Він дістав з кишені п'ять ере і тицьнув у руку панні Цап.
— Хочу вас трішки втішити, — сказав він. — Купіть собі якусь цяцьку на шию абощо!
Панна Цап кинула монету.
— Я тебе як цяцькну, то не втрапиш, куди тікати! — сказала вона.
Та саме надійшов дядько Юліус, і панна Цап не захотіла цяцькати Карлсона при ньому.
Карлсон потім дивувався:
— Яка ж вона робиться лагідна й чудна, скоро поблизу з'явиться Юлій Любиказка!
Панна Цап і дядько Юліус перебралися до вітальні, щоб, як завжди останнім часом, випити вдвох кави.
— Тепер побачимо, чи вони таки безнадійно погані, — сказав Карлсон. — Я востаннє спробую мирно з ними домовитись, але потім почну дратурувати нещадно й немилосердно.
На подив Малому, він витяг з кишені сигару, закурив її і постукав у двері. Ніхто не запросив його заходити, проте Карлсон однаково зайшов, кадячи сигарою.
— Перепрошую, це ж бо кімната для курців, — сказав він. — Певне, тут можна викурити сигару?
Та дядько Юліус цього разу страх як розсердився на Карлсона. Він вихопив у нього сигару, перервав навпіл і погрозив, що як Карлсон ще коли закурить, то дістане такої прочуханки, що довіку пам'ятатиме. А ще дядько Юліус заборонить йому гратися з Малим. Цього він уже допильнує.
Спідня Карлсонова губа почала тремтіти, очі налилися слізьми і злісно блиснули на дядька Юліуса.
— А я стільки днів був до вас ласкавий! — Карлсон люто витріщив очі: зразу видно було, що він думає про дядька Юліуса.
Але дядько Юліус виштовхав його з вітальні, двері знов зачинилися, та ще й клацнув замок. Оцього вже досі ніхто не робив.
— Тепер сам бачиш, що нема іншої ради, треба дратурувати, — сказав Карлсон Малому.
Він затарабанив кулаками в двері й закричав:
— Ви ж мені зіпсували таку дорогу сигару!
Потім засунув руку в кишеню і чимось забряжчав. Начебто грішми. Атож, щось справді забряжчало так, як повна кишеня п'ятаків.
— Добре бути багатому, — сказав Карлсон.
Малий стурбувався:
— Звідки в тебе стільки грошей?
Карлсон таємниче моргнув йому:
— Довідаєшся завтра.
Малий ще дужче стурбувався: а що, як Карлсон десь поцупив гроші? Тоді він не кращий за Філле й Рулле. Може, Карлсон додає не тільки яблука? Малий не знав, що йому й думати. Проте він не мав часу на довгі роздуми, бо Карлсон саме обережно, тихенько вийняв з вічка жувальну гумку.
— Ось так, — сказав він, припадаючи оком до дірки. Та раптом Карлсон відскочив назад, немов побачив щось страшне.
— Більшого нахабства й бути не може! — обурився він.
— Що вони роблять? — зацікавлено спитав Малий.
— Я теж хотів би знати, — відповів Карлсон. — Та вони, хитруни, пересіли!
Дядько Юліус і панна Цап завжди любили сидіти на невеличкій канапі, що її добре видно крізь вічко, і допіру, як Карлсон заходив із сигарою, вони там і сиділи. А тепер десь ділися. Малий сам переконався в цьому, зазирнувши у вічко. Мабуть, пересіли на другу канапу, далі коло вікна, а це страшний підступ і хитрість, заявив Карлсон. Кожен-бо, хто має бодай якийсь сором, сідає так, що його можна побачити і крізь шпарку для ключа, і крізь вічко, запевняв він.
Бідний Карлсон! Він опустився на стілець у передпокої і втупився перед себе сумними очима. Цього разу він дав маху. Вся його чудова ідея з вічком пішла нанівець. Яке тяжке розчарування!
— Ходімо гратися до твоєї кімнати, — врешті сказав він. — Може, серед твоїх речей знайдеться який мотлох і непотріб, щоб ним можна було дратурувати.
Карлсон довго нишпорив у шухлядах і в шафі Малого, не знаходячи нічого путнього. Раптом він свиснув і витяг довгу скляну трубку, якою Малий любив здмухувати горошини.
— Це типовий мотлох, — задоволено сказав Карлсон. — Якби ще тільки знайти непотріб.
І він знайшов непотріб, та ще й який! То був гумовий капшучок, такий, що як його надути, то стає великий м'яч.
— Гей-гей! — вигукнув Карлсон. У нього аж руки тремтіли з радісного хвилювання, коли він прив'язував капшучок до кінця скляної трубки. Потім Карлсон приклав губи до другого кінця й надув кулю. Він задоволено хихотів, бачивши, як на жовтому м'ячі, що дужче він його надимав, то більшало намальоване чорною фарбою обличчя.
— Це може бути місяць, — запропонував Малий.
— Нехай буде що завгодно, — сказав Карлсон, випускаючи з м'яча повітря. — Головне, що ним можна дратурувати.
І добре "дратурувати". Справді добре, хоч Малий так хихотів, що весь час заважав Карлсонові.
— Гей-гей! — сказав Карлсон і обережно засунув трубку із зморщеним капшучком у вічко. Тоді заходився щосили дути в трубку, а Малий стояв поряд і хихотів.
О, як би він хотів тепер сидіти на канапі разом з панною Цап та дядьком Юліусом і зненацька побачити великого місяця, що повнявіє в усій своїй красі, не в небі, ні, — тут, у темряві, коло дверей. О цій порі року справжньої ночі не бувало, та все ж у вітальні було досить темно, щоб такий заблукалий місяць здавався таємничим і страшним. Це Малий розумів.
— Я мушу загарчати, як примара, — заявив Карлсон. — Подми тепер ти, щоб повітря не вийшло.
І Малий приклав губи до трубки й слухняно почав дути, а Карлсон тим часом найжахливіше, примарно загарчав. Ті двоє в кімнаті стрепенулися і, мабуть, помітили місяця, бо звідти почувся зойк, як Карлсон і сподівався.
— Вони кричать! — сказав він задоволено, тоді пошепки додав: — Нам треба тікати!
Він випустив з м'яча повітря. Почулося неголосне шипіння, і м'яч за дверима знову зморщився до невеличкого капшучка. Карлсон квапливо витяг його й так само квапливо заліпив вічко новим кусочком жувальної гумки, а сам спритно, мов їжак, подріботів до свого постійного сховку — під стіл у передпокої. Малий якомога швидше шаснув за ним.
Наступної миті клацнув засув, відчинилися двері і панна Цап висунула голову.
— Це все-таки, мабуть, діти, — сказала вона.
Але за нею вродився дядько Юліус і палко заперечив:
— Скільки вам тлумачити, що казковий світ повний таємничих істот! Адже тільки таємничі істоти можуть проникнути крізь замкнені двері, як ви не розумієте?
Панна Цап миттю погодилась: мовляв, подумавши, вона все зрозуміла. Та вона, мабуть, не дуже хотіла, щоб якась таємнича істота з казкового світу заважала їй побути часинку з дядьком Юліусом, бо скоро їй знову пощастило всадовити його на канапу коло себе. А Карлсонові й Малому лишилося тільки сидіти в передпокої і дивитися на зачинені двері. Могла б бути й веселіша розвага, міркував Малий. І Карлсон теж так міркував. Авжеж, і Карлсон!
Саме задзвонив телефон, і Малий зняв трубку. Якийсь жіночий голос попросив покликати панну Цап. Малий збагнув, що то Фріда з Фрейгатан, і, хоч це й негарно, зрадів. Тепер він мав право заважати панні Цап скільки завгодно. І хоч він був чемний хлопчик, та все ж залюбки почав їй заважати.
— Вас просять до телефону! — гукнув він, тарабанячи кулаком у двері.
Проте нічого не домігся.
— Скажи, що я не маю часу, — відповіла панна Цап.
Ані таємничі істоти, ані фріди не годні були відірвати її від кави з дядьком Юліусом. Малий вернувся до телефону і сказав про це Фріді, але та неодмінно хотіла знати, чого її сестра не має часу, коли можна їй знов потелефонувати і таке інше. Врешті Малий сказав:
— Найкраще буде, як ви самі її спитаєте вранці.
Тоді поклав трубку й озирнувся. Карлсона в передпокої не було. Малий заходився шукати і знайшов його слід у кухні. Радше у відчиненому вікні. На підвіконні, верхи на найкращій маминій мітлі, саме хтось лаштувався летіти: напевне, Карлсон, хоч на вигляд він скидався на невеличку відьму або чарівницю. Лице чорне, на голові хустина, на плечах квітчаста відьомська керейка зі старої кофти, яку бабуся забула в шафі з господарським начинням, коли востаннє приїздила до них.
— Ой, Карлсоне! — злякано гукнув Малий. — Не літай, бо тебе знов побачить дядько Юліус!
— Це не Карлсон, — озвався Карлсон глухим голосом. — Це відюга, люта й страшна.
— Відюга? — перепитав Малий. — А що це — теж відьма?
— Так, але ще гірше, — відповів Карлсон. — Відюги куди лихіші, і як їх розлютити, то вони відразу нападають.
— Але ж… — почав Малий.
— Вони найнебезпечніші в цілому казковому світі, — заявив Карлсон. — І я знаю таких, що як побачать відюгу, то їм аж волосся диба стане.
І відюга вилетіла в синій лагідний червневий присмерк. Малий залишився в кухні і не знав, що йому робити, та врешті надумав.
Він кинувся до кімнати Боссе. Звідти йому видно було летючу відюгу так само, як дядькові Юліусові та панні Цап з вітальні.
Повітря в кімнаті було трохи затхле, і Малий відчинив вікно. Він визирнув надвір і побачив, що у вітальні теж відчинене вікно — назустріч літній ночі й казковому світові! Там сиділи дядько Юліус та панна Цап і, сердешні, навіть гадки не мали, що надворі літають відюги, міркував Малий. Вони сиділи так близько від Малого, що він чув їхню розмову й мурмотіння, шкода тільки, що не бачив їх.
Зате відюгу бачив. Уявіть собі: якби він не знав, що то просто Карлсон, а не правдива відюга, йому кров захолола б у жилах, будьте певні! Бо таки моторошно дивитися, як літають відюги. Можна майже повірити в казковий світ, подумав Малий.
Відюга двічі пролетіла повз вітальню, заглядаючи у вікно. Те, що вона там побачила, мабуть, здалося дивним, ба навіть не сподобалось їй, бо вона похитала головою. Відюга й досі не помітила Малого біля вікна, а він боявся гукнути її, Та він жваво помахав рукою, і тоді відюга його побачила. Вона теж помахала рукою йому у відповідь, і її чорне обличчя осяяла усмішка.
Дядько Юліус і панна Цап, очевидно, не бачили її, бо й далі чути було їхню спокійну розмову та мурмотіння.
Та раптом… раптом тишу і спокій літнього вечора розітнув крик. Відюга крикнула, ох, як вона крикнула… Мабуть, так, як і повинна кричати відюга, — Малий ще зроду не чув такого голосу, він ніби просто линув з казкового світу.
У вітальні вже ніхто не мурмотів, там запала тиша.
А відюга скерувала свій лет до Малого, вмент скинула із себе хустину й кофту і витерла фіранками Боссе сажу з обличчя. Після цього не стало відюги, а лишився просто Карлсон, що спритно ховав під ліжко Боссе одяг, мітлу і все відьомське спорядження.
— Знаєш що? — сказав Карлсон і сердито підступив до Малого. — Має бути якийсь закон, що забороняє літнім людям так поводитись.
— Як? Що вони робили? — запитав Малий.
Карлсон роздратовано похитав головою.
— Він тримав її за руку.