Ярмарок Суєти

"Цікаво, чи він мене впізнає?" — по­думала Ребека.

Лорд Стайн, усміхаючись, розмовляв з тією вельмож­ною дамою, що сиділа поруч нього, потім раптом підвів очі й побачив Бекі.

Вона вся затремтіла, коли зустрілася з ним поглядом, зобразила на обличчі найчарівнішу усмішку, на яку лише і була здатна, і зробила скромний, зворушливий реверанс. Лорд Стайн з хвилину дивився на неї з таким жахом, який, певне, охопив Макбета, коли в нього на бенкеті з'явився дух Банко, і був би й далі так сидів, роззявивши рота, якби огидний майор Ледар не потяг Ребеки геть.

Ходімо до зали, де вечеряють, місіс Родон,— сказав той джентльмен.— Мені теж захотілося набити черево,-коли я побачив, як ця панота напихається. Гайда, спро­буємо, яке тут шампанське.

Бекі здавалося, що майор уже й так трохи перебрав міру.

Другого дня вона подалася в Монте-Пінчо — Гайд-парк римських гульвіс — можливо, сподіваючись ще раз поба­чити лорда Стайна. Але вона зустріла там іншого знайо­мого — містера Фіча, довірену особу його милості. Він підійшов до Бекі й досить недбало кивнув їй, торкнувшись пальцем капелюха.

Я знав, що мадам тут,— мовив він.— Я йшов за вами від вашого готелю. Мені треба дати вам одну пораду.

Від маркіза Стайна? — запитала Бекі з такою гідною міною, на яку ще була здатна, завмираючи від надії і спо­дівання.

Ні,— відповів камердинер,— від себе самого. Рим ду­же нездорове місце.

Не в цю пору року, мосьє Фіч, а тільки після велико­дня.

Запевняю вас, мадам, що й тепер також. Тут цілий рік хворіють на лихоманку.

Клятенний вітер з боліт весь час убиває людей. Послухайте, мадам Кроулі, ви завжди були bon enfant /Поступливі (франц.)/, і я завжди гарно ставився до вас, parole d'honneur / Слово честі (франц.)/. Бережіться! їдьте геть з Рима, кажу вам, а то захворієте й помрете.

Бекі зареготала, хоч її пойняла шалена лють.

Що? Мене, бідолашну, вб'ють? — запитала вона.— Як романтично! Невже мілорд возить із собою найманих-убивць замість провідників і стилети замість дорожніх речей? Дурниці! Я залишуся, хоча б для того, щоб його дра­тувати. Знайдуться люди, які захистять мене, поки я тут.

Тепер зареготав мосьє Фіч.

Захистять вас?— перепитав він.— Хто? Майор, капі­тан чи будь-хто з тих гравців, яких ви тут бачите, пустять вас на той світ за сто луїдорів. Про майора ЛеДара (він такий майор, як я мілорд і маркіз) ми знаємо такі речі, за які він може потрапити на каторгу або ще й далі! Ми знаємо все, і в нас є всюди друзі.

Знаємо, кого ви бачили в Парижі і яких там знайшли родичів. Так, дивіться на мене, скільки хочете, але це правда. Чому, наприклад, жоден наш посол у Європі не приймає вас у себе? Бо ви образили когось, хто ніколи не прощає і чий гнів ще збіль­шився, коли він вас побачив. Він собі місця не знаходив учора ввечері, як повернувся додому. Пані де Белладонна влаштувала йому сцену через вас, так лютувала, що не доведи господи.

О, то це підступи пані де Белладонни? — мовила Бекі з деякою полегкістю, тому що слова маркізового посланця неабияк злякали її.

Ні, вона тут ні до чого, вона завжди ревнує. Кажу ж вам, що це монсеньйор. Ви дарма показались йому на очі. А коли ви залишитесь тут, то ще захочете показатися. Затямте моє слово. їдьте геть звідси. Лишенько, мілордів екіпаж! — вигукнув він і, схопивши Бекі за руку, кинувся до бічної алеї.

Карета лорда Стайна, виблискуючи геральдичними зна­ками, промчала вулицею, запряжена кіньми, яким не було ціни. На подушках у ній сиділа пані Белладонна, чорнява, квітуча, насуплена, з собачкою на колінах і з білою пара­солькою, що коливалася над її головою, а поруч — старий лорд Стайн, мертвотно блідий, із згаслими очима. Знена­висть, лють чи пристрасть інколи ще спалахували в них, але звичайно вони були тьмяні, наче втомилися дивитись ва світ, у якому для виснаженого старого розпусника уже майже не лишилося ні краси, ні радощів.

Монсеньйор так і не оклигав після подій тієї ночі,— прошепотів мосьє Фіч місіс Кроулі, коли карета проїхала-і Бекі виглянула їй услід з-за кущів, за якими вони ховалися.

"Хоч одна втіха!" — подумала Бекі.

Чи лорд Стайн справді намірявся замордувати місіс Бекі, як погрожував мосьє Фіч (після смерті монсеньйора він повернувся на батьківщину, де його дуже поважали і де він купив у свого володаря титул барона Фічі), а його довірений не захотів плямити рук убивством, чи йому тіль­ки звеліли налякати місіс Кроулі, щоб вона залишила мі­сто, де мілорд хотів прожити зиму й де йому було б дуже неприємно зустрічатися з нею,— ми цього ніколи не зна­тимемо напевне. Але погроза вплинула на нашу прия­тельку, і вона більше не пробувала з'являтися на очі сво­єму колишньому патронові.

Усі знають про сумний скін цього вельможі, що стався в Неаполі через два місяці після французької революції 1830 року: високоповажний Джордж Густав, маркіз Стайн, граф Ґонт із Гонт-касла, пер Ірландії, віконт Гелборо, барон Пічлі і Грілсбі, кавалер найблагороднішого ордена Підв'язки, іспанського Золотого руна, російського ордена святого Миколая першого ступеня, турецького ордена Пів­місяця, перший лорд Пудреної кімнати і грум Чорних сходів, полковник Гонтського, або ж власного його вель­можності регента загону міліції, куратор Британського му­зею, старший брат гільдії святої Трійці, член правління коледжу "Білі ченці" і доктор цивільного права,— помер після кількох серцевих нападів, викликаних, як писали газети, душевним струсом, якого чутливому лордові зав­дало падіння стародавньої монархії.

В одному тижневику з'явився красномовний перелік; чеснот маркіза, його заслуг, талантів та добрих вчинків. Його милість був такий вразливий і такий відданий сла­ветному домові Бурбонів, на спорідненість з яким він пре­тендував, що не міг пережити лиха своїх найясніших ро­дичів. Тіло його поховано в Неаполі, а його серце — те серце, яке завжди хвилювали почуття високі і благород­ні,— привезено в срібній урні до Гонт-касла.

В особі маркіза,— казав містер Бог,— убогий люд і красні мистецтва втратили добродійника й опікуна, су­спільство — одну з своїх оздоб, Англія — одного з найбіль­ших патріотів та державних діячів і т. д. і т. д.

Його духівницю потім довго опротестовували, навіть пробували змусити пані де Беладонну повернути славет­ний діамант, званий "оком іудея", який його милість зав­жди носив на вказівному пальці і який та дама начебто зняла з нього після смерті маркіза. Проте його відданий приятель і служник мосьє Фіч довів, що перстень був по­дарований згаданій пані де Белладонні за два дні до смерті маркіза, так само як і банкноти, коштовності, неаполітан­ські та французькі процентні папери тощо, які були в секретері його милості і яких вимагали через суд спадко­ємці в цієї невинно скривдженої жінки.

Розділ LXV дуже діловий і дуже приємний-Другого дня після зустрічі біля грального столу Джоз вичепурився надзвичайно старанно й пишно і, не вважаючи за потрібне сказати бодай слово про події минулої ночі й спитати, чи не хоче хтось із його супутників прогулятися з ним, дуже рано вийшов з дому і невдовзі вже про щось дізнавався біля дверей готелю "Слон". З нагоди карнавалу там було повно гостей: за столами на вулиці вже сиділи люди, курячи й попиваючи місцеве неміцне пиво, у вести­бюлях стояли хмари диму. Містера Джоза, коли він ве­лично спитав каліченою німецькою мовою, де йому знайти особу, яка його цікавила, справили на самий верх бу­динку — вище за номери другого поверху, де мешкало кілька чужоземних купців, які влаштували там виставку своїх коштовностей та парчі, вище за апартаменти третього поверху, де розмістився штаб гральної фірми, вище за четвертий поверх, який весь найняла славетна мандрівна трупа вольтижерів і акробатів, ще вище, аж до невеличких комірчин на горищі, де серед студентів, комівояжерів, дрібних торговців і селян, що приїхали до столиці на свято, Бекі знайшла собі гніздечко — скромний, брудний куток, де рідко шукала притулку краса.

Бекі подобалося таке життя. Вона приятелювала з усіма пожильцями — з торговцями, професійними гравцями, акробатами, студентами. Вона мала неспокійну, легковажну вдачу, успадковану від батька й матері, що обоє були пред­ставниками богеми і за своїми уподобаннями, і за обстави­нами життя. Якщо під рукою не було якогось лорда, Бекі залюбки розмовляла з його провідником; гамір, метушня, горілчаний дух і тютюновий дим, бундючні манери нужден­них акробатів, жаргон обслуги гральних столів, співи і бешкети студентів —увесь цей шарварок, що панував у готелі, подобався Ребеці й розважав її навіть тоді, як їй не щастило і вона не мала чим сплатити рахунок. Тим миліший був їй цей гармидер тепер, коли її гаманець наповнився грішми, які їй виграв учора ввечері Джорджі! Джоз, порипуючи східцями й сопучи, здолав останній марш, зупинився, трохи відсапався, витер піт і заходився шукати дев'яносто другий номер. Двері навпроти, в дев'я­ностому номері, були відчинені. Там на ліжку лежав якийсь студент у ботфортах та в брудному халаті й курив довгу люльку. Другий студент, з довгим білявим волоссям, у ви­шитій шнурами куртці, незвичайно ошатній, але також брудній, стояв навколішки біля дверей дев'яносто другого номера й вигукував у замкову щілину благання, адресовані особі, що перебувала всередині.

Ідіть геть,— відповів йому такий знайомий голос, що Джоз затремтів.— Я жду когось... До мене зараз прийде мій дідусь. Він не повинен бачити вас тут.

Ангеле мій, Englànderin!1—волав далі студент з бі­лявим волоссям і великим перснем на пальці.— Згляньтеся на нас! Призначте побачення! Пообідайте зі мною і Фріцом у парковому готелі. Буде печеня з фазанів, портер, сливо­вий пудинг і французьке вино. Ми загинемо з туги, якщо ви відмовитесь!-Неодмінно загинемо!— підтвердив юний аристократ з ліжка.

Цю розмову й почув Джоз хоч нічого не зрозумів з неї, бо ніколи не вивчав мови, якою її провадили.

Newmero kattervang dooze, si vousplait / Номер дев яносто другий, будь ласка ( калічена франц./,— велично, за своїм звичаєм, сказав Джоз, коли нарешті здобувся на слово.

Quater fang fooce! — повторив студент і, схопившись на ноги, кинувся до своєї кімнати.

Двері зачинилися, і Джоз почув, як він і його товариш на ліжку зареготали.

Бенгалець стояв, спантеличений цією подією, коли двері дев'яносто другого номера відчинилися самі, і в них з'яви­лося лукаве, пустотливе обличчя Бекі.