Овід

Та це байдуже, ви занадто прекрасні, щоб виправдати шпи, навіть якщо ви й не можете сміятися й хова­тис за віялом, як синьйора Грассіні.

— Ах, Чезаре, облиште бідну жінку. Візьміть тро­х ячмінних цукерок, щоб підсолодити свій настрій. Ви готові? Тоді краще підемо.

Мартіні мав цілковиту рацію, кажучи, що на вечо­р буде занадто людно й скучно.

Літератори обміню­валис пустими фразами й безнадійно нудьгували, а туристи та російські князі тинялися по кімнатах, роз­питуюч один одного про присутніх знаменитостей і намагаючись вести високоінтелектуальні розмови.

Чемність, з якою Грассіні зустрічав своїх гостей, була так само вилощена, як його черевики. Та його холодне лице просяяло, коли він побачив Джемму. Грассіні не любив її, навіть потай боявся, але розу­мі, що без неї його вітальня втратить половину своєї привабливості. Він зробив собі щасливу кар'єру як адвокат і тепер, маючи багатство й ім'я, плекав ще одну честолюбну мрію — створити з свого дому центр ліберального інтелігентного суспільства. Він з болем розумів, що обмежена, занадто пишно вбрана жінка, з якою він необачно одружився в ранній молодості, з її пустими розмовами і змарнілою миловидністю не здатна була для ролі господині великого літера­турног салону. Коли йому щастило запросити Джем­м до себе, він завжди був певен, що вечір буде ціка­ви, її спокійні і витончені манери добре впливали на настрій гостей, і від самої її присутності десь зни­ка дух вульгарності, що, як йому здавалося, завжди витав у його домі.

Синьйора Грассіні зустріла Джемму з нещирою ра.

— Яка ви сьогодні чарівна,— голосно прошепотіла вона і пронизала її біле кашемірове плаття злісно-критичним поглядом.

Вона страшенно ненавиділа Джемму саме за те, за що Мартіні любив її: за спокійну силу характеру, за прямодушність, за урівноваженість розуму, за са­ми вираз обличчя. А коли синьйора Грассіні ненави­діл жінку, вона виявляла до неї перебільшену люб'яз­ніст. Джемма знала ціну її компліментам та приязні і не звертала на них уваги. Те, що зветься "бувати в товаристві", вона вважала за нудний неприємний обов'язок, який кожен член партії мусить сумлінно виконувати, щоб не привертати до себе уваги шпигу­ні. Для неї це було такою ж складною справою, як і писання шифрованих листів, але, знаючи, як захи­ща від підозрінь репутація гарно одягненої жінки,

вона вивчала журнали мод так само старанно, як і ключі до шифрів.

Знеможені нудьгою меланхолійні літературні леви трохи пожвавішали, почувши ім'я Джемми. Вона ко­ристувалас серед них великою популярністю, і жур радикальної партії одразу ж потяглися на той кінець кімнати, де вона сіла. Але Джемма була занадто досвідченим конспіратором, щоб дозволити їм монополізувати себе. Радикалів вона могла бачити щодня, і тепер, коли вони стовпилися навколо неї, вона з лагідною усмішкою нагадала їм, що не варто на неї марнувати час, коли тут є так багато туристів, з якими треба поговорити. А сама вона звернула всю свою увагу на члена англійського парламенту, в при­хильност якого республіканська партія була дуже за­цікавлен. Знаючи, що він спеціаліст у фінансових справах, вона втягла його в розмову, спитавши про якусь технічну особливість австрійської грошової си­стем, а потім вміло перейшла до стану ломбардсько-венеціанських прибутків. Англієць, який сподівався нудної пустої балачки, скоса глянув на неї, очевидно злякавшись, що потрапив у пазури синьої панчохи. Але, побачивши, що вона приємна на вигляд і цікава в розмові, поринув у таке серйозне обговорення іта­лійськи фінансів, немов перед ним сидів сам Меттерніх. Коли Грассіні підвів до Джемми француза, який хотів спитати у синьйори Болли дещо з історії "Молодої Італії", член парламенту здивувався. Йому здавалося, що, можливо, в італійців є більше підстав бути незадоволеними, ніж він гадав.

Пізніше Джемма непомітно пройшла на терасу; їй хотілося посидіти трохи на самоті серед великих ка­мелі та олеандрів. Від душного повітря й невпинно сновигання гостей у неї розболілася голова. На одному кінці тераси, у великих діжках, прихованих лілеями та іншими квітами, стояли, пальми й папороть. Уся ця зелень утворювала густу заслону, за якою був затишний куточок з чудовим видом на долину. Над вузеньким проходом, між рослинами, звисали віти гранатового дерева, вкриті пізнім цвітом.

1 Меттерніх (1773 —1859) — австрійський дипломат, канц­ле, відомий представник європейської реакції першої половини XIX століття.

У цьому кутку і сховалася Джемма, сподіваючись, що перш ніж догадаються, де вона, у неї від тиші й спокою перестане боліти голова. Ніч була тепла й на­прочу тиха, але, вийшовши з душних кімнат, вона відчула легку прохолоду і накинула на голову свій мереживний шарф.

Вона поринула в якийсь мрійливий стан, який по­рушил кроки і чиїсь голоси. Вона посунулась глиб­ш в тінь, сподіваючись, що її не помітять і вона ма­тим ще кілька золотих хвилин, перш ніж почати знову мучити стомлений мозок нудними розмовами. Але, на велику її досаду, кроки затихли коло зеленої заслони, і тоненький пискливий голос синьйори Грассіні защебетав нестримно.

Другий голос, чоловічий, був на диво м'який і му­зикальни, але його псувала якась чудна звичка роз­тягуват слова — можливо, це була манірність, або, скоріше, зусилля перемогти якусь хибу в мові; в уся­ком разі, це справляло неприємне враження.

— Англійка, ви кажете? — спитав цей голос. — Але прізвище чисто італійське. Як воно? Здається, Болла?

— Гак, вона вдова бідолахи Джіованні Болли, що помер в Англії чотири роки тому, пам'ятаєте? Ах, я забула, що у вас таке мандрівне життя Де ж вам зна­т всіх мучеників нашої нещасної країни. їх так ба­гат!

Синьйора Грассіні зітхнула. З іноземцями вона завжди говорила в такому тоні.

Роль патріотки, що уболіває за долю безталанної Італії, дуже ефектно сполучалася в ній з манерами пансіонерки і наївним виразом обличчя.

— Помер в Англії,— повторив другий голос — Значить, він був емігрант?

Здається, я колись чув це прізвище. Чи не належав він до "Молодої Італії" на початку її діяльності?

— Так, це один з тих нещасливців, що були ареш­тован тридцять третього року. Пригадуєте цю сумну подію? Через кілька місяців його випустили, але че­ре два чи три роки, коли йому знов загрожувала не­безпек, він утік до Англії.

Потім ми почули, що він там одружився. Це дуже романтична історія, але бідо­лах Болла завжди був романтиком.

— Ви кажете, він помер в Англії?

— Так, від туберкульозу. Не витримав жахливого

англійського клімату. І якраз перед його смертю по

мерла від скарлатини їхня дитина. Яке нещастя,

правда? Ми всі так любимо милу Джемму. Вона, бідна, трохи суха, але ви ж знаєте, всі англійки такі.

Хоч мені здається, це горе зробило її такою сум­но і...

Джемма підвелась і розсунула гілки гранатового дерева. Слухати, як у пустій салонній балачці пере­бирал лихі години її життя, було нестерпно, і, коли вона вийшла на світло, лице в неї було потьмарене гнівом.

— А, от і вона! — вигукнула господиня, зовсім

не зніяковівши.—Джеммо, люба, де ж це ви зникли?

Синьйор Феліче Ріварес хоче з вами познайомитись.

"От який цей Овід!" — подумала Джемма, глянув­ш на нього з деякою цікавістю.

Він уклонився їй до­сит чемно, але очі його окинули її лице й постать поглядом, який здався їй нескромним і надто допит.

— Ви обрали собі ч-ч-чудовий куток,— промовив він, глянувши на заслону з густої зелені.— І який тут р-р-озкішний краєвид.

— Тут справді дуже гарно. Я вийшла подихати свіжим повітрям.

— Це просто гріх сидіти в таку ніч у кімнаті,— промовила господиня, підводячи до неба очі (у неї були гарні вії, і вона любила їх показувати).— Глянь­т, синьйоре, хіба наша люба Італія не була б земним раєм, коли 6 їй дати волю? Подумати тільки, що вона раба — з такими квітами, з таким небом!

— І з такими патріотками,— томно додав Овід своїм м'яким тягучим голосом.

Джемма глянула на нього майже злякано: його зухвальство було надто очевидне, щоб кого-небудь обманути. Але вона недооцінила жадобу синьйори Грассіні до компліментів. Бідна жінка, зітхнувши, опустила очі.

— Ах, синьйоре, що може зробити, жінка? Але, хто

знає, може, колись я все ж доведу своє право нази­ватис італійкою. Ну, а поки що я мушу повернутися

до громадських обов'язків. Французький посол про­си мене познайомити його вихованку з усіма нашими

знаменитостями. Обов'язково приходьте подивитись

на неї. Чарівна дівчина. Джеммо, люба, я привела сюди синьйора Рівареса, щоб показати йому наші гар­н краєвиди. Залишаю його на ваше піклування. Я пев­н, що ви за нього подбаєте і познайомите з усіма. А, от і симпатичний російський князь! Ви його знає­т? Кажуть, він улюбленець імператора Миколи. Він військовий начальник якогось польського міста з та­ко назвою, що й не вимовиш. Quelle nuit magnifique! N'est-ce pas, mon prince?

Вона пурхнула, щебечучи щось до чоловіка з воля­чо шиєю і важкою щелепою, в осипаному орденами мундирі. її плаксиві жалкування з приводу "notre malheureuse patrie"2, перемішуючись з "charmant"3 і "mon prince" 4, завмерли далі в кімнатах.

Джемма мовчки стояла коло гранатового дерева, їй шкода було маленької дурної жінки і брала доса­д на Овода за його зухвалість. Погляд, яким він про­ві постаті господині і князя, теж роздратував її.

— Ось ідуть італійський і російський патріо­тиз,— сказав він, насмішкувато повернувшись до

Джемми,— рука в руку і надзвичайно задоволені один

одним. Який вам більше до вподоби?

Вона злегка насупила брови й не відповіла.

— Звичайно,— говорив він далі,— це справа смаку. Але я віддаю перевагу російському — він послідов­ни. Коли б Росія засновувала свою владу на квітах і небесах замість гармат,— то, як ви думаєте, чи дов­г б "mon prince" удержав би польську фортецю?

— Мені здається,— холодно сказала вона,— що ко­же з нас може висловлювати свої погляди, не ви­сміююч жінки, в якої ми в гостях.

— Ах, так, я й забув, як високо цінують гостин­ніст італійці.

Надзвичайно гостинний народ, і я пе­ве, що й австрійці такої думки. Може, ви сядете?..

Шкутильгаючи він пішов на другий кінець тераси і приніс їй стілець, а сам сів навпроти, спираючись на балюстраду. Світло з вікна падало йому прямо в обличчя, і вона могла як слід його розглянути.

Джемма була розчарована.