Вона вже доживає віку.
— А чому ж ви не спите, бабуню?
— Сину мій! Старі люди сплять мало. Та, сказати правду, я оце встала пошукати що-небудь поїсти в миснику. Ти ж знаєш, у старих мало грошей…
— А знайшли що-небудь?
— Де там. Лежав десь шматочок сиру, та, мабуть, кіт поцупив, бо нема. Що ж, ляжу знову спати.
— А як не заснете?
— Що вдієш? У мене є про що думати: згадаю синів, що тиняються по світу, шукаючи роботу. Може, хто з них розбагатіє або заробить стільки, що й мені пришле якесь сольдо. Як ти гадаєш, га?
— Від щирого серця бажаю вам цього, бабуню!
— Дякую! На добраніч, Франко!
— На добраніч, бабуню!
Франко поклав трубку, але тут знову пролунав дзвінок.
— Ну як, чув?
Це був телефонний Маг.
— Так, чув. Дуже шкода мені цієї старенької бабусі!
— Тепер поговори ще з одною людиною.
— Слухаю! Хто говорить?
— Я, Франко…
— А, Франко? Я тебе не знаю. Та це байдуже. Я все одно не спав.
— У вас, може, якесь лихо скоїлося?
— Та ні, нічого не скоїлося. Я студент, і мені ніколи думати про лихо, бо треба вчитися.
— Значить, ви не спали, тому що готувалися до лекцій?
— Де там! Сказати правду, я нічого не робив. Щось усе зливається в книзі, і я навіть слів не можу розібрати. Вони танцюють перед очима, мов прудкі балерини. Це все через вечерю?
— Ви погано повечеряли?
— Та де там — я зовсім не вечеряв! Щоправда, хвилин п'ять тому я вставав з ліжка і заглядав до хазяйчиного буфета (я тут квартируюся). Знаю, що красти — злочин. Можеш цього мені й не нагадувати. Це давно всім відомо. Та я, власне, й шукав чого-небудь, щоб трохи підживитися. Шматочок хліба чи яблуко — все одно що, аби поїсти. Щоб не збудити хазяйки, я навіть світла в кухні не вмикав. Я давно вже вивчив, де стоять меблі, і тому міг легко обминути їх у пітьмі. Так я навпомацки підійшов до буфета, відчинив дверцята й обережно, щоб не перевернути нічого, просунув до середини руку. Пальці пірнули у якусь густу рідину. Що б це могло бути? Щось ніби схоже на мармелад. Я витяг руку і облизав пальця. Вгадай, що то було? Томат! Густий томатний соус. І от… випив я півбанки його, а зараз так палить, так хочеться пити, що просто помираю від спраги.
— А я не люблю томатного соусу, — відповів Франко.
— Любий друже, мені він теж не дуже до смаку. Мені зараз так пече від нього. Але нічого іншого там не було. Ну, до побачення! Подзвони ще завтра в цей час. Якщо не спатиму — побалакаємо трохи.
Франко ще довгенько відповідав на телефонні дзвінки і розмовляв. Скільки людей не могло заснути! Були серед них хворі, яким біль завдавав муки навіть уночі. Були діти, що, як і він, без вечері полягали спати. Були старі, що не могли заснути від сумних думок (а від них сон тікає з неймовірною швидкістю). Не спали ще й люди, які працювали вночі: робітники біля доменних печей, робітники на електростанціях та газових станціях, нічні сторожі, пекарі, які місять вночі тісто, щоб до ранку напекти свіжого хліба.
"А так здається, ніби місто вночі спить", — міркував собі Франко.
Олівці почіплялися до телефонного проводу, щоб підслухати розмови Франко, але швидко всі поснули. Франко обережно, щоб не побудити їх, поклав усіх у коробку і закрив. А щоб на них не натрапила Миша, якби вона все ж наважилася вилізти з нори, хлопець заховав коробку собі під подушку. Намальовані Олівцями різні фігурки одна по одній вернулися до своїх аркушів паперу, і в кімнаті стало зовсім тихо. Франко погасив світло і довго ще лежав з розплющеними очима. Він нічогісінько не бачиа проте йому весь час ввижалося, ніби в кімнаті повно людей Немов усі ті, з ким він розмовляв по телефону, посходилися тепер у кімнату, щоб він не нудьгував.
Нарешті сон здолав Франко, і він спокійно проспав до світанку.
Коли мама вранці йшла до кухні, щоб зварити ячмінної кави (справжня кава була для них задорога), то побачила на столику аркуші паперу з чудесними малюнками Мама ніжно подивилася на них і всміхнулася. "Мій син буде художником, — подумала вона. — Не пошкодую нь чого, щоб вивчити його. Занедбати такий талант — великий гріх".
Вона ніжно погладила голівку хлопця, який спросонні поворухнувся, і пішла в кухню.
Дуже шкодую, друзі, що не маю змоги розповісти пра Франко все до кінця. Чи ж стане він художником? А чи може, працюватиме там, де йому не подобатиметься. аби тільки заробити на прожиття? Хтозна… Адже не всі роблять те, що їм хотілося б. Один мій знайомий працює підмітайлом, а прагнув бути музикантом.
"Я понад усе хотів навчитися грати на скрипці,— розповідав мені цей бідак, — та замість скрипки доводиться тримати в руках ось цей інструмент…"
І він показав мені довгу мітлу.
Побажаємо Франко всього найкращого в житті і вирушимо далі за Голубою Стрілою. її подорож наближається до кінця.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Залізнична будка № 27
Голуба Стріла мчала до хлопця, чиє прізвище та адресу були відомі іграшкам. Була ще ніч. Начальник Поїзді і Начальник Вокзалу сиділи в кабіні Машиніста. У вагонах уже нікого не лишилося.
Нарешті сніг перестав сипати. Холодний вітер далеко порозгонив хмари, і на чистому, як дзеркало, чорному небі заблищали зорі. Вони світили вже совсім блідо. Незабаром стало розвиднятися. Перші трамваї уже виповзали з трамвайних парків і повільно рухалися засніженими рейками. Машиністові треба було пильнувати, щоб ці величезні чудовиська не розчавили Голубу Стрілу.
— Найбезпечніше, звичайно, було б їхати тротуаром, — промовив Начальник Поїзда.
— Так, але ж це — порушення правил вуличного руху, — зауважив Начальник Вокзалу. — Жоден поїзд, який справді себе поважає, не поїде тротуаром.
— Знаєте, ми зможемо проїхати й між рейками, — заявив Машиніст. — Трамваї поїдуть над нами і не зачеплять. Я вже виміряв висоту…
І справді: трамваї гуркотіли над Голубою Стрілою, жодного разу не зачепивши поїзда. Нашим трьом залізничникам тоді здавалося, ніби вони їдуть довжелезним тунелем, що теж рухається вперед. У кожного з них спочатку хололо серце, ніде правди діти, але згодом усі троє призвичаїлися до цього.
Дім Роберто — останнього хлопчика, який ще не одержав подарунка, був розташований за містом, де вже починалися поля. Так принаймні було зазначено в списку адрес. А зараз ми самі побачимо, чи й справді це було так.
Дім Роберто — це, власне, був не справжій дім, а залізнична будка. Так, справжня залізнична будка за номером двадцять сім. Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу не хотіли спочатку вірити своїм очам, коли Голуба Стріла підвезла їх прямісінько до справжньої залізниці. Ось і маленька будочка, а в ній світиться єдине віконце. Обхідник залізниці не спав. Він зустрічав кожен поїзд і сигналив йому, розмахуючи ліхтарем. Потім обтрушувався, обмітав на черевиках сніг і заходив у свою будку. Перед будкою ліворуч і праворуч бігли, мов сталеві гадюки, нескінченні рейки. А подивилися б ви, що то були за рейки! Залізничники Голубої Стріли навіть уві сні таких не бачили. А поїзди? Ще їх і не видно було, а земля вже стугоніла. Потім наближався страшенний гуркіт, і поїзд пролітав ураганом. Оглухнеш, якщо не затулиш вчасно вуха! Маленькі залізничники аж боялися за свої голови, щоб, бува, не луснули. Оце так справжній поїзд: великий, наче місто на колесах! Вагони такі завбільшки, як будинки, з сотнями освітлених вікон. Коли поїзд прогуркотів, іграшки стояли і не могли отямитися, хоч і позатикали собі вуха. Та це нічого не допомогло: скрегіт і гуркіт ще довго лунав у їхніх вухах! Довелося потім кожному стрибати на одній нозі й трясти головою, як це часто роблять після купання, коли вода заходить у вуха. Поглухлі, вони були змушені кричати один одному, боячися, що товариш не почує.
— Що ви скажете? — щосили кричав Начальник Поїзда, в очах якого блищали страх і захоплення. — Оце поїзд!
— Питаєш! — горлав у відповідь Машиніст.
— Нічого кращого досі не бачив!
— Нам пощастило, хлопці! — галасував і собі начальник Вокзалу. — Роберто, певне, син цього стрілочника. Оселимося тут, друзі, і будемо бачити щодня сотні таких поїздів.
— То що ж, може, зайдемо? — запитав Машиніст, лаштуючись завести локомотив.
— Зачекаймо ще трохи надворі! — запропонував Начальник Вокзалу. — Може, ще якийсь поїзд проїде.
За будкою стояв невеличкий тин — всього кілька метрів завдовжки. Під ним і поставили наші друзі Голубу Стрілу. Самі ж відшукали гілочку, обтрусили з неї сніг, посідали і стали знову чекати поїзда. Не минуло й кількох хвилин, як здалеку долинув якийсь шум: спочатку глухий, невиразний, він наростав і дужчав, мов морська хвиля; все ближче, все гучніше, і, нарешті, щось, наче грім, прогуркотіло і стихло.
— Це був не поїзд! — крикнув Начальник Вокзалу.
Раптом двері відчинилися, і з будки вийшов стрілочник. Він підняв ліхтаря і пильно подивився довкола. Здавалося, він був чимось стурбований, навіть наляканий.
— Роберто! — гукнув стрілочник. — Гей, Роберто!
В ту ж мить у віконечко виткнулося сонне хлоп'яче обличчя.
— Мерщій одягайся! Щось, певно, скоїлося! Це, мабуть, зсув або обвал.
— Зараз іду! — долинуло з будки.
Стукнуло, зачиняючись, віконце. Потім з дверей вискочив Роберто, застібаючи свою одежину і тримаючи в руці такого самого ліхтаря, як і в батька.
— Візьми прапорця з собою, — наказав батько, — і біжи оглянь колію з того боку, а я піду перевірю там. Тільки що-небудь помітиш — біжи притьмом до мене. Хутчіш, а то залишилося десять хвилин до експреса!
Батько пішов праворуч. А Роберто, схопивши червоного прапорця, що стояв біля дверей, бігцем рушив у протилежний бік. Він по коліна груз у снігу, але зовсім не звертав на це уваги.
— Треба оглянути якнайшвидше колію, бо через десять хвилин буде швидкий поїзд, — шепотів собі Роберто. — І лишенько нам, як трапиться що-небудь…
Пройшовши, може, метрів сто, Роберто раптом натрапив на величезну купу снігу й каміння, що звалилися з крутої гори, яка височіла над самісінькою колією. Тепер тут не проїхати. Якби на цю купу налетів поїзд, то, безперечно, сталась би катастрофа. Роберто відчув, як від цієї думки в нього затрусилися руки й ноги. Адже йому було тільки одинадцять років! Хлопцю вже здалося, ніби він чує гуркіт експреса. Роберто зразу ж уявив, як залізний велетень налітає на перепону. Розбризкуються вікна… Лунають зойки та крики поранених з охоплених полум'ям вагонів…
Хлопчина аж здригнувся і щодуху кинувся назад, до будки, гарячково щось вигукуючи.