Ах, та ти ж уперше в цих місцях.
— Уперше.
— В такім разі слухай, хазяїн.
Це "слухай" він вимовив так владно, що хазяїн уклонився.
— Пане докторе, я слухаю.
— Візьми галси на бакборд і натягни шкоти на штирборті.
— Що ти хочеш сказати?
— Поверни ніс на захід.
— Caramba.
— Поверни ніс на захід.
— Неможливо.
— Як хочеш. Що я говорю тобі, говорю для інших. Щодо мене, то я корюся.
— Але, пане доктор, ніс на захід...
— Так, хазяїн.
— Це проти вітру.
— Так, хазяїн.
— Це диявольська качка!
— Вибирай інші слова. Так, хазяїн.
— Це значить — судно на тортури!
— Так, хазяїн.
— Може, навіть зламати щоглу!
— Може.
— Ти хочеш, щоб я правив на захід!
— Так.
— Я не можу.
— В такім разі вправляйся з морем як хочеш.
— Коли б перемінився вітер.
— Він не зміниться за всю ніч.
— Чому?
— Цей вітер дме вдовж на тисячу двісті миль.
— Йти проти такого вітру! Неможливо.
— Ніс на захід, кажу я тобі.
— Спробую. А все таки ми відхилимося в бік.
— Це небезпечно.
— Вітер жене нас на схід.
— Не ходи на схід.
— Чому?
— Хазяїн, ти знаєш, як сьогодні для нас зветься смерть?
— Ні.
— Смерть називається сходом.
— Я буду правити на захід.
На цей раз доктор подивився на хазяїна й подивився таким поглядом, наче хотів відбити в його мозкові свою думку. Він увесь повернувся до хазяїна й виголосив повільно, склад за складом, такі слова:
— Якщо цієї ночі, коли ми будемо серед моря, ми почуємо дзвін, то судно загинуло.
Хазяїн подивився на нього здивований.
— Що ти хочеш сказати?
Доктор не відповів йому. Його зір, що ожив був на хвилину, тепер знову став таким, як і був. Його очі знову зробилися внутрішніми. Здавалося, що він і не чув здивованого питання хазяїна. Він знову пильно прислухався тільки до того, що чув у собі самому. Його губи ніби машинально вимовляли тихо, як шепотіння:
— Настав час для чорних душ обмитися.
Хазяїн зробив виразисту гримасу, що наближувала до носа всю нижню частину його лиця.
— Скорше він безумний, ніж мудрий, — пробурчав він.
Він відійшов.
Але повернув ніс на захід.
А вітер зміцнювався і море піднімалося.
V
ГАРДКВАНОН
Громади густого туману, весь час змінюючи форми, носилися над морем і підіймалися одночасово скрізь на обрії, наче невидимі уста старалися надути міхи бурі. Хмари набували неспокійних форм.
Синя хмара заволокла все небо. Тепер було однаково як на заході, так і на сході. Хмара йшла проти вітру. Такі суперечності властиві вітру.
Море, що за хвилину перед тим його було покрито наче лускою, тепер мало шкуру. Такий цей дракон. Це не був уже крокодил, це був удав. Ця шкура, олив'яна й брудна, здавалася товстою й ніби морщилася. На поверхні з'являлися й лопалися бульки, розрізнені й подібні до гнійних пухирів. Піна нагадувала проказу.
Саме в цей момент урка, що її могла ще бачити здалеку покинута дитина, засвітила свій ліхтар.
Минуло чверть години.
Хазяїн шукав очима доктора, його вже не було на чардаку.
Тільки що хазяїн покинув його, доктор, зігнувши прикриту кафтаном свою незграбну постать, спустився в каюту. Там він сів на якийсь обрубок коло самого огнища; він дістав із кишені шагреневого каламаря та портфеля з кордуанської шкури; він витяг із портфеля складений учетверо, старий, весь в плямах і пожовклий пергамент, розгорнув цей аркуш, взяв перо з футляра свого каламаря, поклав портфель на коліна, а на портфель пергамент і при світлі ліхтаря, що освітлював каюту, почав писати на зворотній сторінці пергаменту. Струси хвиль перешкоджали йому. Доктор писав повільно.
Віддавшись цілком писанню, доктор звернув увагу на плетену пляшку, з якої провансалець куштував кожного разу, як тільки додавав перцю до юшки, наче радився з нею щодо заправи.
Доктор зацікавився цією пляшкою не тому, що вона була з горілкою, а тому, що йому впало в очі ім'я, що його було виплетено на білій лозі червоною тростиною. В каюті було досить світло, щоб прочитати це ім'я.
Доктор, перервавши свою роботу, прочитав по складах напівголосно:
— Гардкванон.
Потім він звернувся до кухаря:
— Я ще не бачив цієї пляшки. Вона належала Гардкванонові?
— Нашому нещасному товаришеві Гардкванонові? — перепитав кухар. — Так.
Доктор питав далі:
— Гардкванонові, флямандцю з Фляндрії?
— Так.
— Тому самому, що у в'язниці.
— Так.
— У Чатамській башті?
— Це його пляшка, — відповів кухар, — він був друг мені. Я бережу її на спомин про нього. Коли то ще ми побачимося з ним? Так, це його поясна пляшка.
Доктор знову взявся за перо й почав силу-в-силу виводити на пергаменті трохи криві рядки. Він, видимо, старався писати так, щоб було якнайчіткіше. Не зважаючи на качку й дрижання рук через старість, він довів до кінця те, що хотів написати.
І закінчив вчасно, бо раптово почався шквал.
Рвачкий порив хвиль наскочив на судно, і можна було відчути, що починався той страшний танок, що ним кораблі зустрічають бурю.
Доктор підвівся, підійшов до огнища і, якось особливо повченому згинаючи коліна проти несподіваного качання, сушив, як міг, на огні під казанком написані оце рядки, потім знову склав пергамент у портфель і каламар у кишеню.
Огнище було добре улаштовано, як і все інше устаткування урки, і добре ізольовано, але казанок колихався. Провансалець наглядав за ним.
— Суп із риби, — сказав він.
— Для риби, — відповів доктор.
Він повернувся на чардак.
VI
ВОНИ СПОДІВАЮТЬСЯ НА ДОПОМОГУ
Не зважаючи на те, що його тривога щодалі збільшувалася, доктор зробив щось подібне до огляду ситуації, і коли б хтонебудь був коло нього, то він би почув, як з його уст зірвалися такі слова:
— Надто велика бокова качка і мала кілева.
І доктор, слухняний до заклику нікому невідомої роботи своєї думки, поринув у свої думки, як рудокопач у свою шахту.
Він замислився і одночасно спостерігав море. Спостерігати море — значить мріяти.
Починалося жахливе катування води, що її вічно мордують. Стогін виходив із усіх цих хвиль. Щось таємниче й сумне готувалося в незмірних просторах. Доктор розглядавусе, що було перед його очима, й не проминав жодної подробиці. А втім у його погляді не було нічого споглядального. Пекла не соглядають.
Величезна напруженість, ще напів захована, але ясна вже в збентеженні, що охопило обшир, щодалі то більше зростала й підсилювала вітер, хмари ñ хвилі. Немає нічого логічнішого й разом з тим немає нічого абсурднішого за океан. Саморозпорошеність становить невід'ємну частину його владицтва і один з елементів його повности. Хвиля — це безперестанне за або проти. Вона з'являється тільки для того, щоб зникнути. Один з її боків нападає, а другий визволяє. Нема нічого мрійнішого за хвилі. Як змалювати ці глибокі безодні й високі гребіні, що змінюють один одного, що ледве існують у дійсності, ці долини, ці горби, ці вигадливі лінії? Як визначити казкову різноманітність, що відзначає купи піни? Тут усе таке, що його й описати не можна — в западинах між гребінями, в грізному вигляді моря, в тривожному бігу, у вічній взаємній боротьбі, в світотіні, в навислих хмарах, що ладні вдарити на море, в розпадах без розриву й без перелому, в лиховісному гуркоті, що його утворює ця безумна стихія.
Вітер почав дути прямо з півночі. Не зважаючи на свою буйність, він як найкраще сприяв і був корисний для того, щоб віддалитися від Англії; хазяїн "Матутіни" вирішив поставити вітрила. Урка неслася наче ґальопом по піні, розпустивши вітрила, — вітер був ззаду; вона плигала з валу на вал божевільно й весело. Утікачі раділи й сміялися. Вони плескали в руки, вітаючи хвилі, вітер, вітрила, швидкість, утікання й невідоме майбутнє. Тільки доктор, здавалося, не бачив цього, — він думав.
Усі сліди дня вже зникли.
Якраз це був той момент, коли в дитини, що пильнувала на далекій скелі, урка зникла з очей. До цього її погляд залишався втуплений і наче прикований до судна. Який вплив цей погляд міг мати на його долю? В цю хвилину, коли віддаль затьмила урку й дитина вже не могла нічого бачити, дитина пішла на північ, а урка попливла на південь.
Все потонуло в нічній темряві.
VII
ТРЕПЕТ.
З свого боку ті, що їх відносила урка, весело і з задоволенням дивилися, як віддалялася й зменшувалася позад них ворожа земля. Потроху темна округлість океана підіймалася, ховаючи в сутіні Портленд, Пербек, Тайнгем, Кіммерідж, обидва Матраверси, довгі низки туманних скель та узбережжя, засіяне маяками.
Англія зникла. Навколо втікачів не було нічого, крім моря.
Враз настала жахлива ніч; небо почорніло й наче замкнулося над кораблем. Почав повільно падати сніг. З'явилося декілька пластовнів. Можна б сказати — духів. Нічого не видно було на просторах, де бурхав вітер. Всі відчули віроломну зраду. Тут були всякі можливості, — це була западня.
Такою могильною темрявою в нашому кліматі починається полярний гураган.
Велика чорна хмара, що знизу скидалася на гідру, нависла над океаном. Місцями її синювате черево торкалося хвиль. Там, де хмара сходилася з хвилями, утворилося щось подібне до розірваних мішків, що тягли в себе море, — вони випускали пару й наповнялися водою. Це всмоктування підіймало тут і там над хвилями конуси піни.
Північний шторм ударив на урку, й урка ринулася в нього. Шквал і корабель пішли назустріч один одному, наче нападаючи один на одного.
В цій першій шаленій сутичці ні одного вітрила не встигли взяти на гітови, не встигли спустити фока, не взяли ні одного рифа, — такий несамовитий був наскок. Щогла тріщала й гнулася назад, наче перелякана.
Циклони в нашій північній півкулі кружляють зліва направо, в тому самому напрямку, що й стрілки годинника, з окружним рухом, що досягає шістдесяти миль за годину. Дарма що урка була цілком у волі бурхливого круговороту, проте вона держалася так, неначе в півколі було спокійно, і старалася стояти проти хвилі й підставляти ніс передньому вітрові, приймаючи справжній вітер з правого борту, щоб уникнути ударів у корму та скоса. Ці напівобережні засоби ніяк не були б корисні на випадок, коли б вітер почав дути то з того, то з того боку.
В недосяжній височині страшно ревів гураган.
Рев безодні — ніщо незрівняне з ним. Це незмірний голос звіря цілого світу. Те, що ми звемо матерією, цей недізнаний організм, ця амальгама незмірних сил, в яких іноді можна розпізнати якийсь невідчуваний намір, що доводить до трепету, цей сміливий і темний космос, цей невідомий Пан, має свій крик, крик чудний, довгий, упертий, безперестанний, він менший за слово и більший за грім.