Ярмарок Суєти

її погляд упав на Джоза.

Це ви? — мовила вона, виходячи в коридор.— Як я на вас чекала. Стривайте! Ще не заходьте... за хвилину-я вас прийму.

За ту хвилину вона сховала в постіль баночку з рум'я­нами, пляшку з коньяком і тарілку з ковбасою, пригладила носи і врешті впустила свого гостя.

Замість вранішнього халата на ній було рожеве доміно, трохи вилиняле, не зовсім чисте й подекуди поплямлене помадою, зате s широких рукавів виглядали білі, як сніг, гарні руки, а тонкий стан був підперезаний поясом, що не­погано відтінював її струнку, тендітну постать. Бекі за руку ввела Джоза до своєї кімнати.

Заходьте, будь ласка,— мовила вона.— Заходьте, поговоримо. Сідайте сюди.— Вона легенько потиснула бенгальцеві руку і, сміючись, посадовила його на стілець.

Сама вона сіла на ліжко — звичайно, не на пляшку й тарілку, на яких якраз розташувався б Джоз, якби захотів сісти коло неї. Вмостившись там, Бекі завела роз­мову з своїм давнім обожнювачем.

Як мало роки змінили вас! — почала вона, ніжно й довірливо дивлячись на нього.— Я впізнала б вас де завгодно. Як приємно серед чужих знов побачити щире, чесне обличчя давнього приятеля!-Правду кажучи, на щирому, чесному обличчі тієї хви­лини малювалося що завгодно, тільки не щирість і відвер­тість. Навпаки, Джоз був неабияк збентежений і спанте­личений. Він обвів очима дивну кімнатку, в якій знайшов свою колишню пасію. Одна з її суконь висіла на спинці ліжка, друга — на прибитому до дверей гачку, капелюшок затуляв половину дзеркала, а на піддзеркальнику стояли чудові черевички бронзового кольору. На столику біля ліжка лежав французький роман і стояла свічка — не воскова. Бекі і її хотіла засунути в постіль, але обмежи­лась тим, що сховала туди ситцевий чепчик, яким, ляга­ючи спати, гасила свічку.

Так, я впізнала б вас де завгодно,— повела вона далі.— Жінка ніколи не забуває деяких речей. А ви були першим чоловіком, якого я... якого я побачила!-Та невже? — здивувався Джоз.— Пожалься боже, що ви кажете! Не може такого бути.

Коли я приїхала з вашою сестрою з Чізвіка, я була ще майже дитиною,— мовила Бекі.— Як там поживає моя люба Емілія? Ох, її чоловік любив попустувати, і, зви­чайно, вона, бідолашна, ревнувала його до мене. Наче я звертала на нього увагу, коли поряд був хтось інший... та годі, не будемо згадувати про ті часи.— Бекі провела по очах хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом.— Хіба не дивно,— за мить сказала вона,—знайти в такому місці жінку, що жила і в зовсім іншому світі? Я зазнала стільки лиха і горя, Джозефе Седлі, життя до мене було таке жор­стоке, що часом я мало не божеволіла. Я не можу знайти собі постійного місця, тиняюся світом, не маючи ні спо­кою, ні щастя. Всі мої друзі мене зрадили, геть усі. На світі немає чесних людей. Я була найвірнішою в світі дру­жиною, хоч вийшла заміж на злість, тому що хтось ін­ший... та нащо про це говорити. Я була вірна йому, а він учинив наді мною наругу й кинув мене. Я була найласкавішою матір'ю, мала тільки одну дитину, один скарб, одну надію, одну радість, я з найпалкішою материнською лю­бов'ю тулила свого сина до серця, він був моїм життям, моєю молитвою, моїм... моїм щастям, а вони... вони віді­брали його... відібрали від мене! — Бекі в нестямному роз­пачі притулила руку до серця й на мить сховала обличчя в постіль.

Пляшка з коньяком, що лежала під ковдрою, брязнула об тарілку з ковбасою.

Обидві, безсумнівно, були звору­шені виявом такого глибокого розпачу. Макс і Фріц стояли за дверима й здивовано дослухалися до ридань і схлипу­вань місіс Бекі. Джоз теж неабияк розчулився й злякався, побачивши свою давню пасію в такому стані. А вона від­разу почала розповідати свою історію — повість таку чи­сту ; нелукаву, правдиву, ідо кожен, вислухавши її, пере­конався б: якщо коли-небудь ангел у білосніжних шатах, спускався з високості на землю і ставав жертвою пекель­них підступів і сатанинської злоби, то це він в образі не­порочної мучениці був перед очима в Джоза — сидів па ліжку, на пляшці з коньяком.

Між ними відбулася дуже довга, дружня й щира роз­мова, під час якої гість дізнався — але так, що це його ні трохи не злякало й не образило,— про те, що серце Бекі вперше навчилося тремтіти в присутності його, незрівнян­ного Джоза Седлі; що Джордж Осборн, звичайно, стра­шенно упадав коло неї і це могло бути причиною для рев­нощів Емілії і невеликої сварки між ними, що насправді Бекі ніколи це заохочувала нещасного офіцера й не пере­ставала думати про Джоза від того дня, коли вперше побачила його, хоч, певна річ, ставила понад усе обов'язки заміжньої жінки, яких вона завжди пильнувала і пиль­нуватиме до своєї смертної години або до того часу, поки нездоровий клімат — він став вже навіть приказкою — того острова, де живе полковник Кроулі, не звільнить її від ярма, яке їй через жорстокість чоловіка несила вже нести.

Додому Джоз ішов переконаний, що Ребека — не тільки найчарівніша, а й найпорядніша жінка, і вже обмірковував різні плани влаштування її добробуту.

Необхідно покласти край переслідуванням Ребеки, вона повинна вернутися в товариство, окрасою якого була. Він зробить усе, що треба. Вона повинна кинути це жахливе місце й оселитися в яко­мусь тихому помешканні. Емілія мусить відвідати її і по­дбати про неї. Він порадиться з майором і все владнає.

Про­щаючись з Джозом, Ребека зі щирої вдячності аж запла­кала й потиснула йому руку, коли галантний товстун нахилився поцілувати їй пальчики.

Бекі провела гостя з своєї комірчини, неначе милостива володарка родинного замку, а коли гладкий джентльмен зник на сходах, зі своєї нори з'явилися Макс і Фріц з люльками в зубах, і Бекі, жуючи ковбасу з сухим хлібом та попиваючи свій улюблений грог, заходилась розважа­тися тим, що передражнювала перед ними свого гостя.

Джоз надзвичайно врочисто зайшов до помешкання Доббіна й розповів йому зворушливу історію, з якою ми щойно познайомилися, певна річ, не згадавши про те, що вчора ввечері відбулося біля грального столу. І поки місіс Бекі докінчувала недоїдений déjeuner à la fourchette / Легенький сніданок (франц./, оби­два джентльмени почали радитись і обмірковувати, як краще їй допомогти.

Яким дивом вона опинилася в цьому місті? Як вийшло, що вона подорожувала сама? Малі хлоп'ята в школі знають з початкового підручника латинської мови, що Авернською стежкою спускатися дуже легко. Обминімо цей відтинок Ребечиного занепаду. Вона тепер не стала гіршою, ніж була в пору своїх успіхів,— просто їй трохи не пощастило.

А місіс Емілія була жінкою такої лагідної, нерозважної вдачі, що коли чула про чиєсь лихо, то відразу всім серцем прихилялася до страдника. Оскільки ж вона сама ніколи не думала ні про які смертні гріхи й не робила їх, то й не мала відрази до зла, властивої обізнанішим за неї мора­лістам. Якщо Емілія розбещувала всіх, хто був поряд з нею, своєю чемністю і ласкою, якщо вона перепрошувала своїх служників за те, що зважувалась турбувати їх дзвін­ком, якщо вибачалася перед продавцем, який показував їй сувій шовку, і кланялася підмітальникові вулиці й хвалила його за те, що доручене йому перехрестя дуже чисте,— а вона й справді, мабуть, здатна була на всі ці дурниці,— то чи могла вона не подобрішати до своєї давньої знайо­мої, довідавшись, що та опинилася в скруті? Вона просто не уявляла собі, що хтось може бути нещасний по заслузі. У світі, де закони видавала б Емілія, мабуть, було б не дуже зручно жити. Але таких жінок, як Емілія, трапляєть­ся мало, принаймні серед правителів. Мені здається, що ця леді скасувала б усі в'язниці, кари, кайдани, бичування, злидні, хвороби, голод. Вона була такою нікчемною істо­тою, що — доведеться нам визнати це — могла б навіть забути смертельну образу.

Коли майор почув від Джоза про сентиментальну .при­году, яку той пережив, він, скажемо щиро, поставився до неї далеко не так співчутливо, як бенгалець.

Навпаки, його ця новина аж ніяк не втішила; він коротко, але не зовсім чемно сказав про ту жінку, що опинилася в біді, таке:-То та шелихвістка знов випливла на світ божий?-Доббінові ніколи не подобалася Ребека — від тієї хви­лини, як вона вперше глянула на нього зеленими очима і, не витримавши його погляду, відвернулася.

Та мала відьма капостить скрізь, де тільки з'явиться,— без тіні шанобливості сказав майор.— Хтозна, як вона досі жила і що робить тут, за кордоном, зовсім сама. Не згадуйте мені про якісь там переслідування і ворогів — у чесної жінки завжди знайдуться друзі, і вона ніколи не розлучиться з родиною. Чого вона лишила свого чоловіка?-Нехай він навіть був поганий і нечесний, як ви кажете. Він і справді був такий.

Я пам'ятаю, як той негідник-заманював і ошукував бідолаху Джорджа. Здається, вони розлучилися через якийсь скандал. Я наче щось таке-чув,— сказав майор, який не дуже цікавився плітками.

Дарма Джоз намагався переконати його, що Бекі з усіх поглядів порядна й невинно скривджена жінка.

Ну нехай! Спитаймо місіс Джордж,— мовив нарешті великий дипломат майор.— Ходімо й порадимося з нею. Я думаю, ви згодні, що вже хто-хто, а вона добра порад­ниця в таких справах.

Гм! Може, Еммі й не найгірша порадниця,— відповів Джоз: адже ж він не був закоханий у свою сестру.

Не найгірша? А хай йому чорт, сер, та кращої жінки я ніколи не зустрічав!— вихопилось у майора.— Одне слово, ходімо і спитаймо її, чи варто йти до тієї особи. Як вона скаже, так і буде.

Цей негідний хитрун був певний, що тут він не програє. Він пам'ятав, що колись Еммі страшенно ревнувала чоло­віка до Ребеки. На саму згадку про неї вона, бувало, тремтіла й лякалася. "Ревнива жінка ніколи не прощає",— думав собі майор. Отож наші двоє джентльменів подалися через вулицю до помешкання Емілії, де вона натхненно виспівувала романси зі своєю вчителькою пані Штрумпф.

Коли та дама відкланялася, Джоз пишномовно, як зав­жди, почав:-Люба Еммі, я щойно пережив незвичайну... еге ж... пожалься боже... просто дивовижну пригоду. Одна особа... так, одна дуже цікава особа... ти її давно знаєш і, можна сказати, віддавна приятелюєш з нею... щойно приїхала сюди, і я хотів би, щоб ти побачилася з нею.

Хто це?— запитала Емілія.—Якась жінка? Майоре Доббіне, не ламайте мені, будь ласка, ножиць!-Наражаючи на небезпеку свої очі, майор крутив ті но­жиці, тримаючи їх за ланцюжок, на якому вони часом висіли в Емілії на поясі.

Це жінка, яку я страх не люблю,— понуро сказав він,— і яку вам також нема за що любити.

То це Ребека, я певна, що це Ребека!— відповіла Емілія й почервоніла з хвилювання.

Ви, як завжди, маєте слушність,— мовив Доббін.

Брюссель, Ватерлоо, давно минулі часи, лихо, муки, спо­гади — все це раптом ожило в ніжному Еміліїному серці, і воно болісно стислося.

Я не хочу її бачити,— повела вона далі.— Не можу.

А я вам що казав?— звернувся майор до Джоза.

Вона дуже нещасна і...