Пугачов розвеселився. "Умів брати, умій і віддавати,— сказав він, кліпаючи й мружачись.— Розкажи мені тепер, що тобі до тієї дівчини, яку Швабрін кривдить? Чи не запала часом вона в серце молодецьке? га?"
— Вона наречена моя,— відповів я Пугачову, помітивши сприятливу зміну погоди і не вважаючи за потрібне приховувати істину.
— Твоя наречена! — закричав Пугачов.— Чого ж ти раніше не сказав? Та ми тебе оженимо і на весіллі в тебе погуляємо!—Потім, звертаючись до Бєлобородова: —Слухай, фельдмаршале! Ми з його благородієм старі приятелі; сядьмо та повечеряємо; вранці буде видніше. Завтра побачимо, що з ним зробимо.
Я радий був відмовитися від такої шани, та робити було нічого. Дві молоді козачки, дочки господаря хати, накрили стіл білою скатертю, принесли хліба, юшки і кілька штофів з горілкою й пивом, і я вдруге опинився за однією трапезою з Пугачовим і з його страшними товаришами.
Оргія, якої я був мимовільним свідком, тривала до глибокої ночі. Нарешті хміль почав знемагати співбесідників. Пугачов задрімав, сидячи на своєму місці; товариші його повставали і дали мені знак залишити його. Я вийшов разом з ними. За розпорядженням Хлопуші караульний відвів мене в приказку, де я знайшов і Савельїча і де мене замкнули разом із ним. Слуга був так здивований всім, що відбувалося, що навіть ні про що не спитав. Він уклався у пітьмі спати і довго зітхав і охав; нарешті захропів, а я став думати, і думки за цілу ніч і на хвилину не дали мені задрімати.
Вранці прийшли мене кликати від імені Пугачова. Я пішов до нього. Біля воріт його стояла кибитка, запряжена тройкою татарських коней. Народ товпився на вулиці. В сінях зустрів я Пугачова: він був одягнений по-дорожньому, в кожусі і в киргизькій шапці. Вчорашні співбесідники оточували його, прибравши вигляду догідливості, який сильно суперечив усьому, чому я був свідком напередодні. Пугачов весело зі мною привітався і звелів мені сідати з ним в кибитку.
Ми посідали. "В Бєлогорську кріпость!" —сказав Пугачов широкоплечому татаринові, який стоячи правив тройкою. Серце моє сильно забилося. Коні рушили, дзвіночок загримів, кибитка помчала...
"Стій! Стій!" — почувся голос, надто мені знайомий,— і я побачив Савельїча, що біг нам назустріч. Пугачов звелів зупинитися. "Батечку, Петре Андрійовичу!—кричав Савельїч.— Не покинь мене на старості літ серед оцих шахра..."—А, старий шкарбун! — сказав йому Пугачов.— Знову дав бог побачитися. Ну, сідай на передок.
— Спасибі, добрий чоловіче, спасибі, батечку рідний! — казав Савельїч вмощуючись.— Дай боже тобі сто літ здоров'я за те, що зглянувся на мене старого і заспокоїв. Вік за тебе бога молитиму, а про заячий кожух і згадувати вже не стану.
Цей заячий кожух міг не на жарт розсердити Пугачова. На щастя, самозванець або недочув або не зважив на недоречний натяк. Коні помчали; народ на вулиці зупинявся і кланявся в пояс. Пугачов кивав головою на обидва боки. Через хвилину ми виїхали із слободи і помчали по рівній дорозі.
Легко можна собі уявити, що відчував я в цю мить. Через кілька годин мав я побачитися з тією, яку вважав уже для себе втраченою. Я уявляв собі хвилину нашого з'єднання... Я думав також і про ту людину, в чиїх руках була моя доля, і яка дивним збігом обставин таємниче була зо мною пов'язана. Я згадував про нерозважливу жорстокість, про кровожерливі звички того, хто брався врятувати мою милу! Пугачов не знав, що вона була дочкою капітана Миронова; розлючений Швабрін міг розповісти йому все; Пугачов міг дізнатися про правду і в інший спосіб... Тоді що станеться з Марією Іванівною? Холод пробігав по моєму тілу, і волосся ставало дибом...
Раптом Пугачов перебив мої думки, звернувшися до мене з запитанням:
— Про що, ваше благородіє, зволив задуматися?
— Як не задуматися,— відповів я йому.— Я офіцер i дворянин; вчора ще бився проти тебе, а сьогодні їду з тобою в одній кибитці і щастя всього мого життя залежить від тебе.
— То й що?—спитав Пугачов.— Страшно тобі?
Я відповів, що, бувши раз уже ним помилуваний, я сподівався не тільки на його пощаду, але навіть і на допомогу.
— І твоя правда, їй-богу, твоя правда! —сказав самозванець.— Ти бачив, що мої хлопці дивилися на тебе скоса; а старик і сьогодні наполягав на тому, що ти шпигун, і що треба тебе катувати і повісити; але я не погодився,— додав він, стишивши голос, щоб Савельїч і татарин не могли його почути,—пам'ятаючи твою склянку горілки і заячий кожух. Ти бачиш, я не такий ще кровопивець, як говорить про мене ваша братія.
Я згадав взяття Бєлогорської кріпості; але не вважав за потрібне суперечити йому і не відповів ні слова.
— Що говорять про мене в Оренбурзі? — спитав Пугачов, помовчавши трохи.
— Та кажуть, що з тобою справитися трудненько; ніде правди діти: дався ти взнаки.
На обличчі самозванця відбилось задоволене самолюбство. "Так! — сказав він з веселим виглядом.— Я воюю неабияк. Чи знають у вас в Оренбурзі про битву під Юзеєвою? Сорок єнаралів убито, чотири армії взято в полон. Як ти гадаєш, чи пруський король міг би зо мною позмагатися?"
Хвастовитість розбійника здалася мені забавною.— А сам як ти гадаєш?—сказав я йому,— чи справився б ти з Фрідеріком?
— З Федір Федоровичем? А чому ж ні? З вашими ж єнаралами я управляюся; а вони його били. Досі зброя моя була щаслива. Почекай-но, не те ще буде, як піду на Москву.
— А ти гадаєш іти на Москву?
Самозванець трохи задумався і сказав впівголоса: "Бог знає. Вулиця моя тісна; волі мені мало. Хлопці мої мудрують. Вони злодії. Мені треба бути на сторожі; при першій же невдачі вони свої шиї викуплять моєю головою".
— Отож! —сказав я Пугачову.— Чи не краще тобі відстати від них самому заздалегідь та здатися на милосердя государині?
Пугачов гірко посміхнувся. "Ні,— відповів він,— пізно мені каятися. Для мене не буде помилування. Буду я далі робити як почав. Хто знає? А може, й удасться! Адже Гришка Отреп'єв поцарював над Москвою".
— А знаєш ти, чим він кінчив? Його викинули з вікна, зарізали, спалили, зарядили його попелом гармату і випалили!
— Слухай,— сказав Пугачов з якимсь диким натхненням.— Розкажу тобі казку, яку в дитинстві розповідала мені стара калмичка. Одного разу орел спитав у ворона: скажи, вороне, чому живеш ти на білому світі триста літ, а я тільки тридцять три роки? — Тому, батечку, відповів йому ворон, що ти п'єш живу кров, а я живлюся мертвечиною. Орел і подумав: дай спробуємо і ми живитися тим самим. Гаразд. Полетіли орел і ворон. От побачили здохлого коня; спустилися й сіли. Ворон став клювати та вихваляти. Орел клюнув раз, клюнув вдруге, махнув крилом і сказав воронові: ні, брат вороне; ніж триста літ живитися падлом, краще раз напитися живої крові, а там що бог дасть! — Ну, яка калмицька казка?
— Вигадлива,— відповів я йому.— Але жити вбивством і розбоєм значить, на мою думку, клювати мертвечину.
Пугачов поглянув на мене з подивом і нічого не відповів. Обидва ми замовкли, поринувши кожен у свої думки. Татарин заспівав невеселої пісні; Савельїч, дрімаючи, похитувався на передку. Кибитка мчала по рівній зимовій дорозі... Раптом побачив я сільце на крутому березі Яїка, з частоколом і дзвіницею — і за чверть години в'їхали ми в Бєлогорську кріпость.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ XII
СИРОТА
Що у нашої у яблуньки
Ні вершечка нема, ні галузочок;
Що у нашої у княгинечки
Ні батька нема, ні матері.
Спорядити її нікому,
Благословити її нікому.
Весільна пісня
Кибитка під'їхала до ґанку комендантського будинку. Народ пізнав дзвіночок Пугачова і натовпом біг за ним. Швабрін зустрів самозванця на ґанку. Він був одягнений козаком і запустив собі бороду. Зрадник допоміг Пугачову вилізти з кибитки, в підлих виразах висловлював свою радість і старанність. Побачивши мене, він зніяковів; але швидко отямився,— простяг мені руку, кажучи: "І ти наш? Давно б отак!"—Я одвернувся від нього і нічого не відповів.
Серце моє защеміло, коли опинились ми в давно знайомій кімнаті, де на стіні висів ще диплом покійного коменданта, як сумна епітафія минулого часу. Пугачов сів на тому дивані, на якому бувало дрімав Іван Кузьмич, приспаний буркотінням своєї дружини. Швабрін сам подав йому горілки. Пугачов випив чарку і сказав йому, показавши на мене: "Почастуй і його благородіє". Швабрін підійшов до мене з своїм підносом; але я вдруге від нього одвернувся. Він здавався сам не свій. З звичайною своєю кмітливістю він, зрозуміло, догадався, що Пугачов був ним незадоволений. Він боявся його, а на мене поглядав недовірливо. Пугачов спитав про стан кріпості, що чути про вороже військо і тому подібне, і раптом спитав його несподівано: "Скажи, голубе, яку дівчину держиш ти у себе під караулом? Покажи лишень мені її".
Швабрін зблід, як мертвий. "Государю,— сказав він тремтячим голосом...— Государю, вона не під караулом... вона хвора... вона в світлиці лежить".
"Веди ж мене до неї",— сказав самозванець, встаючи з місця. Відмовитися було неможливо. Швабрін повів Пугачова в світлицю Марії Іванівни. Я за ними рушив.
Швабрін зупинився на сходах. "Государю! — сказав він— Ви маєте владу вимагати від мене, що вам завгодно; але не накажіть сторонньому входити в спальню до дружини моєї".
Я затремтів. "Так ти одружений!" — сказав я Швабріну, готовий його розтерзати.
— Тихше! — перебив мене Пугачов.— Це моя справа. А ти,— казав він далі, звертаючися до Швабріна,— не мудруй і не ламайся: дружина вона тобі чи не дружина, а я веду до неї кого хочу. Ваше благородіє, іди за мною.
Біля дверей світлиці Швабрін знову зупинився і сказав уриваним голосом: "Государю, попереджую вас, що вона в білій гарячці і третій день як марить безперервно".
— Відчиняй! — сказав Пугачов.
Швабрін став шукати в себе в кишенях і сказав, що не взяв з собою ключа. Пугачов штовхнув двері ногою; замок відскочив; двері відчинилися, і ми увійшли.
Я глянув і обмер. На підлозі, в селянському обірваному вбранні сиділа Марія Іванівна, бліда, худа, з розкуйовдженим волоссям. Перед нею стояв глечик води, накритий скибкою хліба. Побачивши мене, вона здригнулась і закричала. Що тоді зі мною сталося — не пам'ятаю.
Пугачов подивився на Швабріна і сказав з гіркою посмішкою: "Добрий у тебе лазарет!" — Потім, підійшовши до Марії Іванівни: — "Скажи мені, голубко, за що твій чоловік тебе покарав? в чому ти перед ним винна?"
— Мій чоловік! — повторила вона.— Він мені не чоловік.