Життя — існування без мети. Темнота думки, омертвіння почуттів.
Отримати чи не отримати їжу, зайвий шматок, зайвий ковток. Бути битим сьогодні чи завтра. Чому.
Щодень, завжди, завжди тягти ноги на роботу, на непотрібну роботу. Навіщо?
Нічого свого: ні миски, ні ложки навіть. Ні жінки, ні дітей, ні кошеняти, якого можна погладити чи хоча б замучити.
Особливе плем'я, особливий вид живих істот, позбавлених усього, що має людина, і всього, чим користується звір.
Розчавлені, отупілі, нікчемні. Якби було інакше — раби давно підірвали б імперію.
Були між рабами й особливо небезпечні, з недавніх полонених, з недавно проданих за несплату боргів. Отож вони, недочавлені, ще здатні мислити й почувати, почали в Топері розправу, подавши іншим приклад.
Викликаючи в підданих порив до захисту Топера — для полегшення збору облогового податку,— префект Акинфій наперед обвинуватив варварів в жорстокому винищенні підданих імперії. Пресвітлий не вигадував — він перерахував страти, яким були піддані раби.
В розореному Топері повернули хазяям і нехазяям — помста сліпа — отримане раніше. Застосували дещо інше, про що варто промовчати. Не слід чекати чогось іншого від людей, в яких понівечений образ людини.
Залишивши Топер тліти, раби покинули місто.
Слов'яни кинулися наздоганяти росичів, людей своєї мови. До них пристали перси, вірмени, сарацини, маври, іберійці, кельти, готи, франки, германці — ті з них, в кому втрималося ще щось людське, в кому ще не зовсім погасла жива душа.
Ці багато не попросять у переможців. Якось, у затінку вільних слов'ян, вибратися з імперії. Надія, заради якої треба витиснути все з тіла, виснаженого рабством.
Більша частина рабів просто розбрелася. Пішли кудись, ступаючи, поки можна. Люди з витруєною волею, вони не знали навіть, де перебувають. Інстинкт тягнув їх у ліси, де можна зачаїтись від розправи.
Одні померли від виснаження, інші були вбиті, як приблудні собаки, ромеями, які поверталися з гір.
Багато хто, гнаний голодом, незабаром повернувся в Топер пошукати їжі і знову надіти кайдани.
Нехай буде минувшина — минулим. Амінь!
Розділ п'ятнадцятий СУМЕРК ІТАЛІЇ
Блажен, хто, як Ахілл, у битві
впав,
Хоробрий, юний, славний і
величний...
Блажен!
Кюхельбекер
1
Ти бачиш? На небі, в чарах щоденного дива народження дня, уже стало видно зубчасті вершини ялин. Сонце осяває поляни, ягоди на зелених віночках. Невже порив не стисне твоє серце? А чи пам'ятаєш ти жовті дюни, де ти, юний Лютобор, побратався з полоненим і, взявши його ім'я, став Індульфом?
Так, але спомини безбарвні: бліді тіні, піна і легкий слід хвилі на піску. Нинішнє, чи припливаючи, чи відступаючи в дні бездіяльності, розмило минуле. Душа стомлюється.
Індульф звик пам'ятати сонце Італії багаттям у чорному небі. І його спогади були темні, як у сутінках. Та пам'ятав він багато і чітко. Ось розруйнований Рим, як обпалена шкура жертовної тварини.
м огила. Несусвітне скупчення будинків, палаців, майданів; юрби понівечених і байдужих до своїх ран статуй. Усе відштовхувало сухою порожнечею, наче розкрите кладо-висько черепів і кісток вимерлих тварин.
На фронтонах, на стінах, на дахах росли дерева. Із щілин випиналися коричневі мохи. На бруці хвороблива, квола зелень позначала прямокутники і квадрати плит.
Вітер ніс вапняну пилюку, білу і м'яку, наче з тіла, враженого сірійською проказою.
Життя втекло змією, що висковзнула із старої шкури. Поодинокі мешканці Рима, заклопотані дрібними турботами дрібних днів, дуже зблизька дивилися в лице померлого міста, щоб помітити гримасу великої руїни. Земна влада, як щур, що опам'ятався в покинутій лев'ячій барлозі, поповзла в Равенну. Там, серед боліт, під дзижчання комариних зграй, правителі сховалися, тільки аби жити, аби позбутися тяжких снів, спогадів, мрій про неможливе.
Життя сповнене снів. Ці сни були подіями. Вони втекли, як вода. Та все ж за людиною тягнеться невидимий ланцюг, міцніший від залізного.
"Де твоє неможливе, твоє? — запитував себе Індульф.— Ти прагнув знайти неможливе. Що ж ти знайшов?"
Італіє, твої міста як померлий Рим. Навіщо споруджувати громаддя з каменю! Вони не помирають, як дерев'яні будівлі. Вони гірші. За них чіпляються, вони передають прокляття від одного покоління до другого.
Убиті в боях? Таких було небагато, щасливців, винагороджених легкою смертю.
У перші весни італійської війни на полях ще виростало трохи хліба із зерна, що впало восени. Та воно лежало зверху, і тільки частині його земля могла дати живильну силу. Потім ниви покрилися кущами. Тепер там дерево.
Італія жувала кору, траву. Жолуддя стало розкішшю. Волога покидала людські тіла. Шкіра, ніби приклеєна, трималася просто на кістках. Спочатку сині, як у синцях, обличчя чорніли, наче обпалені смолою. Люди дивилися, як божевільні. Вони помирали без їжі. Помирали, знайшовши їжу. Помітивши траву, вони кидалися, щоб вирвати зеленину із землі, падали на кістляві руки і дубіли.
Ніхто не ховав італійців. Хижі птиці з тих, що живляться стерв'ятиною, не чіпали померлих. їхні тіла уже з'їдені голодом, і коршакові нічим було поживитися. Зараз в Італії безлюдно. Це війна, війна, війна! Це війна, Індуль-фе, це її шукають люди, які поклоняються славі.
Сірі боги війни живуть під чорним небом Італії. Нехай пам'ять бліда. Вона широка, як Теплі моря.
Перший рік війни. Ти тоді ще був молодий, Індульфе. Великий Рим почався в Капуї, куди він простягнув руку дороги. Дорогу проклав давній римлянин Аппій, і тридцять шість поколінь не могли її згризти. Камінь, твердий, як жорна, розтовкав кінські копита. Кіннота йшла понад дорогою м'якими стежками. Армія віддалилася від моря. Велізарій боявся понтійських боліт, пристанища повзучих гадів і смертельних хвороб, породжених диханням зміїв.
Повільно пропливали кінні. Поволі тяглася піхота на возах, захоплених у Сі цілії, в Калабрії, в Неаполі. Тоді в Італії було багато людей, биків, коней.
Колеса рипуче стогнали на товстих осях. Солдати, стомлені бездіяльністю, весело розминали ноги пробіжками.
Індульф зневажав натовп, що вирушив на здобич. Ні, не бреши собі. Тоді Індульф пишався успіхами. З легкістю молодості він приймав від Велізарія відзнаки й ласку — від його жінки.
"Хто прославив молодість? — запитував Індульф.—
Моя молодість була дурна і жорстока. Так відмежуй теперішнє від минулого, а то ти втратиш себе".
Колись дороги до Рима ще були дорогами садів. У темній зелені лапатого листя висіли грона, наче вирізьблені з каменю. Мрія Півночі. Ягоди вина. Чи це було іншого року. Десять. Дванадцять. Вісімнадцять років війни. Неаполь був узятий через акведук. Взимку. В Італії немає справжньої зими. Та все ж виноградники були голі, коли війська йшли через Кампанію. Чи не все одно коли, але так було.
Радник Велізарія, вельмивчений Прокопій шукав взаємин з Індульфом. На вузьких стежинах, які розмежовували лози, рівні, схожі на солдатів вишикуваної до бою фаланги, голови вершників пливли над верхівками. Кількох грон вистачало, щоб насититися і збити спрагу. Коні теж хапали виноград, і солодкий сік скапував з їхніх губів.
Табуни сірих дроздів, п'яних від соку, як люди, торохтіли в заростях, зухвало дивлячись на вершників, які заважали птахам радіти життю. Це було, було. Але коли?..
Зустрічалися люди в домотканих хітонах, з брудними ганчірками замість шапок. Босі всі, багато хто — в кайданах. Коротенькими ножами вони збирали врожай, кидали кетяги в кошики, підвішені до в'ючних сідел на гострих спинах ослів. Кволі, байдужі, вони ледве пересувалися. Таких рабів Індульф ще не бачив. Він знав імперію за Палатієм.
З ледь помітною посмішкою Прокопій пояснював:
— На думку мудрих людей старої імперії кожен заслуговує на своє становище. Нижчі люди грубіші за тварин, прикладно, коня. Для них рабство — природне. Доля вирішує, як бути людині. В нашій християнській імперії свята церква, обіцяючи всім однаково порятунок душі, не втручається в установлене споконвіку право одної людини бути рабом іншої.
— Право? Право бути рабом? — перепитував Індульф, не вловлюючи двозначності витонченого розмірковування.— Я не можу бути рабом. Я вбив би або мене вбили б.
— Отому— й ти вільний,— із ще лукавішою посмішкою пояснив учений радник полководця.
Право. Вільний. Невільний... Було цікаво розмірковувати разом з Прокопієм. Індульф любив спілкуватися з ученим, але не його самого.
Рухаючись, як отруєні, раби зривали маслини, вугільно-чорні в сірому листі, короткими серпами — ніби й бережливо, а насправді сяк-так — жали пшеницю, ячмінь, плуталися в сухих батогах гороху, бобів.
— У нас ці загинули б одразу,— казав Індульф Проко-пію.— Я сам зроблю більше, ніж десять таких.
Наглядачі вилися над рабами, наче яструби над птахар-нею. Інші, наглядачі над наглядачами, їздили верхи. У цих знаряддям були трійчата пуга із залізом на кінцях і спис із гачком, як у гуннів. Один раб був схожий на другого, як вівця на вівцю в отарі, наглядач на наглядача — як собака в тічці. Та чи могло бути інакше, коли тут це тривало сотнями поколінь? Наглядачі широкими жестами вітали визволителів від готів. Згадуючи Божественного Юстиніана, вони хрестилися, ніби промовлялося ім'я бога.
А коли італійці перестали хреститися при згадці імені базилевса?
Індульф пам'ятав Рим першого року війни. Напівпорожній, він переважав Візантію, як старий атлет — вичепуреного палатійця. Але був той Рим, для Індульфа перший, одразу до огиди чужим. /
Ще один Рим — примара. З нього пішли всі, ніхто не залишився. Рекс Тотила хотів розметати і розорати це прокляття Італії. Велізарієві посли благали рекса змилуватися над стародавнім серцем країни, бентежили совість благородного Тотили сльозами душ тих, хто віками будував Рим, і гнівом майбутніх поколінь. Тотила не вбив місто-вбивцю, а Індульф надовго полаявся з передостаннім рек-сом за його слабкодухість. Але те сталося згодом, згодом, згодом...
Дві круглі башти і одна гострокута. Ж овтуватии камінь у патьоках старого бруду і пташиного посліду. Дивна назва Азинарі — Ослячі ворота.
Дощ припинився. Над мурами ще палали сірі скирти хмар. Пріло пахло мокрим конем, мокрою шкурою і ще чимось — Римом. Інші міста пахли інакше.
Прострілюючи повітря, пронизливо свистіли ластівки.