Його не відправляли в заслання, як Рикілу Павла. Базилевс довірявся йому. Похваливши заповзятливість префекта Фракії Кирила, Юстиніан зауважив:
— Понад усе цінуючи в воєначальниках відданість мені, між ними найбільше за інших вшановую тих, хто любить мене. Великою є таємнича сила Любові, доброчинства християн. Викликаючи найкращі почуття, Любов розбуджує ще сонні задатки, народжує нові здібності для несення служби. А ти, Асбаде, спостерігай за зарозумілістю Кирила. Патрикій схильний засліплюватися своїм доброчинством.
У сорок років, у повноті сил Асбад побачив загибель надії. Але переможений не він один. Поразка інших рятує його. Божа воля привела в імперію нездоланну силу слов'ян. Варварам потурала зрада.
На березі моря, за три стадії від будинку, лежать два човни. Асбадові стачить одного. Він бачив себе перед Юстиніаном, він шепотів, як молитву:
— Преєдиний, Непогрішимий, єретик-зрадник привів цих далеких від кордону імперії слов'ян, зрадники вказали їм дорогу, зрадник Кирило поділив сили імперії, підставивши під удари варварів нарізно легіони і кінноту...
Базилевс зрозуміє. Зрада пояснює завжди і все. Тільки зради остерігається Божественний. А Кирило був на підозрі в самого базилевса!.. Асбад вхопився за рятівні спомини.
"Боже наш на небесах, хай святиться ім'я твоє",— молився Асбад. За нього заступиться Коллоподій, ще впливовіший після падіння Іоанна Носорога.
"Хай буде воля твоя!" — Асбад сповіщав Коллоподію про слова, навіть про думки, що прочитувалися на обличчях людей, за якими невидимо скрадався Великий Спа-фарій.
"Хай настане царство твоє!" — шептав Асбад. Бог допоможе йому втекти.
Ішла перша чверть ночі. До Візантії дванадцять днів дороги пішохода. Сушу захопили варвари. Щербатий місяць підніметься не скоро. Темними ночами кораблі відстоюють на якорях. На світанку Асбада підберуть у морі, і через три дні він з'явиться в Палатії.
"Дай боже, дай!" Асбад обіцяв пожертвувати дарохрани-тельницю із срібла, кедрове панікадило, оздоблене бронзою, і двадцять фунтів свічок з вибіленого воску.
"Я даю, даю, боже мій, ти дай, дай!..— Асбад ненавидів зрадника Малха, який осквернив його душу блюзнірством і сумнівами.— Він твій ворог, боже, твій ворог. Боже мій, зглянься наді мною і відвернися від нього. Він син Сатани, він сам Диявол, отець лжі й невіри. Він — Змій".
Сатана, перекинувшись у Змія, спокусив Єву. Треба зламати зміїний хребет. Мужність пресвітера Деметрія надихала Асбада.
Малх спав. Двоє його супутників дихали рівно, нечасто. Асбад встиг придивитися до звичок слов'ян. Вони вміли спати спокійно і глибше за інших людей. /
Одне з кілець на ручному ланцюзі, який заважав рухам Асбада, легко висувалось.
Волею самого бога варвари дали Асбаду короткий ніж, щоб полонений користувався ним за їжею.
Перси казали, що ножичок завдовжки з палець може зробити таке, з чим не впорається десять тисяч латників.
Топер гинув. З вулиць, завалених гноєм, росичі виганяли худобу. Росичі запрягали тварин в усі вози, якими було захаращене місто.
У пригоді ставало кожне колесо, кожен кінь, кожен бик, корова, осел. Кого не можна запрягти, той понесе своє м'ясо, поки на нього не з'явиться потреба.
Росичі не мали досвіду і спритності солдатів імперії, майстрів у грабіжництві міст, не мали їхнього проникливого зору та нестримної захланності. Росичі квапилися взяти якнайбільше, щоб привезти додому спільну здобич. На людей вони майже не звертали уваги.
Подобалися тканини, бронзовий, мідний, срібний посуд. У місті знайшлося багато заліза. Росичі скидали з підвід амфори з вином та олією, тюки сушених фруктів, гарні лави й ліжка, щоб знайти місце для дорогого металу, без якого не проживеш. Купці на Торжку-острові клялися, що залізо стає рідкісним, як срібло, а в Топері його виявилося на п'ять сотень підвід.
З міських воріт росичі користувалися головними, північними. Решту Ратибор наказав забити іззовні, щоб ромеї не виганяли худобу і не вивозили своє майно.
Дехто здогадався втекти без нічого, спускаючись зі стін на мотузках. Таким не ставали на дорозі, таких не помічали, оскільки не було сил і потреби, щоб брати в кільце місто.
Обшукавши будинки, підвали, підземелля, росичі в багатьох місцях наткнулися на ергастули, в яких тримали рабів. Особливо обширні ергастули були виявлені в товщі міських мурів.
Не розуміючи, кого це ромеї тримають запротореними під замками, під залізними засувами, росичі випускали затворників з отруєних нір. Справедливо бачачи в них не ромеїв, дехто з росичів, забувши про свої справи, допомагав звільненим збивати кайдани.
Одразу ж між виснаженими, спаршивілими, смердючими рабами виявилися військовополонені з угличів, тиверців та інших племен слов'янської мови. Озлоблені, але й захмелілі від щастя, вони намагались додати свою частку до недоброзичливості до ромеїв, яка й так наростала в росичів. Запаскуджений, очманілий Топер викликав відразу. Гори здобичі гнітили уяву. Все здавалося потрібним, ні від чого не хотілося відмовлятися. Ратибор звелів квапитися. Сотники підганяли.
Потрібні пастухи для черід, які підуть з військом. Потрібно тисячі погоничів для підвід. Росичі вибирали чоловіків, що здавалися дужчими, молодшими, не встигаючи і не вміючи розібратися, ромей це чи раб. їм скорялися — за повсюдною звичкою коритися силі.
На імперській дорозі витягувався обоз. І вже рушила головна сотня росичів, уже знялася пилюка. Мукали бики, іржали коні, кричали люди. Якби прогримів грім — ніхто не почув би гуркоту воза Перуна.
Похід завершено. Повернутися додому, не розгубивши здобичі, здавалося далеко важчим, ніж нічим не обтяже-ним бити ромеїв.
Скільки живого полону росичі вихопили з Топера? Чотири, п'ять тисяч голів... їх ніхто не лічив. Скільки б їх не було, кількість забраних була невелика в порівнянні з тими, що залишилися.
Топер нараховував у звичайний час тридцять тисяч мешканців. І не менше тридцяти тисяч утікачів з округи набилося за міські мури. Половина — раби. Майно, яке насамперед урятували, почувши про появу варварів, перетворювалося на страшну загрозу.
Ці люди, що вважалися тваринами, наділеними мовою, вміли огинатися на роботі і працювати тільки зі страху перед тяжкою покарою. На кожен десяток доводилося тримати наглядача, а дбаліші господарі утримували одного погонича на п'ять рабів.
Віками, так само природно, як ріки течуть у море, складалися взаємини між господарем, рабом, роботою.
Під раз назавжди застиглою маскою тупої байдужості раб псував найгрубіші і найміцніші лопати, мотики, плуги, борони.
Під час щеплення плодових дерев раб так підсікав кору, що гілка всихала, під час обкопування — підрубував коріння.
Робочу худобу калічили. Паскудили на сухі фрукти, згноювали овочі. Сіючи, зерно розкидали нерівно. Особливо непокірний примудрявся перетирати насіння в руках, щоб попсувати. /
Так було в усіх, до такого на берегах Теплих морів звикли всі. Раба пригноблювали — раб шкодив. Нещадний гніт зверху вниз, тягучий, німий, сліпий опір знизу вгору визначали вартість речей і якість їх. Високу вартість. Низьку якість. Довезений здалеку дніпровський хліб, на якому наживалися купці, коштував дешевше, ніж імперський.
Більшість наглядачів за десятками були рабами, поставленими над своїми. Вміння вибирати найнещадніших вважалося ціннішим даром сільського господаря, ніж хист своєчасно призначити день посівної.
Небезпечні норовом і дужі тілом раби залишалися в кайданах на все життя. Аллі гати розкувалися, ергастули спорожніли, а в Топері не було ні влади, ні гарнізону.
Зброї не було. Та не лише для убивства, навіть для битви вистачить каменя, палиці, кулака і пальців, які хочуть вчепитися в горло. У рабів була перевага грубої сили, а втрачати їм нічого.
Перелякані рабовласники кинулися до воріт. Росичі прогнали їх геть. Ромеї заважали підводам.
І тільки коли майно жителів Топера покинуло мури, кільком сотням вільних підданих вдалося прорватися через ворота. За містом їх чекало видовище.
Велике багаття горіло прозорим у променях сонця полум'ям. На землі лежав зв'язаний чоловік. Кілька кінних варварів спостерігали, а головний коластес-кат Топера звернувся до співпідданців з коротким словом:
— Я змушений скарати на смерть благородного комеса Асбада, колишнього начальника фракійської кінноти. Я чиню це під загрозою вбивства від варварів. Бувши полоненим, комес хотів зарізати когось. Що було, звичайно, нерозумно...
Ніякою, непосутньою здавалася жителям Топера швидка страта комеса в порівнянні з нещастям, що вже впало на них, у порівнянні з тим, що на них чекало від лихої волі Долі.
Імперські армії, захоплюючи міста, вміли висмоктувати соковитий плід. Раби змінювали господарів. Господарі теж потрапляли в раби. Когось убивали, ґвалтували. Та все ж у всьому витримувався певний порядок. З'являлися нові начальники міста, здійснювалася влада. А слов'яни, взявши те, що трапилося під руку, покинули місто на безчинство рабів.
І ось вони пішли — анти, скіфи, слов'яни чи ще хтось там, наслані в імперію богом в покару за гріхи поганих християн. Вершники, підводи, підводи, підводи. Вершники, підводи... Підводи, череди. Вершники. І ще підводи. І знову підводи. Це Левіафан. Це звір з Апокаліпсиса, без початку, без кінця, з тілом неосяжно довгим. Він іде геть, здіймаючи куряву до неба.
Знайшовши порятунок на горі найвищої башти Топера, в північно-східному закуті муру, солдат, єдиний, що випадково вцілів, дивився вдалину. Родопський горець, що від народження мав гострий зір, він ніби побачив голову в далекій петлі дороги, на повороті до сходу. Хвіст обозу ще лежав під містом. Чудовисько повзло повільно, повільно. Звичайно ж... Піший легко випереджає пряжних биків.
Нікому було думати про варварів. П'ятнадцять, чи двадцять тисяч, чи тридцять тисяч рабів напали на двадцять, двадцять п'ять чи тридцять тисяч вільних, на їхніх жінок, дітей, на наглядачів, на всіх, не позначених ланцем, голеною головою чи нашийником і тому ненависних.
Поки варвари ще розпоряджалися в Топері, раби нападали потай, без шуму, ніби випадково, боягузливо озираючись. А хто знає, як поведуться переможці, помітивши буйство рабів. Рабство скрізь. Проти раба виступає весь світ.
Раб.