Лесові ґрунти легко розчищалися і були дуже родючими, а зрошувані рисові поля зберігали свою родючість завдяки повеням. В наслідок цього населення зростало стабільно й без криз. Географія також стримувала експансію назовні. На півночі та заході лежали гори, перемежовані пустелями й степами. На півдні малолісисті ландшафти швидко змінювалися тропічними джунглями, де аграрна практика поширювалася повільно. Китай був щільно замкнутим середовищем.
Станом на 4000 р. до н.е. ці дві сільськогосподарські зони, східна та західна, відокремлені суворими горами та пустелями, залишались ізольованими один від одного світами. Лише степ надавав можливість легкого сполучення між ними.
3
КОНІ ТА МІДЬ
ЦЕНТРАЛЬНІСТЬ СТЕПУ, 5000 – 2500 РР. ДО Н.Е.
Сівши на коня на Великій Угорській рівнині ранньою весною, і ніколи не залишаючи степу, вершник міг дістатися до Монголії ще до настання зими. По дорозі від широкого Понтійсько-каспійського степу до казахського степу, мандрівник мусив оминути південний край Уралу, для чого треба було проїхати вузьким коридором, що на півдні межував із пустелею, а щоб досягти монгольського степу, він мав подолати високогірні плато Алтаю або скористатися Джунгарським коридором на півдні, але весь час перед вершником були б знайомі, одноманітні трав'янисті поля, за винятком переправ через річки, що стрімко течуть у своїх лісистих, болотистих заплавах. Наш мандрівник вирушив би у подорож посеред океану весняних квітів, спекотними днями розпалу літа він їхав би пересохлими казахськими пасовищами, і досяг би Монголії якраз вчасно, щоб насолодитися раптовим новим осіннім буянням природи, перш ніж суворий зимовий холод скує землю. Цей степ – найвеличніша природна магістраль у світі. Саме тут людина вперше приборкала коня і стала їздити верхи, тут виникло кочове скотарство, тут винайшли швидку двоколісну колісницю, і вершники вперше навчилися діяти разом, як кіннота, з руйнівними для світу наслідками.
Степ не був застиглим середовищем: тут траплялися коливання клімату, які напряму впливали на людські громади, що жили в ньому. У проміжок часу між 6000 і 4000 рр. до н.е., відомий як Атлантичний період, клімат Землі був найтеплішим. Температури досягли свого піку протягом кількох століть після 5200 р. до н.е., що призвело до розширення степових пасовищ і скорочення лісів у річкових долинах. Потім, приблизно у 4200 р. до н.е., температура стрімко впала. Розпочався період, відомий як Піорська осциляція, що тривав до 3800 р. до н.е., коли температура була найхолоднішою за дві тисячі років. Вирощувати традиційні культури тепер було важко, великі річки розливалися, спричиняючи масову ерозію родючих заплав, а суворі холоди ускладнювали утримання великої рогатої худоби та овець взимку. Хоча після 3800 р. до н.е. клімат пом'якшав, незначні його коливання відбувалися і далі. Найбільший вплив мали зміни між 3500 і 3000 рр. до н.е., коли природні умови стали значно сухішими й прохолоднішими. Для мешканця степу це означало, що для того, щоби прогодувати й напоїти стадо, тварин доводилося переганяти на набагато більші відстані. Всі ці процеси, як ми побачимо далі, мали великий вплив на спосіб життя степових громад, і призвели до змін, інколи дуже важливих для суспільства.
Скотарі та землероби в Понтійсько-каспійському степу, 5200–4500 рр. до н.е.
До кінця 6-го тисячоліття долина Дністра утворювала культурний фронтир між осілими землеробськими громадами на заході, і мисливцями та збирачами на сході, які почали розводити свійську велику рогату худобу й свиней, і вирощувати трохи пшениці. Після того, як приблизно в 5200 р. до н.е. землероби просунулися далі на схід у долину річки Буг, мисливці-збирачі, що жили в районі річок Дніпро та Донець, розпочали з ними прямі контакти, в наслідок яких отримували від землеробів свійських тварин, рогату худобу, свиней, а також трохи овець і кіз для збагачення свого раціону харчування. Саме звідси впродовж подальших 500 років скотарство поширилося степом аж до річки Урал.
Перехід від мисливства-збиральництва до скотарства розпочав важливі економічні, соціальні та культурні зміни на всьому просторі Понтійсько-каспійського степу, але територія була величезною, то ж і реакція на появу одомашнених тварин багато в чому залежала від місцевих умов. Частка свійських тварин у загальній кількості м'ясних кісток, знайдених у людських поселеннях, коливається від 30 до 75 відсотків, а склад отар і стад може значно відрізнятися від місця до місця, причому вівці іноді складали до 50 відсотків від загальної кількості свійських тварин. Що до диких тварин, на яких полювали найчастіше, то це були коні, олені, козулі, дикі свині та бобри – останні, без сумніву, приваблювали більше своєю шкірою, аніж м'ясом. Відмінності у відносній кількості кісток різних тварин можуть дійсно відображати реальні відмінності в стратегіях отримання продовольства, але завжди є ймовірність того, що вони пов'язані з тим, у який спосіб позбувалися сміття, або з якоюсь особливістю археологічних розкопок.
Зростаюче значення свійських тварин у житті скотарів-мисливців добре демонструє їхній зв'язок з поховальними ритуалами. Класичною пам'яткою є могильник у Хвалинську на західному березі середньої течії Волги, який датується періодом 4700–3900 рр. до н.е. Тут 22 з 158 людських поховань супроводжувалися жертвами овець або кіз, великої рогатої худоби й коней. Тварин, ймовірно, забивали під час поховання, щоб забезпечити м'ясом поховальні бенкети, а їхні кістки згодом використовували на пізніших етапах похоронного ритуалу. Саме тут ми вперше знаходимо поховання типу "голова й шкіра", практика, яка згодом набула широкого розповсюдження по всьому степовому регіону. У таких похованнях знаходять тільки череп і кістки нижніх частин кінцівок, тобто тварина була оброблена так, щоб залишити голову та ноги цілими, скріпленими шкурою. Якщо все це натягнути на каркас, то створюється цілковита подоба звіра, що стоїть. Саме такі конструкції ставили шамани в Сибіру ще наприкінці XIX століття.
Скотарі багато часу проводять зі своїми тваринами, тож між ними неодмінно встановлюється тісний зв'язок. Вівці та худоба – це не тільки слушна жертва для поховання людини зі статусом. Вони давали м'ясо, молоко та кров для харчування, а також низку вторинних продуктів, зокрема шкуру, шерсть, ріг, кістки, жили та гній. М'ясо свійських тварин вживали нечасто, за винятком похоронів або інших випадків, коли потрібно було влаштувати бенкет. Молоко було життєво необхідним продуктом і робило велику рогату худобу більш цінною для громади, ніж вівці або кози, які давали менші надої. Люди від природи не переносять лактози, але епізодично серед населення виникає мутація, що сприяє її засвоєнню. Останні генетичні дослідження показали, що ця мутація швидко стала домінуючою в степовому регіоні на захід від Уралу в період 4600–2800 рр. до н.е. Безперечно, там, де молоко могло доповнювати раціон харчування, природний відбір мав працювати на користь тих, хто був здатний перетравлювати молоко. Щойно відбулися ці генетичні зміни, виробництво молока мало ставати все більш важливим для скотарів, яким тепер потрібно було витрачати менше часу на полювання для поповнення свого раціону. Але зменшення споживання свіжого м'яса мало свої вади, адже організм потребує солі. Цю проблему, однак, можна було вирішувати, якщо час від часу пускати кров худобі та пити її.
Утримання отар і стад, а також зростаюча залежність від свійських, а не диких, тварин, створили систему, в якій серед скотарів могла виникнути соціальна ієрархія, де статус залежав від розміру стада. Позичка або дарування тварин також могли створювати відносини, що пов'язували патронів та клієнтів. Таку ієрархічну систему яскраво демонструють жертвоприношення, які здійснювалися під час похоронних обрядів, що можна побачити у Хвалинську та в інших могильниках, як-от у Маріуполі в долині Дніпра[18], де в похованнях еліти знайдені брошки з ікла кабана, тисячі нанизаних намистин із черепашок, привезені здалека вироби з екзотичного полірованого каменю, та прикраси з міді й золота. Такий самий набір предметів знаходять в тогочасних елітних похованнях на всій території Понтійсько-каспійського степу. Таку екзотику могли отримувати через мережі обміну подарунками з дуже далеких джерел. Черепашкові намистини надходили з Егейського моря, мідь – з Балкан, а рідкісне каміння, таке як гагат, гірський кришталь і порфір – з Кавказу. Зростаюча кількість рідкісних матеріалів в обігу означає не лише те, що мережі сполученості степових громад сягали Європи та Південно-Західної Азії, але й те, що вони мали надлишки, на які був попит, і які можна було б використовувати у взаємному обміні. Якими могли бути ці надлишки на цьому етапі, можна лише здогадуватись. Це могло бути хутро тварин із лісостепу, або ж вовна та верхові коні.
Звідки взялися шерстисті вівці?
Вівці та кози, як ми бачили в попередньому розділі, були одомашнені в Південно-Західній Азії, можливо, у регіоні східної Анатолії та північної Сирії між 8000 і 7500 рр. до н.е., і були частиною того сільськогосподарського комплекта, що потрапив до Греції і на Балкани під час міграційних рухів 7-го тисячоліття. Звідти розведення свійських овець і кіз впродовж 6-го і 5-го тисячоліть поступово засвоїли громади мисливців-збирачів Понтійсько-каспійського степу, і воно стало невід'ємною частиною скотарського господарства. У дикому стані та на початку одомашнення вівці були переважно волохатими тваринами з короткою шерстю, що росла між волоссям і забезпечувала тепло взимку, а перед літом випадала. По тому, як людина забрала тварин з їхнього природного середовища у більш чужий та холодний клімат, цілком можливо, що природний відбір почав надавати перевагу тваринам з більш густою зимовою шерстю.
Спочатку шерсть, яку збирали під час линяння або вищипування тварин, могли використовувати для виготовлення повсті, для чого короткі волокна збивали разом. Але коли завдяки природному добору шерстяні волокна почали ставати все довшими й довшими, зібрану вовну можна було почати прясти, а отриману пряжу сплітати в тканину.