути обезглавленим. На лихо, цей благородний лицар не носив у кишені свого родоводу, тож і довелося йому помирати прямовисно — на вірьовці.
Повернувшись до ями, Агостен узяв друге опудало, в синьому береті.
— А оце Іскібайваль, знаменита людина, сміливець, вельми старанний у ділі, хоч інколи міг і перестаратися,— все й усіх трощив та нищив, а це зайве — не треба ж, хай йому чорт, переводити клієнтуру! Але він не був ласий на здобич, завше вдовольнявся своєю пайкою. Золото зневажав, любив тільки кров, славний був чолов'яга! А як мужньо віл тримався перед катом, коли його колесували на площі в Ор-теці! Регул4— і святий Варфоломій не були терплячіші в своїх муках. Це був твій батько, Чікіто, вшануй пам'ять його і помолися за упокій його душі.
Мала перехрестилася, й губи її заворушились, ніби вона шепотіла слова молитви.
Коли Агостен узяв третє опудало, почувся брязкіт залізяччя. Замість голови у нього був якийсь казанок, нижче, на рваній куртці з буйволової шкіри, тьмаво поблискував металевий нагрудник, на стегнах теж дзенькали щити. Бандит рукавом протер панцир, щоб блищало яскравіше.
— Блиск іреталу в темряві часом навіює благодійний жах. Люди думають, що то відпускні солдати. Це був добрий майстер свого діла! На великій дорозі діяв, мов на бойовиську,— спокійно, обдумано, з витримкою. Пістолетний постріл упритул — і його не стало у мене. Яка непоправна втрата! Але я помщуся за його смерть!
Четвертий привид, закутаний у благенький плащ, теж був вшанований надгробним словом. Він оддав душу на тортурах, не бажаючи із скромності розповісти про свої подвиги і з героїчною стійкістю відмовляючись назвати занадто цікавому правосуддю імена своїх соратників.
П'ятому, що виступав як Флорізель із Бордо, Агостен не проспівав жалобної пісні, висловив тільки співчуття, змішане з надією. Флорізелю, найспритнішому в провінції майстрові грабунків та кишенькових краж, пощастило більше, ніж іншим: він не гойдався на шибениці, його не обмивали дощі і не клювало гайвороння. Він подорожував державним коштом на королівських галерах по морях і океанах. Флорізель був дрібний злодій серед головорізів, лис у вовчій зграї, але він мав талант і, пройшовши науку на каторзі, міг стати важною птицею; досконалість дається не зразу. Агостен з нетерпінням ждав, щоб цей славний чолов'яга втік із каторги й повернувся до нього.
Шостого солом'яника — він був невисокий, кремезниіі, у довгому полотняному балахоні, підперезаному широким шкіряним поясом, у крислатому капелюсі — Агостен поставив попереду інших, наче командира.
— Це почесне місце належить тобі,— сказав він,— патріархові великої дороги, Несторові злодійського братства, Уліссові5 ломиків та відмичок; ти заслужив його, о великий Лавідалоте, мій навчителю і проводирю. Це ти прийняв мепе в лоно благородного лицарства щасливої зірки і з нікчемного школяра, яким я був, виплекав умілого бандита; ти навчив мене злодійської мови, показав двадцять різних способів, щоб змінювати свою подобу, як міняв її в скрутні хвилини достопам'ятний Протей6; ти передав мені вміння влучати за тридцять кроків ножем у сучок на дошці, кулею з пістолета знімати нагар із свічки, проникати, немов легенький вітерець, крізь замкові щілини, ходити, мов у шаи-ці-невидимці, по чужих оселях, знаходити — без ніякої чарівної палички! — найпотаємніші схованки. Які великі істини відкрив передо мною ти, мудрий учителю! Якими красномовними доказами ти переконав мене, що роботу придумано для дурнів! І чому тобі за примхою долі-мачухи випало сконати голодною смертю в печері, виходи з якої стерегли солдати, пантрували, не наважуючись туди проникнути, бо ж і найхоробрішому з них не хотілось опинитися перед левом, який, навіть умираючи, міг іще кігтями чи зубами порішити з півдюжини тих вояків! А тепер ти, чиїм наступником я, недостойний, зробився, покомандуй цією химерною і смішною ватагою, цими опудалами, привидами сміливців, яких ми втратили і які, хоча й покійні, ще можуть, наче мертвий Сід7, виконати свій обов'язок сміливців. Ваших тіней, славні лицарі, вистачить, щоб обібрати цих телепнів.
Закінчивши роботу, бандит вийшов на дорогу побачити, яке враження справляє його ватага. Вигляд у солом'яних розбійників був доволі страшний і лютий, кожен міг обманутися, побачивши їх у нічній темряві чи в досвітніх сутінках — у цей непевний час, коли навіть старі верби з обрубаним гіллям стають схожі на людей, які погрожують кулаками або розмахують тесаками.
— Агостене,— сказала Чікіта,— ти ж забув дати їм зброю!
— І правда,— відповів бандит.— Як це я не подумав? Навіть великі генії бувають неуважні. Але це можна ви-поавити.
До crop. 15
До стор. 67
І він всунув опудалам у нерухомі руки старі стволи рушниць, іржаві шпаги, а комусь приставив до плеча звичайний кийок — бачилося, що розбійник цілиться. З таким спорядженням ватага на схилі й справді видавалася досить грізною.
— Від села до корчми, де можна пообідати, дорога неблизька, так що вирушать вони рано-вранці, десь, мабуть, о третій годині, і проїжджатимуть біля засади, коли тільки на світ благословлятиметься, а це найсприятливіша пора, бо нашим героям не потрібні ані ясне світло, ні темна темінь. Вдень їх буде видно занадто добре, а вночі — занадто кепсько. Поки чекатимем — давай-но трохи поспимо. Немазані колеса балагули так скриплять, що й вовки з переляку тікатимуть,— той скрип чути здалеку, він розбудить нас. Ми ж спимо, наче коти, тільки одним оком, тож миттю будемо на ногах.
І Агостен улігся на купі вересу. Чікіта примостилася біля нього, щоб укритися краєм валенсійської capa de muestra 8, яка правила Агостенові за ковдру, і хоч трошки нагрітись, бо все її маленьке тіло тряслося, мов у лихоманці. Незабаром дівчинці стало тепло, зуби перестали цокотіти, й вона полинула в країну снів. Треба сказати, що в її дитячих снах не пурхали гарненькі рожеві херувимчики з білими крильцями, не мекали кучеряві білі баранці, прикрашені шовковими стрічками, не здіймалися цукеркові палаци з пірниковими колонами. Ні, Чікіті снилася відрубана Ізабел-лина голова, яка тримала в зубах перлове намисто й безладно стрибала то туди, то сюди, намагаючись відскочити, щоб його не схопили простягнуті руки дитини. Цей сон так розхвилював Чікіту, вона так здригалася, що Агостен, урвавши на мить хропіння, пробурмотів:
— Якщо ти не вгамуєшся, то я носаком штурхону тебе вниз, у самісіньке болото, дригатимешся там разом із жабами.
Чікіта знала, що Агостен слів на вітер не кидає,— принишкла її більше не ворушилася. Невдовзі довкола стало чути тільки їхнє рівне дихання, яке виказувало, що в цій похмурій глушині є якісь живі істоти.
Розбійник і його маленька спільниця ще призволялися посеред ланд із чорного келиха сну, коли в заїзді "Голубе сонце" погонич, стукаючи палицею об землю, сповістив акторів, що пора вже вирушати.
Всі повсідалися. як могли, на сундуках, що безладно повиставляли свої гострі ребра; Тиран примостився, наче Поліфем на гребені гори, але це не завадило йому невдовзі гучно захропіти; жінки позалазили всередину під брезен-
3 6—260
65
товий навіс, де були згорнуті полотна декорацій, і скоцюрбилися там, як на порівняно м'якому матраці. Колеса страшенно рипіли — голосили, нявчали, гарчали, хрипіли,— а проте незабаром актори заснули важким сном, повним безладних, кошмарних видив, у яких скрипіння воза сприймалося то наче ревіння диких звірів, а то як крик дітей під ножем нелюда-вбивці.
Сігоньяк ішов поряд з возом. Збуджений новизною пригоди й метушнею мандрівного життя, такого несхожого на життя в монастирській тиші його замку, він думав про чарівну Ізабеллу, яка і вродою своєю, і скромністю скидалася скоріше на шляхетну панну, аніж на мандрівну актрису. Мріючи про те, аби якось сподобатись дівчині, барон і не підозрював, що це вже сталося, що він торкнувся найчут-ливіших струн її душі й ніжна істота на перше ж прохання ладна віддати йому серце. Несміливому юнакові уявлялося безліч незвичайних і страшних нригод, самовідданих вчинків на взірець тих, що змальовуються в лицарських романах, подвигів, котрі привели б до сміливого освідчення, від самої думки про яке йому стискало в горлі; а тим часом це освідчення, на яке він ніяк не міг наважитись, уже відбулося — замість молодого чоловіка виразисто промовляли його вогняні очі, тремтіння голосу, ледь стримувані зітхання, незграбна люб'язність, якою він оточував Ізабеллу, неуважні відповіді на запитання інших акторів. Він не сказав жодного слова про своє кохання, а проте молода жінка безпомилково відчувала його.
Починало сіріти. Понад краєм рівнини протягнулася вузька смуга блідого світла, в якій навіть здалеку чітко було видно, темні обриси тремтливого вересу і навіть гострі кінчики трави. Подекуди блищали, мов куски розбитого дзеркала, калюжки води. Прокидалися якісь майже нечутні звуки, десь далеко в тихе небо здіймалися димки — серед пустинної глушини знову починали працювати люди. На ясній смузі, яка набула вже рожевого відтінку, показалася чудернацька постать, схожа здалеку на циркуль у руках невидимого землеміра, який вимірював ланди. То пастух, ставши на дйби, йшов, ступаючи, мов павук-косар, неначе міряючи вересовища та болота.
Для Сігоньяка видовисько ланд було не нове, воно не привертало його уваги; але, навіть поринувши у свої роздуми, барон занепокоївся, коли помітив спереду маленьку блискучу цятку, яка мерехтіла в густій іще тіні смерек, там, де ми лишили Агостена і Чікіту.