В густім гаю. Купальниці вже голі.
Які ж хороші! Так і ваблять зори…
Але одна аж сяє в їхнім колі —
З геройського, з божественного роду.
У хвилі ось її ступають ноги
Охолодить пломінно-любу вроду
У ласці кришталевої вологи…
Та де взялись — залопотіли крила,
І біла зграя тихе плесо вкрила.
Дівчата врозтіч, лиш одна цариця
Спокійно жде, нічого не боїться
І радо бачить князя-лебедина,
Що вже підплив і лащиться в коліна
І зважно, й ніжно… Ось він осмілів…
Та вже туман спустив густу куртину
І цю принадливу картину
Від мого погляду закрив.
Мефістофель
Чи ба, хлоп'я якого каверзує?
Таке мале, а хвацько фантазує!
Не бачив я нічого.
Гомункул
Та й не міг!
Ти зріс в країні десь північній,
У темноті середньовічній,
Між рицарства й попівщини вериг.
Твій зір до мороку лиш звичний.
(Розглядається).
Яке гидке слизьке каміння,
Прокинеться бідак — гай-гай!
Ізнов живцем у гроб лягай.
Гай, став, краса, дівчата голі
Йому ввижались в віщім сні,
І він би вжився в цій неволі,
Де не стає терпцю й мені?
Ходім відціль!
Мефістофель
Чи так, то й так, молодче!
Гомункул
Солдати радо йдуть у бій,
Дівчата йдуть в танець охоче,
Усяке потяг має свій.
Сьогодні ж саме празник роковий
Класичної Вальпуржиної ночі.
Там — не між цих противних стін —
В своїй стихії буде він.
Мефістофель
Такого свята щось я не чував.
Гомункул
Для здивування тут нема підстав:
Привиддя знаєш ти лиш романтичні,
Але існують також і класичні.
Мефістофель
Куди ж це ми з тобою подамось?
Колег античних не люблю чогось.
Гомункул
Північний захід — край твій, Сатано,
Південний схід одвідать нам дано.
В долині там Пеней тече поволі
Через гаї й лани широкополі;
Там рівнява прослалась аж до скал,
Де вікопомний височить Фарсал.[71]
Мефістофель
Стій, стій! Не хочу я оповіданнів
Про боротьбу рабів проти тиранів.
Аж нудно — ледве бій оце пройшов,
Вони знічев'я заведуться знов;
Ніхто з людей і не підозріває,
Що Асмодей усе те витіває.
Неначе йде за волю боротьба,
А придивись — дубасить раб раба.
Гомункул
Та цур їм всім — така вже людська вдача.
То, може, в люди й виб'єшся колись…
Цього б ось нам підвести — от задача.
Як маєш лік — давай сюди мерщій,
А якщо ні, я випробую свій.
Мефістофель
Я знаю штучки брокенські, германські,
Та не пройду крізь засуви поганські.
Мізерний люд та навісна гречва,
А почуття нестримно порива,
В гріхи веселі хоч кого принадить,
А в нас похмурість тим гріхам лиш вадить.
То що ж робить?
Гомункул
Та ти ж відомий зух,
До фессалійських чарівниць-відюх
Ти б залюбки поженихався.
Мефістофель
(хтиво)
До фессалійських чарівниць? Авжеж!
Цього я здавна добивався.
Ніч в ніч із ними не вживеш,
Не хочу я тії турботи,
А для охоти, так, — не проти…
Гомункул
Розкинь свого плаща скоріш.
Він понесе, як і раніш,
Тебе із другом на зальоти;
Я присвічу.
Вагнер
(боязко)
А я?
Гомункул
А ти
Тут дома мусиш в лад все привести.
Бери старі пергамени у руки, —
Життя, мов, можна скласти так і так,
І щоб добрать потрібної сполуки,
Зважай на "що", ще більш зважай на "як".
А я піду в світи шукать пригоди,
Поставлю, може, крапку ту над "/".
Велику ціль досягнемо тоді,
За ревний труд діждемся нагороди, —
І честі, й слави, і добра без меж,
А може, ще знання й чесноти теж.
Прощай!
Вагнер
(смутно)
Прощай! Тяжке мені розстання.
Боюсь, що бачу я тебе востаннє.
Мефістофель
Нум до Пенею, та прямцем!
І дядько буде родич милий.
(Ad spectiatores).
Залежим ми, кінець кінцем,
Від тих, кого самі створили.
Класична Вальпуржина ніч
Фарсальські поля.
Темрява.
Еріхто[72]
На свято цеї ночі урочистої
Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,
Та не така страшенна, як ославили
Дурисвіти поети, меж не знаючи
В хвалі й хулі… Дивлюся, мов біліється
Широке поле шатрами примарними.
То привиди тієї ночі лютої…
Як часто повторялась ця жахлива річ
І буде, знать, довіку повторятися.
Ніхто ж нікому владу, взяту силою,
Без бою не віддасть, і кожен думає
Під себе нахилити всіх сусід своїх,
Хоч сам не владний над своєю волею.
Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,
Як сила переборюється силою,
Вінок квітчастий волі розривається
І строгий лавр чоло вінчає владарю.
Помпей тут снив про щастя слави й величі,
І Цезар з ним ігрався навпереваги…
Та знає світ, яка їм доля випала.
Огні дозорні скрізь палають червоно,
Земля мов дише кровію пролитою;
Принаджені такої ночі чарами,
Злетілися сюди всі міфи еллінські,
Проносяться від вогнища до вогнища
Або й сидять, казкові давні постаті…
Хоч місяць і щербатий, а розсяявся
Лагідно й світло, високо підбившися;
Примарні шатра чезнуть, ватри синіють…
А що це угорі за метеор такий?
Виблискує він кулею тілесною…
Живим запахло… Ну, тепер не випада мені
Підходить до живого, щоб не вшкодити —
Обтяжена я й так лихою славою…
Спускається… Надумалась — піду собі.
(Іде геть).
Угорі повітроплавці.
Гомункул
Облетімо ще раз колом
Понад блиски, понад хмари, —
Глянь, як там широким долом
Розгулялися примари.
Мефістофель
Вже й на півночі немало
Я набачився привидь, —
То і тут би випадало
З ними дружбу встановить.
Гомункул
Глянь, що тій довготелесій,
Що цибає так від нас?
Мефістофель
Нас уздрівши в піднебессі,
Налякалася нараз.
Гомункул
Та й байдуже, хай тікає…
Краще лицаря спусти;
Він же в цім казковім краї
Знов життя гада знайти.
Фауст
(доторкнувшися до землі)
Ну, де ж вона?
Гомункул
Іще не знаєм,
Але напевно розпитаєм.
Між вогнищ, поки світ свіне,
Блукай, шукай, стлумивши подив;
Бо, хто до Матерів доходив,
Тому нічого не страшне.
Фауст
Та я до того торгу й пішки!
А щоб не сталося замішки,
Хай кожен нарізно іде,
Чи де пригоди не знайде;
Коли ж нам треба буде знов зійтися,
Тоді, малий, заграй і засвітися.
Гомункул
Отак світити й грати буду!
Склянка заяскріла й задзвеніла.
Ідіть же всяк назустріч чуду!
Фауст
(сам)
Де, де вона? Сказать іще несила…
Коли її земля ця не носила,
Коли її ця хвиля не гойдала,
То в цім повітрі річ її звучала!
У Греції я чудом опинивсь
І взнав те вмить, як тільки приземливсь,
Ступивши, сонний ще, на ґрунт оцей,
Я сильним враз почувся, як Антей.
Яких би див я на шляху не стрів, —
Обнишпорю весь лабіринт огнів.
(Подався вдаль).
На горішньому пенеї
Мефістофель
(никає туди й сюди)
Блукаючи поміж огнів, вивчаю
Й дивуюся тутешньому звичаю:
То зовсім голі, то вбрання нескромні,
Безстидні сфінкси, грифи безсоромні,[73]
Скрізь волохату здибаєш принаду, —
Все світиться і спереду, і ззаду.
І наше плем'я не завжди етичне,
А не таке нахабне, як античне.
Надати б їм сучаснішого строю
Та молоддю помазати новою…
Які ж бридкі! Але ми тут гостями…
Вітаю вас, мої прекрасні дами!
І вам чолом, премудрі сиві гриви!
Гриф
(клекоче)
Не гриви — грифи! Не толкуй нас криво —
Ти кривдиш нас. Так часто етимолог
Пучками слів нагонить просто полох:
Гризь — грижа — грізний — грузний —
грубий — гробний.
Ряд слів подібний — нам же невподобний.
Мефістофель
Та можна ж інший ряд тут навести:
Гриф — граф — грабіж — громадити — гребти.
Гриф
(клекоче й далі)
Спорідненість цих слів ми довели, —
Було ж за те й огуди і хвали!
Грабуй, греби дівчат, вінці, скарби!
Грабіжники — улюбленці судьби.
Мурашки-велетні[74]
Річ про скарби — ми силу їх надбали
І поховали все в печери, в скали,
Та арімаспи вислідили лаз,
Сміються, бач, — усе покрали в нас.
Грифи
Дізнаємось ми, де вони, чекайте.
Арімаспи[75]
Але не в цю святкову ніч.
А вранці вже хоч як шукайте —
Не знайдете, даремна річ.
Мефістофель
(розсівся між сфінксами)
Я враз освоївся з цим краєм
І розумію геть усіх.
Сфінкс
Ми, духи, звуки видихаєм,
А ви утілюєте їх.
Та хто ти є — відкрийся перед нами.
Мефістофель
Я різними зовуся іменами.
Тут брити є? Вони ж мандрують скрізь
В краях цих історичних, екзотичних,
Серед руїн прославлених античних,
І мною зацікавляться, надісь;
Мене у давніх творах драматичних
Вони дражнили Old Iniquity.[76]
Сфінкс
Чому?
Мефістофель
Цього не знаю, як і ти.
Сфінкс
Нехай! Поглянь на зорі угорі —
Що нам вони віщують в цій порі?
Мефістофель
Зоря в зорю, ще й місяць сяє ясно,
І при тобі я чуюся прекрасно,
Левина шкуро, у теплі й добрі.
Чого ж нам попід зорями ширяти?
Загадуй краще загадки, шаради.
Сфінкс
Та загадку не штука б то завдать,
Чи ти ж себе зумієш розгадать?
"У знадобі і доброму й лихому,
Тому — мішень, поборювать лукаве,
Тому — товариш-друг у всьому злому,
I все то те — Зевесу для забави".
Перший гриф
(клекоче)
Женіть його!
Другий гриф
(іще дужче)
Погана бридь!
Обидва
Чого там з ним і говорить!
Мефістофель
(огризається)
Ти думаєш, що, може, в гостя нігті
Так не вдряпнуть, як у самого кігті?
Попробуй лиш!
Сфінкс
(лагідно)
Гаразд, як хоч, сиди,
Та не до речі втрапив ти сюди;
У себе вдома ти завжди утішний,
А тут чогось ніяковий, непишний.
Мефістофель
Ти зверху мов мальована картина,
А знизу глянь — страхітлива тварина.
Сфінкс
Говориш ти собі на безголов'я,
У нас у лапах — сила і здоров'я.
А в тебе — кінське копито,
І ти між нас ніщо й ніхто.
Сирени заспівують прелюдію вгорі.
Мефістофель
Що то за птиці на тополі
Гойдаючись заводять спів?
Сфінкс
Не слухай їх; людей доволі
Той зрадний спів із світу звів.
Сирени
Нащо вам потвори ниці,
Що торочать вам дурниці?
Ми літаєм знадним роєм,
Ми співаєм ладним строєм,
Ми сирени-чарівниці.
Сфінкси
(передражнюють їх на той самий голос)
Поховались там у листі
Ви, хижачки пазуристі, —
І істоту нещасливу,
Що заслухається співу,
Ви розшарпаєте враз!
Сирени
Гетьте, зависть і ненависть!
Голубливість і ласкавість
Хай панує проміж нас…
Чи на полі, чи на морі,
Чи в небесному просторі,
Ми привітні повсякчас.
Мефістофель
Оце іще мені новини!
За звуком звук іллється, лине,
Неначе струни виграють…
Та хай виспівують як хочуть,
Хоч звуки вуха і лоскочуть,
До серця все ж не дістають.
Сфінкс
До серця, кажеш, шарлатане?!
Якесь пуздерко шкуратяне
У тебе в грудях там, мабуть.
Фауст
(надходить)
Приємне це видовище незвичне:
В потворному угадуєш величне…
Усе мені віщує тут удачу;
Кого це я перед собою бачу?
(Указуючи на сфінксів).
Із цими говорив Едіп колись,
(указуючи на сирен)
Між цими в путах корчився Улісс,
(указуючи на мурашок)
Оці скарбів найвищих осягли,
(указуючи на грифів)
А ці їх вірно й щиро берегли…
В душі моїй встають привабно-кличні
І постаті, і спогади величні.
Мефістофель
Раніше їх прокляв би ти,
Тепер зробився менш суворим:
Де милу думаєш найти,
Радієш часом і потворам.
Фауст
(до сфінксів)
Озвіться, левожони, ви до мене:
Чи хтось із вас не бачив тут Гелени?
Сфінкси
Ми не зазнали вже її часів,
Останніх з нас Геракл убив.
Удайся краще до Хірона,
Він десь гасає між духів —
Ото тобі помога й охорона.
Сирени
Тут добудешся ти всього!
Як Улісса ми приймали,
То наслухались од нього
Дивних повістей немало.
Ми тобі те все розкажем,
Будь лиш любим гостем нашим, —
Гарне море в нас зелене.
Сфінкс
Ти не вір їм, то ж сирени!
Так, як Улісса чар зв'язав,
Тебе хай наша рада зв'яже:
Знайди Хірона, він покаже
Тобі усе, як я сказав.
Фауст відходить.
Мефістофель
(незадоволено)
Що то за птиці — крячуть бридко,
Лопочуть крильми швидко-швидко
І так летять, що ледве видко, —
Стрілець не влучить їм і вслід.
Сфінкс
То зграя бистрих стимфалід —
Летять, як вихор, прудкокрилі,
Коли б не Геркулеса стріли,
То їх нічого не взяло б.
В них гусі ноги, орлій дзьоб,
Вони нас крякотом вітають,
Бо всіх за родичів вважають.
Мефістофель
(ніби аж злякався)
А що ж за погань там шипить?
Сфінкс
Та не турбуйся дуже нею,
То голови гадюки із Лернею,
До тулуба вже їх не приліпить.
Та що це сталося з тобою?
Уже нема в тобі спокою…
А, бачу, бачу… Ну, іди,
Коли схотілося туди;
Чого ж вертіти головою?
Красунь там є на всі лади:
То ламії, дівки любливі,
Усміхливі і жартівливі;
Усього діб'ється од них
Сатир, зухвалий козлоніг.
Мефістофель
А як вернусь, я ще вас тут застану?
Сфінкс
Іди собі до того каравану.
З Єгипту ще привикли ми царить
На протязі тисячоліть,
І як до себе слушну шану чуєм,
То днями сонця й місяця керуєм.
Як верховний суд народів,
Сидимо між пірамід,
І нічого нам не в подив —
Мир, війна, потоп, весь світ.
На долішньому пенеї
Пеней, оточений потоками й німфами.
Пеней
Очерете, колихайся,
Ти, комишу, коливайся,
Верболози, шелестіте,
Ви, тополі, шарудіте,
Недоспав я, недоснив!
Бо якийсь непевний трепет,
Звідусіль таємний шепіт
Всі потоки пробудив.
Фауст
(виходячи на річку)
Чи примарилося знову,
Чи я чую людську мову?
Понад берегом імлистим,
Поза хащем густолистим,
Хвиля лагідно хлюпоче,
Легіт любо щось шепоче.
Німфи
(до Фауста)
Лягай та полежиш
В затишнім куточку,
Всі болі, всю втому
Приспи в холодочку.
Хто муки набрався,
Спочинути рад
Під шепіт, під шемріт,
Під журкіт наяд.
Фауст
То я не сплю! Які розкоші!
О юні постаті хороші!
Це ж я насправді бачу вас,
Немов якого чару повен!
Чи це видіння, а чи спомин?
Являлись ви мені вже раз.
Між буйних заростів долини
Тут не один струмочок лине —
Леліють тихо, ледь дзюрчать;
Та ось в одно злились потоки,
І став постав із них широкий,
Простора і прозора гладь.
Там молоді тіла жіночі
Подвійним чаром ваблять очі.
Свічадо вод відбило їх:
Ті поринають вглиб сміливо,
А ті ступають боязливо;
Гармидер, галас, гомін, сміх…
Чому б на них не любувати,
Жадібних зорів не втішати, —
Та мрія далі все біжить:
Там за рясним зеленим листям,
На ложі ніжнім, запашистім
Цариця-вродниця лежить…
Диво дивне! З бухт затишних
Випливає гроно пишних,
Величавих лебедів.
Плинуть лагідно, спокволу,
Кожен повен задоволу,
Гордо голову підвів…
Та один, за всіх гарніший,
І пишніший, і сміліший,
Обігнав товаришів,
Розпустивши пера білі,
Розгойдавши хвильно хвилі,
У святилище заплив…
Всі інші плавають по ставу,
Прибравши грізную поставу,
А ті й змагатись завелись,
Аж полякалися служниці,
Що їм уже не до цариці, —
Аби самим уберегтись.
Німфи
До лужка, до бережка
Прихилімо, сестри, вухо —
Бо, здається, здалека
Кінський тупіт чути глухо.
Як би взнати, що за гість
І яку несе нам вість?
Фауст
Загуло, заколивало,
Справді, хтось там мчиться чвалом…
Яка краса!
Звершаться чудеса,
І я її дістану,
Єдину, незрівнянну.
Все ближче й ближче верхівець —
Сміливець, видно, і мудрець —
На сніжно-білім румакові.
Я знаю, що це за один —
Філіри славнозвісний син.
Хіроне, стій! Зі мною стань до мови!
Хірон
Чого тобі?
Фауст
Придерж лишень ходи!
Хірон
Не встою ж я.
Фауст
Ну, то мене зсади.
Хірон
Сідай! Тепер як слід ми поговорим.
Куди тобі? Туди, через потік?
Ми тії хвилі миттю переборем.
Фауст
(сідає)
Вези, де хоч.