Зрештою впадаю в розпач!
— Безперечно, — погодився Колен.
— То справжні акули, — мовив професор. — Я втішаюсь тим, що порівнюю себе з бідолашною жертвою кораблетрощі, ненажерливі чудовиська тільки й чекають, поки вона засне, щоб перекинути її благенький човник.
— Чудовий образ, — сказала Хлоя і засміялась, але тихо, щоб знову не закашляти.
— Стривай, голубонько, — мовив професор, — кладучи їй руку на плече. — Цей образ цілком безглуздий з огляду на те, що згідно з "Генієм обивателя" за п'ятнадцяте жовтня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року і цілком усупереч розповсюдженій думці лише три чи чотири з тридцяти п'яти видів акул відомі як людожери! До того ж, якщо їх не чіпати, то й вони не нападуть…
— Ви так гарно розповідаєте, — захоплено проказала Хлоя. Лікар їй дуже сподобався.
— Це не я, — відмахнувся лікар, — а "Геній обивателя". На цьому я вас і покину.
Професор із виляском поцілував Хлою в праву щоку, поплескав її по плечі і спустився східцями. Правою ногою він зачепився за ліву, а лівою ногою — за останню сходинку і впав.
— Ваші меблі надто вже дивні, — зауважив він Коленові, — енергійно розтираючи собі спину.
— Перепрошую, — знітився Колен.
— До того ж, — додав професор, — така сферична кімната дуже пригнічує. Спробуйте поставити "Slap Happy", і це, може, поверне їй первісну форму, — або ж удайтеся до рубанка.
— Авжеж, — визнав Колен. — Може, вип'єте аперитиву?
— Ходімо, — погодився професор. — До побачення, голубонько, — крикнув він Хлої, виходячи з кімнати.
Хлоя й далі сміялася. Знизу було видно, як вона сидить на широкому похиленому ліжку, мов на пишній естраді, збоку її освітлювала електрична лампочка. Світло сіялось крізь її волосся — здавалося, сонце виграє у свіжих травах, а сяйво, відбите від її шкіри, золотило всі навколишні речі.
— У вас гарна дружина, — сказав професор Коленові в передпокої.
— Так, — відповів Колен і раптом заплакав, бо знав, що Хлої недобре.
— Годі, — збентежився професор, — ви мене ставите в прикре становище… Тепер мені треба втішати вас… Стривайте.
Професор попорпався у внутрішній кишені піджака й витяг звідти невеличкий блокнот у червоній шкіряній палітурці.
— Подивіться, це моя.
— Ваша що? — вразився Колен, що тим часом намагався заспокоїтись.
— Моя дружина, — пояснив професор.
Колен машинально розкрив блокнот і щиро розсміявся.
— Отож, — мовив професор, — і так завжди. Всі ви тішитесь. Зрештою… що в ній такого кумедного?
— Не… не знаю, — пробелькотів Колен і покотився з реготу аж на підлогу.
Професор забрав назад свій блокнот.
— Усі ви однакові, — вирік він. — Гадаєте, ніби жінки мають бути гарними… Ну, де той аперитив?
35
Колен, а за ним і Шик пхнули двері аптеки. Почулося "Дзеньк!" і дверне скло посипалось на складну систему колб та лабораторного начиння.
Стривожений шумом, вибіг аптекар. То був старий, худий і високий дід, голову йому прикрашала буйна грива сивого волосся. Він одразу побіг до прилавка, схопив телефон і набрав номер із швидкістю, яка свідчила про задавнену звичку.
— Алло! — гукнув він. Його голос лунав, наче ріжок у тумані, підлога під довжелезними чорними плоскостопими ногами захиталась, а на прилавок упали снопи бризок слини.
— Алло! Це майстерня Гершвінів? Я прошу вставити мені скло у вхідних дверях. За чверть години?.. Швидше, бо може нагодитись іще один клієнт… Добре. — І поклав трубку, що ніяк не хотіла лягати на звичне місце. — Панове, чим можу прислужитися?
— Приготуйте мені ліки за цим приписом, — звелів Колен, виймаючи рецепт.
— Це не припис, а присуд, — мовив аптекар, ледь поглянувши на рецепт, і вихопив його з Коленових рук, склав удвоє, зробив з нього довгу смужку і вставив у настільну гільйотину.
— А виконують його ось так, — сказав аптекар, натиснувши червоного гудзика.
Ніж опустився, рецепт зів'яв і осів.
— Приходьте сьогодні ввечері о шостій годині, ваші ліки будуть готові.
— Але ми дуже поспішаємо, — заговорив Колен.
— Ми, — докинув Шик, — хотіли б узяти їх негайно.
— У такому разі трохи зачекайте і я одразу приготую все, що треба.
Колен і Шик сіли на лаву, оббиту червоним оксамитом. Почали чекати перед самісіньким прилавком. Аптекар заліз під прилавок і майже нечутно прокрався до потаємного ходу в лабораторію. Човгання його худих довгих ніг по паркету спершу згасало, а потім розчинилось у повітрі.
Колен і Шик оглядали стіни. На довгих, покритих патиною мідних поличках рядочками стояли слоїки з простими речовинами і препаратами місцевої, проте дивовижної дії. Останній слоїк у кожному ряду випромінював Інтенсивне флуоресцентне сяєво. В конічній посудині з грубого поточеного скла штопором опускалися вниз пуголовки, а досягти дна, стрілою вилітали на поверхню і знов починали своє химерне обертання, лишаючи позаду білі борозенки збуруненої води. Поряд на дні акваріума в кілька метрів завдовжки аптекар установив випробувальний стенд для реактивних жаб, то тут, то там лежали непридатні жаби і всі їхні чотири серця ще потихеньку билися. На стіні позаду Шика й Колена була велика фреска, на якій у костюмі Цезаря Борджа на перегонах зображено аптекаря під час блуду з власною матір'ю. На столах у кімнаті стояло чимало апаратів для виготовлення пігулок і деякі з них навіть працювали, дарма що уповільнено.
Пігулки, вискакуючи зі скляних синіх патрубків, потрапляли у вощані руки, що розкладали їх у паперові гофровані торбиночки.
Колен підвівся, аби зблизька приглянутись до першої машини, і підняв заіржавлений кожух, що захищав її. Всередині композитна тварина — наполовину з металу, наполовину з плоті, — тяжко гаруючи, ковтала пігулкову масу й виділяла її у формі правильних кульок.
— Шику, іди подивися, — запросив Колен.
— На що?
— Прецікава річ!
Шик подивився. Тварина мала видовжені щелепи, що швидко совались, перетираючи поживу. Під прозорою шкірою видніли її ребра з тонких сталевих трубок і травний тракт, що лінькувато ворушився.
— То модифікований кролик, — сказав Шик.
— Невже?
— Це робиться дуже просто. Зберігають ту функцію, яка потрібна. Тут зберегли рухи травного тракту, усунувши хімічну складову травлення. Це набагато простіший засіб, аніж пігулки виготовляв би звичайний формувальник.
— А що це він їсть? — запитав Колен.
— Хромовану моркву. Її роблять на заводі, де я працював, коли покинув контору. Окрім того, йому дають складові елементи пігулок.
— Чудовий винахід, — захоплювався Колен, — і які гарні пігулки.
— Атож, досить круглі.
— Скажи мені… — почав було Колен, знову сідаючи.
— Що?
— Скільки в тебе лишилося з тих двадцяти п'яти тисяч фальшонів, що я дав тобі, коли вирушав у подорож?
— Ет! — скривився Шик.
— Ти вже мав би нарешті зважитись та й побратися з нею. Адже їй страшенно прикро, що ти так поводишся.
— Певне ж…
— Зрештою в тебе ж, мабуть, лишилося тисяч двадцять? Усе-таки… цього досить, аби одружитися.
— Бачиш, — почав Шик і затнувся, бо казати далі було важко.
— Що бачиш? — наполягав Колен. — Адже не ти один маєш клопіт з грішми.
— Воно то так, — схилив голову Шик.
— Ну, кажи, — заохочував Колен.
— Та в мене, — наважився Шик, — залишилось тільки три тисячі двісті фальшонів.
Колен раптом відчув величезну втому. У голові закрутилось щось гостре і безбарвне, стиха плюскочучи, наче море: тіло випросталось на лаві.
— Це неправда, — насилу видушив Колен. Він був знеможений — знеможений так, немов його батогом прогнали на довжелезній дистанції стипл-чейзу. — Це неправда, — повторив він, — ти кпиш із мене…
— Ні, — відповів Шик.
Шик стояв, шкрябаючи нігтем найближчий до нього ріжок столу. Пігулки котились по скляних рурках, чулося тихе торохтіння, а шурхіт паперу в вощаних руках створював ідилію екзотичного ресторану.
— Куди ж ти подів їх? — запитав Колен.
— Я накупив Партра, — відповів Шик. Він понишпорив у кишені. — Ось подивися. Я відкопав її вчора. Хіба це не диво?
То було "Зригування цвіту" в пречудовій сап'яновій оправі з ілюстраціями К'єркегора.
Колен узяв книжку, розгорнув, але сторінок не бачив. Він бачив Алісині очі в день свого весілля, те зачудування і сум, з якими вона дивилася на весільну Хлоїну сукню. Та Шик не міг цього зрозуміти. Він ніколи не сягав так високо.
— І що ж мені казати тобі? — бурмотів Колен. — Отже, ти всі їх витратив?
— Минулого тижня я дістав два його рукописи, — хвалився Шик і голос його тремтів з тамованого збудження. — Окрім того, я вже записав сім його лекцій.
— Так…
— А чого ти мене запитуєш про це? Алісі байдуже, поберуся я з нею чи ні. Вона й так щаслива. Ти ж знаєш, я її щиро кохаю і вона теж надзвичайно любить Партра!
Одну з машин, здається, понесло. Пігулки вискакували градом, а коли вони падали в паперові торбинки, з'являлися фіалкові спалахи.
— Що скоїлось? — захвилювався Колен. — Це небезпечно?
— Не думаю. В усякому разі не стіймо так близько біля нього.
Друзі почули, як десь далеко хряснули двері, і за прилавком раптом показався аптекар.
— Я змусив вас чекати, — вибачився він.
— Дарма, — запевнив його Колен.
— Ні, — наполягав аптекар. — Я гаявся навмисне, прагнув надати собі більшої ваги.
— Одну з ваших машин, мабуть, понесло, — підказав аптекареві Колен.
— А! — вигукнув аптекар. Він схилився, взяв під прилавком карабін, спокійно підніс до плеча і вистрелив. Машина підскочила і впала, спустивши дух.
— Це пусте, — пояснив аптекар. — Кролик іноді перемагає сталь, і тоді його слід пристрелювати. — Він підняв машину, натис на нижній кожух, щоб вона видавила сечу, і повісив на цвях. — Ось ваші ліки, — провадив далі аптекар, дістаючи з кишені коробочку. — Будьте обережні, вони дуже активні. Не передозовуйте.
— Ох! — зойкнув Колен. — І, як ви гадаєте, проти чого вони?
— Я вам не можу сказати, — відповів аптекар. Довгою рукою з покривленими нігтями він став чухати свою сиву розпатлану голову. — Спектр їхньої дії дуже широкий, — закінчив він. — Але звичайна рослина опирається їм не дуже довго.
— Ох! — знову зойкнув Колен. — Скільки я вам винен?
— Ліки дуже дорогі, — споважнів аптекар. — Вам краще прибити мене й піти не заплативши.
— Ох! Я для цього дуже втомлений…
— Тоді два фальшони, — мовив аптекар.
Колен витяг гаманця.
— Знайте, що з мого боку це справжнє здирство! — знову заговорив аптекар.
— А мені байдуже, — відповів Колен згаслим голосом.