Отже, коли я увійшов до своєї кімнати, паразити відразу опинилися всередині мене, вичікуючи. А цікавили їх у даному разі папери; щоб оберегти ці папери, вони й були тут.
Тижні тренувань дали наслідки. Я дозволив своїй свідомості піддатися їхньому стеженню так само. як дерево піддається поривові вітру або як людина піддається хворобі. А ще мені здавалося, що за мною стежать не акули, а радше спрути, зловорожі тварюки, що завмерли й зачаїлися. Я. робив свої справи вдаючи, ніби не помічаю їх. Я навіть підійшов до шафи з письмовими матеріалами і зазирнув усередину, дозволивши поверхневим шарам моєї свідомості байдуже зреагувати на матеріали з психології. Саме в цей момент я чітко усвідомив, що в мене розвинулась нова здатність свідомості. Я був цілком відокремлений від людської істоти на ім'я Гілберт Остін, так само, як лялька в ляльковому театрі відокремлена від актора. І все ж, будучи під наглядом паразитів, я непомітно перейшов у свою стару особистість, ставши ніби її пасажиром. Я не боявся, що викажу себе. Я дуже добре керував собою. Я підключався до схем старого Гілберта Остіна, а той ходив по кімнаті, дзвонив у Гемпстед, питаючись про здоров'я місіс Вайсман, і нарешті подзвонив у камеру схову, щоб її службовці вивезли меблі (мої власні) і шафу з письмовими матеріалами на збереження. Після цього я зійшов униз і поговорив з власником будинку, а решту дня пробув у Британському музеї, розмовляючи з Германом Беллом, завідувачем відділу археології. Увесь цей час я знав, що паразити і далі стежать за мною, хоча й не так пильно, як раніше. Їхня зацікавленість мною помітно послабла після того, як я наказав забрати шафу з письмовими матеріалами до камери схову.
Протягом двох діб я цілком керував своєю свідомістю, спрямовуючи її лише на поточні справи, пов'язані з розкопками на Каратепе. Це було не так важко, як може здатися. Все полягало в умінні ототожнити себе з якоюсь частиною самого себе, так само як у системі Станіславського, пройнятися Белловим збудженням під час обговорення розкопок тощо.
Я ходив по Лондону і зустрічався з друзями. Я дозволив звабити себе на вечірку "у вузькому колі" — показатися, як знаменитість. (Вечірка перетворилася на званий вечір, там зібралося безліч людей: господиня обдзвонила сотні своїх знайомих після того, як я пообіцяв прийти.) Я Навмисне дозволив своїй свідомості працювати, як і колись, тобто погано. Я дозволяв собі порозбуджуватися, а тоді пригнічуватися. По дорозі додому я віддався роздумам про те, чи не була та вечірка марною витратою часу, і вирішив більше не дозволяти собі грати роль знаменитості.
Коли вертоліт Англо-Індійської уранової компанії приземлився в Діярбакирі, паразити нібито зникли, але я й далі приховував свої думки протягом двох діб. На щастя, Райх був на Каратепе, і в мене не було спокуси послабляти застережні заходи. Щойно він прибув, я розповів йому про свої відвідини Лондона. Я сказав, що, на мою думку, перевезення шафи з письмовими матеріалами до камери схову, очевидно, знизило їхню зацікавленість мною до нуля.
Проте ми не збиралися втрачати пильність. Моя подорож до Лондона дала нам можливість сформулювати ще одну гіпотезу щодо паразитів. Безперечно, вони не стежать за кожною людиною повсякчас. У такому разі, чому люди не можуть просто "вилікуватись", "відродитись", так як ми, коли довкола немає паразитів?
Це питання мучило нас цілу добу. Райх перший дав на нього відповідь. Випадково він завів розмову з дружиною Еверета Ребке, президента Англо-Індійської уранової компанії, її Чоловік щойно перед тим відбув на два тижні на Місяць. щоб пройти курс "лікування відпочинком". Місіс Ребке визнала, що нерви її чоловіка були розхитані.
— Але чому? — здивувався Райх. — Адже справи компанії йдуть чудово!
— Це правда, — сказала вона, — але коли людина — президент такого великого концерну, як Англо-Індійська уранова компанія, то вона звикає хвилюватися і часом не може дати собі ради з цією звичкою.
Ось воно що! Звичка! Як очевидно, як це самоочевидно, якщо подумати! Психологи роками казали нам, що людина — це значною мірою машина. Лорд Лестер[20] порівнював людей з дідівськими годинниками, що їх рухають пружини. Одна-однісінька травма в дитинстві може спричинити невроз на все життя. Один-два щасливі випадки в ранньому дитинстві можуть зробити людину оптимістом на все життя. Тіло здатне знищити мікроби хвороби за тиждень, а в свідомості мікроби песимізму або страху живуть стільки, скільки живе людина. Чому? Тому що свідомість тяжіє до застою тоді, коли життєва снага зростає. Вона працює за звичкою, а звичку, особливо негативну, перебороти дуже важко.
Інакше кажучи, якщо вже паразити свідомості "накрутили" людину, то далі вона функціонує, як заведений годинник, і потребує уваги лише раз на рік чи півтора. Крім того Вайсман відкрив, що люди "накручують" одне одного, допомагаючи таким чином паразитам у їхній роботі. Ставлення батьків до життя передається дітям. Один талановитий письменник-песиміст негативно впливає на ціле покоління письменників, а ті в свою чергу заражають кожну освічену людину.
Чим більше ми дізнавались про паразитів, тим глибше усвідомлювали, наскільки все жахливо просто і якою майже неймовірною удачею було те, що ми розкрили їхню таємницю. Лише через тривалий час ми зрозуміли, що слово "удача" неточне і невиразне, як і більшість абстрактних іменників людської мови, і що суть полягала зовсім в іншому.
Ми, природно, довго думали над тим, кому б довірити нашу таємницю. Це була нелегка проблема. Ми зробили добрий початок, але один хибний крок міг зіпсувати все. Насамперед треба було впевнитись, що люди, на яких би ми спинили свій вибір, психічно готові сприйняти наше відкриття. Ми не боялися того, що хтось вважатиме нас божевільними (до цього нам було байдуже), але хотіли забезпечитися, щоб часом якийсь необережно вибраний "союзник" не виказав нашої таємниці.
Щоб виявити, чи є інші люди, які мислять у тому самому напрямку, ми прочитали багато праць з психології та філософії. Ми знайшли кілька таких мислителів, але й далі були обережні. На щастя і Райх. і я швидко опанували методику феноменології, а що жоден з нас не був філософом і не мав передсудів, яких належало позбутися, то зерно Гуссерля впало на плідний грунт. Проте оскільки це була битва, ми мусили навчити людей розумової дисципліни. Цілком покладатися на їхню природжену кмітливість не можна було. Належало якнайшвидше навчити їх оборонятися від паразитів свідомості.
Суть полягає ось у чому. Якщо ви вже оволоділи навичками правильно користуватися своєю свідомістю, то далі все піде легко. Головне в тому, щоб зруйнувати звичку, яка виробилася в людей протягом мільйонів років — звичку звертати всю свою увагу на зовнішній світ і вважати політ фантазії за своєрідний ескейпізм, утечу від щоденних проблем, а не за коротку подорож у великі незнані простори свідомості.
Людина повинна добре знати, як функціонує її свідомість. Не просто "свідомість" у звичайному значенні цього слова, а й відчуття та сприймання. Я зрозумів, як важко усвідомити, що відчуття це просто ще одна форма сприймання. Ми ж схильні тримати їх у різних комірках. Я дивлюсь на людину і бачу ЇЇ; це об'єктивне ставлення. Дитина дивиться на ту саму людину й каже: "Ой. який страшний дядько!" У дитини виникають відчуття до тієї самої людини, і ми кажемо, що тут йдеться про суб'єктивне ставлення. Ми не замислюємось, які безглузді бувають такі класифікації і яке сум'яття викликають вони в нашому мисленні. У певному розумінні відчуття дитини — це також сприймання. Але в набагато важливішому розумінні наше бачення є також відчуттям.
Подумайте, що відбувається, коли ви підрегульовуєте бінокль. Ви крутите маленьке коліщатко, а перед очима у вас пляма. Ще один рух коліщатка і нараз усе стає видно чітко й виразно. А тепер подумайте, що відбувається, коли хтось вам каже: "Старий Такий-то помер минулої ночі". Як правило, ваша свідомість так заповнена іншими речами, що взагалі нічого не відчуваєте, або, якщо сказати точніше, ваше відчуття невиразне, нечітке, так само. як у розфокусованому біноклі. І ось через кілька тижнів ви спокійно сидите в своїй кімнаті й читаєте. Щось нагадує вам про старого Такого-то, який помер, і ви на якусь мить несподівано відчуваєте глибокий жаль. Відчуття увійшло у фокус. Що б іще могло переконати нас у тому, що відчуття і сприйняття це, по суті, те ж саме?
Твір, який ви зараз читаєте, стосується більше історії, а не філософії, і тому я не буду заглиблюватися далі у феноменологію (це я зробив у інших своїх книжках, а крім того, я рекомендував би для ознайомлення з предметом почитати книжки Лестера).
Викладені вище зауваження з філософії потрібні для розуміння історії боротьби проти паразитів свідомості. Бо, добре обміркувавши ситуацію, ми дійшли висновку, що головна зброя паразитів це своєрідний "заглушувач свідомості", який більш-менш схожий на заглушувач радара. Свідомий людський розум пильно вивчає Всесвіт повсякчас. "Розбуджене життя особистості, що мислить, — сприймання". Таку особистість можна порівняти з астрономом, який досліджує небо, шукаючи нові планети. Астроном відкриває нові планети завдяки тому, що порівнює давні знімки зірок з новими. Якщо зірка зрушила з місця, тоді це не зірка, а планета. Крім того, наш розум і наша інтуїція повсякчас беруть участь у процесі дослідження Всесвіту, шукаючи "значень". "Значення" виникає тоді, коли ми порівнюємо два випадки і несподівано починаємо розуміти, що лежить в основі обох цих випадків. Візьмімо найпростіший приклад. Внаслідок першого знайомства з вогнем у дитини може виникнути враження, що вогонь назагал дуже приємний: теплий, яскравий, цікавий. Якщо пізніше дитина спробує встромити у вогонь пальця, то дізнається, що вогонь ще й пече. Але те, що вогонь пече, не приводить дитину до висновку, що вогонь взагалі неприємний. Якщо, звісно, ця дитина не аж надто боязка й нервова. Вона накладає два враження одне на одне, як дві зоряні карти, і відзначає, що одну властивість вогню треба відмежувати від інших його властивостей. Цей процес зветься навчанням.
А тепер уявіть, що паразити свідомості навмисно "заглушують" ваші відчуття, коли ви порівнюєте два випадки, які сталися з вами.