– Та і як тут будеш щасливий, коли тебе наполовину засипано піском і брудом. О, цей бридкий пісок!
– Зачекайте, але ж у Бельгії теж багато піску, – нагадав я, і перед моїми очима постала жахлива відпустка, проведена в Нок-сюр-Мер посеред "Les dunes impeccables"73, як було написано в путівнику.
– Але ж не в Брюсселі, – відрубав Пуаро, а тоді трохи прихильніше подивився на піраміди. – Вони, безперечно, правильної геометричної форми, але ж яка жахливо нерівна поверхня! І пальм я зовсім не люблю. Не могли їх хоча б рядами посадити!
Я перебив потік його скарг, нагадавши, що нам пора готуватися до подорожі на розкопки. Ми мали їхати туди на верблюдах, і терпеливі тварини чекали на нас, ставши на коліна, а поруч метушилося кілька колоритних хлопців-погоничів на чолі з балакучим проводирем та перекладачем.
Дозволю собі пропустити частину оповіді, в якій ідеться про поїздку Пуаро на верблюді. Вона почалася зі стогонів і ламентацій, а закінчилася трагічним розмахуванням руками й апелюванням до Діви Марії та всіх святих, яких він тільки зміг згадати. Зрештою Пуаро здався і зліз із величної тварини, пересівши на звичайнісінького віслюка. Втім, мушу визнати, що верблюд у галопі – непросте випробування для новачка. У мене теж після поїздки три дні спина була дерев'яна.
Нарешті ми прибули на місце розкопок. Нас зустрів обгорілий на сонці чоловік із білою бородою, в білому одязі й білому капелюсі.
– Мосьє Пуаро і капітан Гастінґс? Ми отримали телеграму від вас. Пробачте, що не змогли зустріти вас у Каїрі. Трапилася подія, що повністю зруйнувала наші плани.
Пуаро зблід. Його рука, що вже тягнулася була за щіткою для одягу, зависла в повітрі.
– Ще одна смерть? – видихнув він.
– Так.
– Сер Ґай Віллард? – скрикнув я.
– Ні, капітане Гастінґс. Мій американський колега, містер Шнайдер.
– Причина? – строго спитав Пуаро.
– Правець.
Я зблід. Повітря навколо, здавалося, наповнилося чимось невидимим і зловісним. У голову стрелила страшна думка: раптом наступним буду я?
– Mon Dieu, – дуже тихо проказав Пуаро. – Нічого не розумію. Це жахливо. Скажіть мені, мосьє, ви впевнені, що то був правець?
– Думаю, ні. Але доктор Еймз розкаже вам більше, ніж можу сказати я.
– А, так ви не лікар?
– Мене звати Тоссвілль.
Отже, це був фахівець із Британського музею, про якого нам розказувала леді Віллард. Він одразу здався мені дуже серйозним і солідним.
– Ходімо за мною, я проведу вас до сера Ґая Вілларда. Він дуже просив, щоб йому негайно повідомили про ваше прибуття.
Услід за містером Тоссвіллем ми пройшли через табір до великого намету. Відхиливши завісу, побачили всередині трьох чоловіків.
– Прибули мосьє Пуаро та капітан Гастінґс, – оголосив містер Тоссвілль.
Наймолодший чоловік скочив на ноги і підбіг до нас. Його імпульсивність нагадала мені манери його матері. Він іще не встиг так сильно обгоріти, як інші, і через це, та ще через зморшки тривоги в кутиках очей, видавався старшим за свої двадцять два роки. Тягар відповідальності явно гнітив його.
Віллард відрекомендував нам двох чоловіків, які були з ним у наметі: доктора Еймза, серйозного чоловіка трохи за тридцять із першою сивиною на скронях, і містера Гарпера, секретаря, приємного стрункого молодика в рогових окулярах.
Ми кілька хвилин поговорили про якісь дрібниці, а тоді секретар вийшов із намету. За ним поспішив і містер Тоссвілль, тож ми залишилися вчотирьох із сером Ґаєм і доктором Еймзом.
– Прошу вас, питайте все, що вам треба, мосьє Пуаро, – сказав Віллард. – Нас дуже приголомшила серія дивних трагедій, але ж хіба це не… не може бути просто збіг?
Голос молодика тремтів: видно було, що він сам не вірить у власні слова. Я помітив, що Пуаро дуже уважно розглядає сера Вілларда.
– Ця справа дуже важлива для вас, правда?
– Надзвичайно. Хай би що сталося, хай би які результати ми отримали, робота триватиме. Знайте це.
Пуаро повернувся до другого чоловіка.
– А ви що на це скажете, monsieur le docteur?74
– Ну, – повільно мовив лікар, – я від участі в розкопках не відмовляюся.
Пуаро насупив брови.
– Тоді, évidemment, нам треба зрозуміти, як діяти далі. Коли саме помер містер Шнайдер?
– Три дні тому.
– Ви певні, що то був правець?
– Абсолютно.
– Може, це було отруєння стрихніном, наприклад?
– Ні, мосьє Пуаро. Розумію, до чого ви хилите, але це був класичний правець.
– Ви вводили йому імунну сироватку?
– Звичайно, вводив, – сухо відказав лікар. – Ми зробили все, що могли.
– Імунна сироватка у вас була при собі?
– Ні, нам її привезли з Каїру.
– У таборі були ще випадки правцю?
– Ні, жодного.
– Ви певні, що містер Блейбнер помер не від правцю?
– Цілковито певен. У нього була подряпина на великому пальці, в яку потрапила інфекція, і почалося зараження крові. Визнаю, нефахівцеві ці хвороби можуть видатися схожими, але насправді це абсолютно різні випадки.
– Отже, маємо чотири смерті, кожна не схожа на іншу. Серцевий напад, зараження крові, самогубство і правець.
– Саме так, мосьє Пуаро.
– Ви певні, що немає нічого, що могло б їх пов'язати?
– Перепрошую?
– Скажу прямо. Ніхто з цих чоловіків не робив такого, що можна було б потрактувати як неповагу до духу Менгер-Ра?
Лікар здивовано витріщився на Пуаро.
– Ви говорите дурниці, мосьє Пуаро. Невже ви повірили в усі ці пустопорожні розмови?
– Нонсенс, – сердито процідив Віллард.
Пуаро сидів спокійно і тільки блискав на всіх котячими зеленими очима.
– То ви в це не вірите, monsieur le docteur?
– Ні, сер, не вірю, – пристрасно вигукнув лікар. – Я науковець і вірю тільки в те, чому вчить наука!
– Невже у древньому Єгипті не було науки? – м'яко спитав Пуаро. Він не чекав на відповідь, і доктор Еймз на мить розгубився. – Ні-ні, не відповідайте, але скажіть мені таке. Що про все це кажуть робітники-єгиптяни?
– Думаю, там, де навіть білі втрачають голови, єгиптяни з готовністю теж це зроблять. Мушу визнати, вони починають боятися, втім, для цього абсолютно немає підстав.
– Ви так вважаєте? – ухильно відказав Пуаро.
Сер Ґай недовірливо відкинувся на стільці.
– Не може бути, що ви в це вірите. Це ж абсурд! Ви нічогісінько не знаєте про древній Єгипет, якщо бодай припустили таке.
У відповідь Пуаро видобув із кишені маленьку книжечку. Я встиг прочитати її назву на палітурці: "Магія єгиптян і халдеїв". А Пуаро крутнувся на каблуках і вийшов із намету. Лікар подивився на мене.
– Що за мухи в нього в голові?
Почувши фразу, таку звичну в устах Пуаро, від іншої людини, я усміхнувся.
– Точно не знаю, – зізнався я. – Мабуть, зібрався виганяти злих демонів.
Я вирушив шукати Пуаро. Виявилося, він розмовляв із довгобразим молодиком, останнім секретарем містера Блейбнера.
– Ні, – саме казав містер Гарпер. – Я пробув у складі експедиції всього шість місяців. І так, добре знав усі справи містера Блейбнера.
– Зможете пригадати якісь факти, пов'язані з його небожем?
– Одного дня він просто матеріалізувався, цей симпатичний юнак. Раніше я його не зустрічав, але інші знали хлопця, наприклад, Еймз і Шнайдер. Старий зовсім не зрадів, коли побачив небожа. Вони саме дуже активно працювали. "Жодного цента! – волав старий, – не отримаєш ні тепер, ні після моєї смерті! Усі гроші пожертвую на справу свого життя! Я саме сьогодні говорив про це з містером Шнайдером". Ну, і ще щось схоже казав. Молодий Блейбнер забрався назад у Каїр.
– Він був здоровий?
– Старий?
– Ні, його небіж.
– Здається, він згадував, що має якісь проблеми, але нічого серйозного, інакше я запам'ятав би.
– І ще одне. Містер Блейбнер мав заповіт?
– Якщо я не помиляюся, то ні.
– Ви залишитеся на розкопках, містере Гарпер?
– Ні, сер, не хочу. За найпершої нагоди від'їжджаю в Нью-Йорк. Смійтеся з мене, якщо хочете, але я не бажаю стати наступною жертвою цього клятого Менгер-Ра. Якщо я тут залишуся, він до мене добереться.
Молодик витер піт із чола.
Пуаро повернувся, щоб іти геть, і кинув через плече:
– Не забувайте, одну з жертв він дістав у Нью-Йорку.
– Чорт! – вилаявся містер Гарпер.
– Цей молодик нервується, – сказав Пуаро співчутливо. – Він напружений, дуже напружений!
Я запитально глянув на детектива, але його таємнича усмішка нічого мені не сказала. Містер Тоссвілль і сер Ґай Віллард повели нас оглянути розкопки. Найважливіші знахідки вже відвезли в Каїр, але деяке начиння гробниці було дуже цікаве. Молодий баронет захоплено розповідав про все, але я помітив, що він не може позбутися тривоги, наче повітря було насичене чимось зловісним. Коли ми заходили у призначений для нас намет, щоб умитися перед вечірньою трапезою, від входу відступила висока темна фігура, притримуючи покривало, і з жестом поваги пробурмотіла привітання арабською. Пуаро зупинився.
– Ти Гасан, слуга сера Джона Вілларда?
– Я прислуговував своєму панові серу Джону, а тепер прислуговую його синові.
Він підступив на крок ближче і тихенько сказав: – Кажуть, ви мудрий чоловік і вмієте керувати духами. Хай молодий пан їде звідси. Тут у повітрі зло.
Гасан махнув рукою і відійшов, не чекаючи на відповідь.
– Зло в повітрі, – пробурмотів Пуаро, – так, я його відчуваю.
Вечеря в нас вийшла невесела. За столом говорив один тільки містер Тоссвілль: він довго розводився про єгипетські старожитності. Коли ми вже збиралися йти спати, сер Ґай зловив Пуаро за руку і вказав на темну фігуру, яка безшумно рухалася між наметами. Це була не людина: я одразу впізнав істоту з головою собаки, яку бачив вирізаною на стінах гробниці.
Кров захолола в мене в жилах.
– Mon Dieu! – тихо вигукнув Пуаро, швидко перехрестившись. – Анубіс, шакалоголовий, бог померлих душ!
– Хтось нас розігрує! – закричав доктор Тоссвілль, зриваючись на ноги.
– Воно зайшло у ваш намет, Гарпере, – пробурмотів сер Ґай, і його обличчя побіліло.
– Ні, – сказав Пуаро, – це намет доктора Еймза.
Лікар подивився на детектива шаленими очима, а потім закричав, повторюючи слова Тоссвілля:
– Хтось розігрує нас. Але ми скоро його впіймаємо!
І він рішуче кинувся навздогін темній фігурі. Я побіг за ним, але хай скільки ми шукали, не змогли знайти жодного сліду бодай якоїсь живої істоти.