Я вас дуже люблю, та, мабуть, і далі розумітиму вас, але не зроню більше ні слова. Я маю свого ойленя. Знайдіть і ви свого.
Ліль висякалась і погладила сенатора. Той крутнув хвостом і, поклавши морду ойленеві на шию, заснув.
– Ну, а якщо ойленів на всіх не вистачить? – спитав Вольф і допоміг Ліль підвестись.
– Не можу повірити, – проказала вона.
– Ліль, – мовив Вольф, – я так тебе люблю, чому ж я не щасливий, як сенатор?
– Бо я надто мала, – сказала Ліль, горнучись до нього. – Або ти інакше дивишся на життя. Сприймаєш його не так, як усі.
Вони вийшли до вітальні й сіли на широкій канапі.
– Я майже все перепробував, і нема нічого, що б мені хотілося зробити ще раз, – зітхнув Вольф.
– Навіть мене поцілувати? – спитала Ліль.
– Навпаки, цього я хочу, – сказав і зробив він.
– А твоя чортопхайка? – спитала Ліль.
– Я боюсь її, – прошепотів Вольф. – Там так усе згадується… – Він відчув неприємну судому в карку. – Машина – для того, щоб усе забути. Але спершу треба про все згадати, – провадив він. – Нічого не минаючи. Навіть найменшої дрібниці. Але воднораз не відчувати того, чого колись зазнав.
– Це неприємно?
– Це просто згубно, тарганити за собою ввесь колишній багаж, – сказав Вольф.
– І мене не хочеш брати? – спитала Ліль.
– Ти гарна, ти люба, я кохаю тебе, – відповів Вольф. – Але я зневірився.
– Зневірився? – перепитала Ліль.
– Усе одне й те саме, – махнув рукою Вольф. – Шпок, машина, закоханки, робота, музика, життя, такі ж, як я, люди…
– А я? – спитала Ліль.
– І ти. Ти – це ти, але як залізти в чужу шкуру? Буде вже двоє. А ти довершена, тобі й так забагато. Кожен має право на особисте існування, тому нехай ти вже будеш не такою, як я…
– Залізь у мою шкуру, – попросила Ліль. – Я буду така щаслива – тільки ти та я.
– Неможливо, – сказав Вольф. – Не можна залізти в шкуру іншого, не забивши його й не оббілувавши.
– Оббілуй мене, – погодилась Ліль.
– І тоді я не матиму тебе, – сказав Вольф. – Тоді знову буду в чужій шкурі.
– Ох! – сумовито зітхнула Ліль.
– Оце й називається зневіритись, – сказав Вольф. – Отак можна зневіритись у всьому. І немає проти цього ліків.
– У тебе нема й просвітку надії? – спитала Ліль.
– Лише машина;.. – відповів Вольф. У мене – лише машина. Зрештою, скільки я в ній там пробув?
– Коли ти знову до неї повернешся? – спитала Ліль. – Я боюся тієї кліті. Ти мені нічого не розповідаєш.
– Розповім завтра, – сказав Вольф. – А тепер піду попрацюю. І більше нічого не можу сказати.
– Чому?
Вольфове обличчя замкнулось.
– Бо все забув. Там, усередині, починаєш згадувати, але машина притьмом усе знищує.
– Тобі не страшно стерти зі своєї пам'яті всі спогади? – запитала Ліль.
– Знаєш, – ухильно почав Вольф, – нічого такого важливого не пропало.
Він прислухався. Нагорі, в Лазулі, грюкнули двері, і на сходах почулися лункі кроки. Вольф та Ліль підійшли до вікна. Мало не зриваючись бігцем, у напрямку Квадрата віддалявся Лазулі. Не дійшовши до муру, він упав у червону траву і обхопив голову руками.
– Піднімися до Грайвесни, – сказав Вольф. – Що там сталося? Він сам на себе не схожий.
– Ти не хочеш його розрадити? – спитала Ліль.
– Чоловік утішається сам, – сказав Вольф, повертаючись до свого кабінету.
Він брехав легко й натхненно. Чоловічий рід потребує розради так само, як і жінки.
Розділ 27
Було трохи боязко пропонувати Грайвесні свою допомогу – це було нескромно, – а з іншого боку, Лазулі не щодня виходив з дому в такий спосіб. Його втеча нагадувала порив людини не так розлюченої, як зацькованої.
Ліль вийшла з помешкання й подолала вісімнадцять сходинок угору. Постукала до Грайвесни. Двері відчинились.
– Що сталося? – спитала Ліль. – Він чогось налякався? Чи, може, занедужав?
– Не знаю, – відповіла Грайвесна, як завше тиха й стримана. – Схопився раптом і побіг.
– Не хотілося б бути настирливою, але його ніби підмінили, – зауважила Ліль.
– Він цілував мене й тут знову когось побачив, – стала пояснювати Грайвесна. – Цього разу вже не стримавсь і вибіг.
– Хто ж то був? – спитала Ліль.
– Я не встигла поглянути, – відповіла Грайвесна, – але він справді когось побачив.
– Що ж робити? – спитала Ліль.
– Він соромиться себе, – сказала Грайвесна.
– Ні, мабуть, то він соромиться своєї закоханості, – припустила Ліль.
– Але ж я ніколи не казала нічого поганого про його матір! – заперечила Грайвесна.
– Я вам вірю, – промовила Ліль. – Але що тепер з того?
– Я боюсь його вертати, – сказала Грайвесна. – Мені здається, що я і є причиною його нуртувань. Не хочу його мучити.
– Що ж робити?.. – знову спитала Ліль. – Я можу піти його повернути, якщо ви хочете.
– Не знаю… – сказала Грайвесна. – Коли він зі мною, йому завжди хочеться мене гладити, цілувати, пестити, я вже й сама жадаю цього – аж раптом він починає тривожитись, мабуть, боїться знову побачити того типа, і втрачає сміливість. Мені воно нічого, мені однаково, я нікого довкола не бачу, але його немов паралізує, і тоді стається найгірше – з'являється страх.
– Он воно що… – мовила Ліль.
– І тоді, – вела далі Грайвесна, – він просто шаленіє, бо йому вже не хочеться мене. А мені – його.
– Ви обоє ще надто молоді для цього, – сказала Ліль.
Грайвесна засміялася своїм милим сміхом, коротким і легким.
– Ви теж надто молоді для такого тону, – зауважила вона.
Ліль усміхнулась, але вже не радісно.
– Я не хочу вдавати з себе стару матрону, – сказала вона, – але з Вольфом ми одружені вже кілька років.
– Лазулі зовсім інакший, – зауважила Грайвесна. – Не стану твердити, що він кращий, у нього свої негаразди, але й Вольф теж карається, і не запевняйте мене, що це не так.
– Це так, – погодилася Ліль.
Грайвесна висловила їй майже те саме, що й Вольф допіру, і це здавалося дивним.
– Усе могло б бути так просто, – зітхнула вона.
– Я згодна з вами, – сказала Грайвесна, – але цієї простоти й так багато, сукупність її набуває складних форм, і тоді – не охопиш зором. Аби осягти, треба піднестись високо-високо над усім.
– І вжахнутись, побачивши, що все дуже просто, та нема проти цього ліків, а притьмом омани не розвієш.
– Може, й так.
– А що робити, коли тебе поймає жах? – спитала Ліль.
– Те саме, що й Лазулі, – відповіла Грайвесна. – Стає страшно – і ти рятуєшся.
– Або казишся, – тихо промовила Ліль.
– І таке може статись, – сказала Грайвесна.
Вони замовкли.
– А що роблять для того, щоб їх знову зацікавити? – по довгій хвилі озвалася знову Ліль.
– Я роблю все, на що здатна, – сказала Грайвесна. – Як і ви. Ми намагаємось бути милими й не утискати їхньої свободи, стараємось бути настільки дурненькими, наскільки це необхідно, бо жінка має бути трішки дурненькою – так заведено, і це, мабуть, найважче за все. Ми віддаємо їм своє тіло і володіємо їхнім – принаймні не треба торгуватись, – а вони кудись тікають, їм страшно.
– Вони ж не нас бояться, – заперечила Ліль.
– Це було б надто добре, – відгукнулася Грайвесна. – Їхній страх – і той має бути їхнім.
За вікном усе полум'яніло сонце, кидаючи білі спалахи на полірований паркет.
– Чому ми тримаємося краще? – спитала Ліль.
– Бо дивимося на себе критично, – сказала Грайвесна, – саме тому ми й цілісні. А вони гадають, що наша складність полягає в цій цілісності. Те, що я вам і казала.
– Тоді вони просто нерозумні, – виснувала Ліль.
– Не узагальнюйте й ви, – застерегла її Грайвесна. – Це і їх позбавляє простоти. Жоден з них не заслуговує на це. Ніколи не слід говорити загальником – "чоловіки". Треба конкретно: "Лазулі", "Вольф". Вони завжди думають "жінки", і це збиває їх з плигу.
– Де ви все це викопали? – здивувалася Ліль.
– Сама не знаю, – відповіла Грайвесна. – Слухала їх. Мабуть, те, що я кажу, схоже на дурницю.
– Можливо, – кинула Ліль, – але принаймні все зрозуміло.
Вона підійшла до вікна. Там, унизу, на тлі вогненно-червоної трави бежева пляма Лазулевого тіла здавалась опуклим відтиском. Інколи про таке кажуть "рельєф". Був там і Вольф – він стояв біля Лазулі навколішках, обійнявши його за плечі, й щось йому говорив.
Розділ 28
Це сталося наступного дня. Грайвесна лежала в кімнаті Лазулі, вдихала приємний Запах соснових дощок і мріяла. Він мав невдовзі повернутися. Стелею бігли світлі борозенки майже вподовж волокон деревини.
Вітер кубливсь у дорожній куряві й кружляв довкола живоплоту, бурунячи червону траву синусоїдами хвиль, гребінці яких пінилися щоразу новими квітками. Грайвесна шкірою відчувала свіжу Сапфірову постіль. Вона відкинула запинало й торкнулася щокою лляної наволоки.
Прийде Лазулі, ляже поруч із нею і підкладе свою руку під її ясні коси, візьме за плече… Грайвесна легенько торкнулася свого плеча.
Сором'язливий він…
Мрії пливли і пливли, Грайвесна пробувала проводжати їх поглядом, але це набридало, і вона жодну не додивлялась до кінця. Навіщо мріяти – Лазулі й так прийде, і ніякий це не сон. Грайвесна жила взаправду. Вона пучками відчувала, як кров б'є у скронях, з насолодою стискала й розтискала кулаки, граючи м'язами. На якусь мить навіть заснула, забувши про свою ліву ногу, просто зволікала з тим, що колись доведеться нею поворухнути, бо знала це відчуття і звідати його вчасно було великою насолодою.
Сонце матеріалізувало повітря в мільйони корпускул, поміж яких метушилось кілька крилатих створінь. Іноді вони раптом зникали в порожньому промені тіні, ніби в якій пащі, і тоді Грайвесні трішки хололо на серці. Але вона знову поверталася до своїх мрій і вже не стежила за танком лискучих леліток.
Вона чула всі знайомі звуки, що ними жив будинок: як грюкають унизу двері, як у трубах заводить пісню вода, як за дверима в лункому коридорі безладно похляпує мотузка, якою відчиняли кватирку, – протяг розгойдував її туди-сюди.
У садочку хтось висвистував. Грайвесна поворушила ногою, і нога клітина по клітині повернулася до життя; була мить, коли цей свербіж став просто нестерпним. Як чудово! З тихим млосним стогоном вона потяглась.
На другий поверх піднявся Сапфір Лазулі, і Грайвесна відчула – серце прокидається. Воно не забилося швидше, а тільки ввійшло в рівний ритм, поважний і потужний. Грайвесна відчула, як зарум'яніли її щоки, і втішено зітхнула. Ось що називають життям!..
Лазулі постукав і ввійшов.