Почерк був дрібний, а мініатюри на полях ледь помітні, око не могло відразу їх вловити, а мусило дослідити зблизька, й тоді вони поставали у всій своїй пишноті. І чудувався я: що за надлюдське знаряддя мав мініатюрист, який намалював їх, як зумів він зробити їх такими виразистими на цьому крихітному клаптику пергамену! Всі поля книги кишіли крихітними фігурками, які народжувались і виростали, немов живі, з кінцевих завитків кунштовно вималюваних літер: морські
(1) Слова (лат.).
[102]
сирени, прудкі олені, химери, людські тулуби без рук, які, наче дощові хробаки, вилазять з-поміж рядків. В одному місці, немов продовжуючи "Sanctus, Sanctus, Sanctus(1)", — що повторювалося у трьох різних рядках, виринали три звірині постаті з людськими головами: дві з них єднались у цілунку, причому одна вигнулась додолу, а друга — догори. Малюнок сей я без вагань назвав би безстидним, якби не був переконаний, що таку мініатюру в тім місці має виправдовувати нехай не очевидний, але глибокий духовний смисл.
Коли я гортав сі сторінки, німе захоплення змагалось у мені зі сміхом, бо хоч сусідували вони зі священними рядками, постаті сі нестримно схиляли до веселощів. А брат Вільям, який теж розглядав їх з усмішкою, зауважив: "Babewyn — ось як звуть їх на моїх островах".
"У Галліях їх називають бабуїнами, — мовив Малахія. — Справді, свого мистецтва Адельм навчився у вашому краю, хоч пізніше вчився й у Франції. Це бабуїни, себто африканські мавпи. Фігури світу навиворіт, де будинки стоять на кінчику шпиля, а земля здіймається над небом".
Я згадав собі кілька рядків, які чув колись рідною говіркою, і не міг стриматися, щоб не проказати їх:
Alter Wunder si geswigen,
das Herde Himel hat iiberstigen,
daz suit ir viir ein Wunder wigen(2).
І Малахія підхопив, цитуючи той сам вірш:
Erd ob un Himel unter das suit ir han besunder Viir alter Wunder ein Wunder(3).
"Молодець, Адсо, — вів далі бібліотекар, — справді, Ці образки розповідають про землі, куди можна дістатися
(1) Свят, Свят, Свят (лат.).
(2) Мовчи про всі чудеса, земля злетіла над небеса,
саме це треба вважати чудом (нім.).
(3) Земля горі, небо долі
Це особливо слід вважати Чудом із чудес (нім.).
[103]
верхи на голубій гусці, де яструби ловлять рибу в ручаях, а ведмеді женуться у небі за соколами, раки літають з голубками, а трьох велетнів, спійманих у пастку, дзьобає півень".
Бліда усмішка освітила його вуста. Тоді інші монахи, які дещо боязко слідкували за розмовою, від серця розсміялись, немов чекали на бібліотекарів дозвіл. Він спохмурнів, а вони й далі сміялись, вихваляючи вдатність бідолашного Адельма і показуючи один одному найней-мовірніші фігури. Всі ще сміялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий і суворий.
"Verba vana aut risui apta non loqui"(1).
Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зігнутий під тягарем років, сивий, як голуб, не те що волосся — навіть обличчя й зіниці його були сиві. Я зрозумів, що він сліпий. Голос його все ще був гучний, а кінцівки міцні, хоч тіло вже дещо заклякло від ваги літ. Він втупився у нас очима, ніби й справді бачив, і потім я не раз помічав, що він ходить і розмовляє так, ніби все ще володіє даром зору. Але тон його голосу міг належати лише тому, хто володіє даром пророцтва.
"Цей шанований за вік і мудрість чоловік, якого ви бачите, — Хорхе з Бурґоса, — мовив Малахія Вільямові, показуючи на новоприбулого. — Він найстарший з усіх в монастирі, крім Алінарда з Ґроттаферрати, і саме йому дуже багато наших ченців звіряють свої гріхи у таїнстві сповіді". Тоді повернувся до старця: "Чоловік, що перед вами, се брат Вільям Баскервільський, наш гість".
"Сподіваюсь, ви не розсердились за мої слова, — різким тоном сказав старий. — Я чув, як дехто тут реготав із сміховинних речей, тож нагадав їм одну із засад нашого правила. Як каже псалмопівець, той, хто заради обітниці мовчання утримується від добрих бесід, тим більше уникати має бесід лихих. А крім лихих бесід, бувають і лихі образи. Ці образи наводять оману і викривляють подобу сотвореного світу, показуючи його навиворіт, а не таким, яким він має бути, яким він завжди був і завжди буде на [104] віки вічні аж до кінця часів. Але ви прибульці з іншого ордену, де, як мені казано, поблажливо ставляться навіть до найнедоречніших веселощів". Він натякав на чутки, які ходили серед бенедиктинців про дивацтва святого Фран-циска Ассізького, а може й про чудернацтва, приписувані братчикам і спіритуалам всілякого кшталту, які недавно зродились з лона францисканського чину, сіючи збентеження. Але брат Вільям удав, ніби не помітив інсинуації.
(1) Пустослів'ю і смішкам віддаватися не личить (лат.). З Правила св. Бенедикта, гл. 4.
"Маргінальні образки часто спонукають до усмішки, але ціль їх повчальна, — відповів він. — Як у проповідь іноді доречно вставляти exempla(1), нерідко жартівливі, щоб зачепити уяву благочестивого натовпу, так і мові образів не варто цуратися таких nugae(2). Для кожної чесноти і для кожного гріха можна знайти приклад в бестіаріях, а тваринний світ може бути алегорією світу людського".
"Гм, звісно, — насмішкувато, але без усмішки, сказав старий, — кожен образ добрий, аби лиш заохочував до чесноти, навіть якщо велике діло сотворення доведеться обернути догори ногами і зробити предметом осміяння. Щоб слово Боже проявилося в ослі, який грає на лірі, в дурні, який оре щитом, у волах, які самі запрягаються в плуг, у річках, які пливуть до своїх верхів'їв, у морі, яке загорається, у вовку, який стає пустельником! Вполюйте зайця з допомогою вола, навчіться граматики від сов, нехай собаки покусають вошей, сліпі хай дивляться на німих, а німі хай просять хліба, хай мурашка народить теля, хай куряча печеня літає, а книші ростуть на дахах, хай папуги читають лекції з риторики, а кури запліднюють півнів, поставте віз перед волів, покладіть собаку спати в ліжко, і хай усі ходять вниз головою! Навіщо всі ці nugae? Щоб створити інший світ, світ навиворіт, протиставлений світові, що його сотворив Бог, і все це під приводом науки Божих заповідей!"
"Але Ареопагіт вчить нас, — смиренно мовив Вільям, — що Бога можна назвати лише через якнайбільше розмаїття речей. А Гуґо Вікторинець нагадує нам: що більше подібність робиться неподібною, то більше під [105] покровом страхітливих і неприличних постатей відкривається нам істина, а уяву менше вдовольняє тілесна втіха, і вона змушена дошукуватись таїн, що криються під потворністю образів..."
(1) Приклади (лат.).
(2) Витівки (лат.).
"Знаю я сей аргумент! І з соромом визнаю, що то був коронний аргумент нашого ордену, коли клюнійські отці воювали проти цистерціянців. Але мав рацію святий Бер-нард: людина, яка жадає відкрити речі Божі per speculum et in aenigmate, і тому зображає потвор та чудернацтва природи, поволі набуває смаку до самого діла рук своїх, себто потворності, черпаючи в ній насолоду і дивлячись на світ тільки через неї. Подивіться-но лиш — поки ви зрячі — на капітелі колон на вашому кружґанку, — і показав рукою за вікно, в бік церкви, — навіщо очам монахів, заглиблених у розважання, споглядати сих сміховинних покручів, цю потворну пишноту і пишну потворність? А навіщо ці бридкі мавпи? Ці леви, кентаври, недолюди з устами на череві, однією ногою і вухами, наче вітрила? А ці плямисті тигри, воїни в бою, мисливці, які дмуть у ріжки, ці багатоголові тіла і багатотілі голови? А чотириногі зі зміїним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду — на козла, а ось рогатий кінь, і ще чимало подібного, то ж тепер монах воліє споглядати мармурові статуї, ніж читати рукописи, і подивляти діла людські, аніж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смішкам!"
Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чуду-вався, що хоч він осліп, мабуть, вже багато років тому, але так добре пам'ятав ці образи і так яскраво описував нам їх бридкість. У мене навіть зродилась було підозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо він і тепер говорить про них так пристрасно. Але найспо-кусливіші образи гріха мені часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужів незламної чесноти, які засуджували їх чар і вплив. Це знак, що мужі сі сповнені були великого запалу свідкувати про істину, тому з любові до Бога не вагалися відносити на карб зла всі спокуси, якими воно прикривається, і прагнули якнайкраще просвітити людей щодо способів, якими вабить їх до себе лукавий. Слова Хорхе й справді зродили у мені велике бажання уздріти [106] зображення тигрів і мавп на кружґанку, подивляти яких я іде не мав нагоди. Та Хорхе перебив хід моїх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.
"Господь наш не потребував вдаватися до всіх сих глупств, щоб вказати нам путь праведну. Біблійні притчі не смішать і не страхають. Натомість Адельм, смерть якого ви зараз оплакуєте, так замиловувався своїми почварами, що втратив з виду остаточні речі, матеріальним уособленням яких вони мали б бути. І він пройшов усі, воістину всі, — тут голос його зробився урочистим і грізним, — стежки потворності. А Бог вміє за це карати".
На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.
"Превелебний Хорхе, — мовив він, — чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адель-мової смерті ви були присутні на вченому диспуті, який відбувся у цьому самому скрипторії. Адельм вельми дбав про те, аби його мистецтво, зосереджене на чудернацьких і фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божої і слугувало пізнанню речей небесних. Брат Вільям згадував тут Ареопагітові слова про пізнання через неподібність. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквіна, який твердив, що божественні речі краще представляти у подобі тіл нікчемних, ніж у подобі тіл шляхетних. По-перше, так легше звільнити людський дух від блуду; бо ж зрозуміло, що деякі прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби їх представлено у подобах шляхетних тілесних речей, це спричинило б сумніви. По-друге, цей спосіб зображення краще відповідає доступному нам на цій землі пізнанню Бога: Він бо являється нам більше в тім, чим Він не є, ніж У тім, чим Він є, а тому подібності речей, далеких від Бога, Дають нам точніше уявлення про Нього, нагадуючи нам, Що Він є понад усім тим, що ми говоримо і думаємо.