А вона ж велика й важка. Ти сама бачила. Сьогодні притяг її Тимкові у школу.
Лише там я зрозумів, що справа не тільки в живому куточку, а в тому, що Тимко дуже хоче показати мене своїм приятелям.
— Вони кажуть, ніби Олі набридло зі мною дружити… І не вірять, що вона виїхала. От і нехай знають, що у мене є новий товариш.
Тимко вперше назвав мене своїм товаришем.
Він навмисне довго ходив зі мною шкільним коридором і з усіма знайомив:
— Це Микола Незлобін, мій товариш. Він вчиться у шостому класі.
І чому Тимко так пишається дружбою зі мною? Він хотів, щоб я довше не йшов зі школи й усі встигли мене побачити. Тому він довго тримав мене в живому куточку: знайомив із їжаками, рибами, білими пацюками, черепахою і сонним вужем. Жодна клітка в живому куточку не була порожньою, крім моєї, саморобної. Я вирішив обов'язково знайти якогось птаха й відкрити нову пташину лікарню у Тимка в школі.
Зі школи ми йшли разом із Тимком. Він увесь час про щось мене запитував, щоб усі бачили, — у нас серйозна чоловіча розмова.
По-моєму, Тимко вже починає потроху до мене прив'язуватися. І я до нього теж.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Я рада, що Тимко вже назвав тебе своїм товаришем. Адже він дуже стриманий і не кидається такими словами.
Ти не розумієш, чому Тимко пишається дружбою з тобою? Та тому, що кожен хлопчик, мені здається, мріє дружити з тим, хто хоч трошки старший від нього за віком. Хіба ти не хотів би бути близьким товаришем Фелікса?
Тимко засмучується, що народився посеред зими й через це пішов до школи не у сім років, а майже у вісім. Я втішала Тимка тим, що колись давно, в першому класі, пропустила через хворобу цілий навчальний рік і зараз старша майже від усіх своїх однокласників. І від тебе, Колю, теж…
Ти не забув, що у Тимка 29 грудня день народження?
Зроби так, щоб цього дня йому було добре і весело.
Відміть десь на календарі: двадцять дев'яте грудня.
Оля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Наш рибний порт достроково виконав річний план! У всіх у місті свято, бо це тільки пишеться так просто: "Виконав план". А за цими словами криється і важка робота, і негода, і холод, і шторм… Та я думаю, що коли успіхи легко дістаються, їх не дуже цінують, а коли важко — тоді вони надзвичайно дорогі.
І все наше місто тому має вигляд іменинника.
Завітало свято і до нас у школу. Уяви собі, дали премії усім хлопцям і дівчаткам, хто найбільш активно шефствував над портом. Ці премії поклали до піонерської скарбнички.
І моя премія також лягла у скарбничку. Наші хлопці й дівчата вносять туди все, що одержують за збирання брухту і паперу, щоб улітку поїхати до Ленінграда, як вони кажуть, за свій рахунок.
Я б, звичайно, з радістю знову приїхала до нас у "Сосновий бір", де знаю кожну стежинку, кожний видолинок… Але вже, напевне, не доведеться мені там побувати. І листування наше з тобою перевірятимуть біля старого дуба вже без мене. Ти покажеш усі листи, які одержав… Читати їх, я гадаю, не будуть, а тільки перелічать — і тоді пересвідчаться, що я виконала доручення.
А я твої листи не пришлю: вони завжди зберігатимуться у мене. Я просто надішлю нашому Феліксові довідку про те, що ти "перевиконав завдання" і замість трьох листів на місяць писав іноді значно більше.
Нехай і далі буде так.
Оля
Коля пише Олі
Вітаю тебе, Олю, з премією! Мене ще ніколи ні за що не преміювали. Але головне, що ти поїдеш у Ленінград. Щаслива! Прочитати — це, звичайно, зовсім не те, що побачити на свої власні очі, але ти мені все-таки розкажеш потім у листі про свою поїздку. Гаразд? А я перекажу твого листа нашим. Я взагалі розказую їм про тебе все, що не стосується твоїх завдань. Як ми тоді біля дуба домовилися, пам'ятаєш?..
Вчора так вийшло, що я у Тимка у дворі просто зіткнувся з Феліксом. Він повертався додому.
Фелікс зовсім не здивувався, що зустрів мене:
— Коли Тимко сказав, мені, що у нього з'явився якийсь новий товариш, я одразу зрозумів, що це ти.
— Чому?
— Адже ти допомагаєш Олі виграти заклад!
— Який заклад? Фелікс нічого не відповів.
Він раптом притиснув мене до себе: чи то обійняв, чи то хотів зі мною в жарт поборотися. Я так і не зрозумів.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Мені справді здається, що ми з Тимком уже трохи прив'язалися одне до одного. Адже у нас з ним зараз багато спільного: він чекає сюрпризу від мене (я повинен допомогти йому відшукати його Олю), а я чекаю якогось сюрпризу від тебе. Хоча я іноді й забуваю про цей сюрприз, просто мені стало самому цікаво з Тимком.
Сьогодні ми пішли на вулицю шукати майбутнього мешканця моєї дерев'яної клітки. Ми робимо це вже не вперше і ніяк не можемо знайти. Тимко обов'язково хоче відшукати хвору пташку, щоб можна було її лікувати, а навесні відпустити на волю.
У нас, Олю, вже настала зима. Мороз добре відпочив і знудився за своєю роботою: осінь якесь одразу перейшла в холодну зиму, без будь-яких там поступових переходів. У нас у дворі навіть лопнуло одне дерево. І лежить на снігу розколоте пополам, ніби у нього стався розрив серця.
Ми з Тимком йшли засніженою вулицею, ліпили білі холодні грудочки й шпурляли їх поперед себе: хто найдалі. Найдалі кидав я. Тимко сказав, що Фелікс своєю лівою рукою може закинути сніжку так далеко, що її знайти не можна. І ще, виявляється, у Фелікса влітку камінці стрибають по воді стільки разів, скільки у мене ніколи не стрибатимуть. Я погодився з Тимком…
Але пташку ми так і не знайшли.
— Невже жодна не обморозилася? — сумував Тимко.
— Та це ж добре! — вигукнув я. — Значить, усі вони живі-здорові! І нехай наша лікарня довше буде порожньою. Знаєш, як було б добре, якби всі лікарні й поліклініки були порожніми!
Та його це, здається, не дуже втішало.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Пам'ятаєш, як ти спочатку присилав мені листи на півтора рядка? А зараз пишеш частіше, ніж я. І це зовсім не дивно. Адже виконувати завдання набагато важче, ніж давати їх, тож тобі є про що розповісти мені й про що порадитись.
Артамонов сидить зі мною поряд і передає тобі вітання.
Я давно розповіла йому про наше листування. І він трохи заздрить: теж хоче з ким-небудь листуватися.
Я часто думаю: чому він так змінився? Просто, певно, дівчина, яка живе в Заполяр'ї і про яку пам'ятають на Уралі, на його думку, заслуговує уваги. І ще через рукавичну майстерню… Так я принаймні думаю. Звісно, хотілося б, щоб він і тих, про кого на Уралі не турбуються, теж поважав. Я йому якось сказала про це. З нетерпінням чекаю на твої листи. Скоро ти одержиш мій заповітний сюрприз. Якщо все доведеш до кінця!..
Оля
Коля пише Олі
Я, Олю, й справді почав перевиконувати завдання нашої табірної дружини: пишу тобі частіше, ніж ти мені. Олена Станіславівна думає, що це я уроки почав так акуратно готувати, і навіть кілька разів ставила мене у приклад Нелі: "Бачиш, як Коля старається. Йому, може, навчання й нелегко дається, а він старається…" І звідки вона взяла, ніби мені навчання важко дається?
Але, правду кажучи, я через ці листи іноді не встигаю приготувати уроки. Коли сідаю за лист, то завжди думаю, що напишу коротко, а потім хочеться розповісти тобі й про те, й про се, і думки всілякі висловити. От і виходять довгі листи. Неля якось запитала мене:
— З якого це предмета ти так багато пишеш?
— З літератури, — відповів я їй. — Домашній твір!
— Невже вам так часто задають ці твори?..
— Егеж, так часто. От перейдеш зі свого п'ятого класу в шостий, тоді дізнаєшся! У шостому класі треба не тільки задачки розв'язувати чи щось там зубрити, а ще й самостійно мислити, творити!..
Зараз пишу тобі на уроці: не терпиться сповістити тобі одну новину. Вчора я посварився з Нелею… Через твої листи. Я завжди встигав виймати їх із скриньки вранці, до школи, разом з газетами. А вчора проспав, і Неля сама полізла в поштову скриньку. Вона мені цілий день не віддавала твого листа, а віддала тільки увечері, коли батька й Олени Станіславівни не було вдома.
Я запитую у Нелі:
— Ти чому його цілий день з собою носила?
А вона мені у відповідь:
— Гадала, тобі незручно буде при дорослих.
І таку при цьому фізіономію скорчила, що я не витримав і запитав у неї:
— Ти що собі в голову взяла?
— Та так, — відповідає, — нічого особливого! Просто розумію тепер, чому ти став такий нервовий…
Сіла на свій круглий верткий стільчик і почала потихеньку награвати арію герцога "Серце красуні…".
Я підійшов і закрив кришку піаніно. Сказав, що якщо мої птахи заважали їй грати, то вона заважає мені робити уроки.
— Знову домашній твір писатимеш? — запитала Неля.
Я їй вирішив не пояснювати, що нам з тобою доручили листуватися біля того старого дуба. Але й писати тобі листа я теж уже не міг, а почав навмисно голосно вчити англійську мову…
Прощай, мене викликають до дошки. Не згадуй лихим словом!
Коля
Коля пише Олі
Вчора у Тимка, мені здається, дуже боліла голова. Він нічого не сказав мені про це. Дуже терплячий… Але я, тільки-но прийшов до нього, одразу помітив, що він блідий і смутний. А на столі лежав мокрий рушник: певно, він ним голову обв'язував.
Ти писала, що йому треба більше гуляти. І я сказав:
— Ходімо ще разочок пошукаємо птаха!..
І ми пішли. Але якось так вийшло, що ми птаха майже й не шукали, а розглядали місто, яке носить придумане тобою, Олю, ім'я: Крилате!..
Ми розглядали вулиці, яких зовсім нещодавно не було, нові високі будинки, яких не було й поготів, корпуси нашого алюмінієвого заводу. А один корпус ще тільки починає будуватися. Він стоїть мов якийсь металевий кістяк і потроху обростає цеглою…
Коли я дивлюся, як ростуть будинки чи корпуси заводів, я завжди думаю про людей, які вміють ці будинки будувати. Я не знаю, як це у них так чудово виходить, і вони тому мені здаються чарівниками. А коли я кажу про це кому-небудь, то у відповідь часто сміються: "Подумаєш! Найзвичайнісінька робота… От кораблі запускати в космос — це інша справа!" Але я не згоден. І нові міста теж, мені здається, будують чарівники. Тільки вони дуже скромні, прості й самі не знають, що вони чарівники.
Можливо, мені все це здається тому, що я сам ще нічого не вмію — ні будинки будувати, ні кораблі запускати. Можливо…
Та коли вмітиму, я все одно так думатиму! Я впевнений!
Ти зараз посміхаєшся і думаєш: "Розмріявся! Теж мені філософ!" Так?..
Я й справді, Олю, часто мрію.