Їм не хотілося спати, бо перед ними відкрився новий світ, і вони почувалися, наче двоє потерпілих, давним-давно викинутих на безлюдний берег, куди нарешті пристав корабель, — тоді вже, як вони погодилися з долею і втратили надію на інше життя. Але було в них і ще одне, зовсім інше відчуття, що не давало їм спокою. Темрява, з якої заблисло оте нове світло, погустішала, і тінь їхнього віроломного брата витала в будинку, куди ніколи не ступала його нога.
Її несила було збутися, навіть сонце не здужало прогнати її. Була вона тут і наступного ранку, і вдень, і ввечері. Особливо виразна й похмура була ввечері, як виявиться далі.
Джон Турбот пішов кудись з рекомендаційним листом од їхнього друга, і Гаррієт залишилась удома сама. Перебула на самоті кілька довгих годин, і ні сіре, непривітне надвечірня, ні сутінки, що насувались, аж ніяк не поліпшили її пригнічений настрій. Образ брата, давно не баченого і майже що чужого, поставав перед нею у щораз іншому вигляді, напуваючи її ляком. Вона бачила його мертвим, умирущим; їй здавалось, що він кличе її, дивиться на неї, супить брови. Картини, що малювала її уява, були такі реальні та яскраві, що, коли посутеніло, Гаррієт і голову боялася підвести, щоб десь у темному кутку не вздріти отого видива — плоду її збуреної фантазії. Раз їй явно привиділось, що він ховається в сусідній кімнаті, і хоч вона чудово усвідомлювала, яка це маячня, і не вірила їй, все ж примусила себе встати й піти туди — ради душевного спокою. Та марно. Тільки вона повернулася назад, як кімнату тут же наповнили ті самі страхітливі тіні, а щоб відкинути від себе ті невиразні страхи, їй треба було б сили не меншої, ніж зрушити з місця камінні гіганти, врослі у землю.
Вже майже зовсім споночіло, і Гаррієт, схиливши голову на руку, сиділа біля вікна, коли, відчувши раптом, як потемнішало в кімнаті, звела очі й мимохіть скрикнула. Крізь шибку на неї дивилось бліде, перелякане обличчя, з блудними очима, що наче шукали чогось у кімнаті, та за мить, спинившись на ній, загорілися вогнем.
— Впустіть мене! Впустіть мене! Мені треба поговорити з вами! І рука закалатала в шибку
Гаррієт відразу впізнала жінку з довгим чорним волоссям, яку колись однієї дощової ночі прихистила, пригріла й нагодувала. Природно, що, згадавши собі її безтямну поведінку, налякана Гаррієт, одсунувшись од вікна, застигла в тривозі і нерішучості.
— Впустіть мене! Дайте поговорити! Я вдячна вам, лагідна, слухняна… все, що хочете. Тільки дайте поговорити з вами!
Палка, благальна мова, серйозність обличчя, тремтіння двох побожно зведених рук, нотка жаху в голосі, що знаходила відгук в душі самої Гаррієт, перемогли її. Вона кинулася відчиняти двері.
— Можна зайти чи говорити тут? — сказала жінка хапаючи її за руку.
— Ну, і чого ви хочете? Що маєте сказати?
— Небагато, та тільки дайте мені сказати бо так і не скажу ніколи. Мене аж підмиває піти звідси. Начеб хто силою тягнув. Впустіть же, коли можете мені повірити цей один-однісінький раз!
Настирливість її знов перемогла, і обоє ввійшли у кухоньку, де вона вже сиділа колись біля вогню, їла та сушила одежу.
— Сядьте тут, — мовила Аліса, уклякнувши біля неї — і дивіться на мене. Ви мене пригадуєте?
— Так.
— Пригадуєте, я казала вам, хто я така і звідки прийшла — в лахмітті, зі скаліченою ногою, під тим страшенним вітром і дощем?
— Так.
— Пам'ятаєте, як я ще раз прийшла уночі, кинула в болото ваші гроші, прокляла вас і весь ваш рід? Тепер бачите — я перед вами на колінах. Думаєте я менш щира, як тоді?
— Якщо ви хочете просити пробачення. — м'яко мовила Гаррієт.
— Зовсім ні! — відрізала та, з гордим спалахом в очах. — Я прошу тільки, щоб мені повірили. А зараз самі скажете, чи варта я довір'я як тоді, так і зараз.
Вона й далі стояла навколішках, втупивши очі в вогонь, він висвітлював. Ті загублену вроду, виблискував на чорних розмаяних косах. Одне довге пасмо вона перекинула через плече, намотала на руку і, смикаючи та покусуючи його в задумі, вела далі:
— Коли я була молода й гарна, а за це, вона зневажливо сіпнула волосся в руці, — не те що не шарпали, а й не могли надивуватися ним, мати моя, що не дуже то цікавилась мною в дитинстві, визнала мої достоїнства, почала милувати мене і пишатися мною. Вона була бідна, ненаситна на гроші і думала заробити на мені. Якійсь високій пані і в голову не прийшло б так поставитись до своєї доньки — такого не буває, і всі те добре знають. Видно, матері, що отак виховують своїх дочок — так, що з цього тільки зло виходить, — трапляються тільки серед таких злиднів, як ми.
Задивившись у вогонь — немов забувшись, що її слухають, Аліса повела мову далі, наче вві сні, все тугіше намотуючи на пальці довге пасмо.
— Що з того вийшло, можна й не говорити. У таких, як ми, це не приводить до безчесних шлюбів — тільки до безчестя й погибелі. І мене привело до безчестя й погибелі — погибелі.
Стрепенувшись, вона відірвала замислений погляд від вогню і, дивлячись Гаррієт в обличчя, мовила:
— Я марную час, а він дорогий. Одначе, якби я всього цього не передумала — не була б я тут. Мене, кажу, це довело до безчестя й погибелі. Я стала лялькою, якою побавилися трошки і викинули — ще жорстокіше й без душніше, ніж це з ляльками роблять. І знаєте хто це зробив?
— Чого ви питаєте мене? — сказала Гаррієт.
— А чого ви тремтите? — гостро глянула на неї Аліса — Те, що він зробив, обернуло мене в диявола. Я впала в безчестя й погибель і падала дедалі нижче. Мене вплутали в одне пограбування в усе, крім поділу краденого, — а потім піймали й поставили на суд. У мене не було ні грошей, ні друзів. І хоч я була ще зовсім юна дівчина, я радше пішла б на смерть, ніж мала просити його, щоб замовив за мене слово, якби те слово й могло мене врятувати. Так! Пішла б на найгіршу смерть, яку лиш вигадати можна! Але моя вічно ненаситна мати пішла до нього від мого імені, розповіла все, як було насправді, й уклінно благала-просила останнього невеличкого дарунку — кількох фунтів — менше, ніж пальців на оцій моїй руці. Хто, як ви думаєте, зі своєї руки ані нівпальця мені не подав у моїй біді — мені, що, як гадав, лежала ниць під його ногами, — навіть у такій марничці, в знак пам'яті, мені відмовив, раденький, що мене зашлють подалі за кордон, звідки я вже не буду йому докучати, бо помру та згнию там? Хто це був, як ви думаєте?
— Чого ви питаєте мене? — повторила Гаррієт.
— А чого ж ви тремтите? — Аліса поклала свою руку на її, заглядаючи їй в обличчя. — Чи не тому, що відповідь у вас на губах? Це був ваш брат Джеймс.
Гаррієт тремтіла дедалі дужче, але погляду від гарячих очей, що впилися в неї, не відводила.
— Коли я довідалася, що ви — його сестра (а це було саме тієї ночі), я, хоча скалічіла та втомлена, повернулась сюди, щоб жбурнути вам ваш дарунок. Мені здавалося тієї ночі, що, скалічіла та втомлена, я б цілий світ обійшла, щоб зарізати його, як побачу, в якомусь глухому куті. Вірите ви, що я щиро цього хотіла?
— Вірю. Але, боже великий, навіщо ви знову прийшли?
— Після того, — сказала Аліса, усе ще не відпускаючи її руки й не зводячи з неї очей, — я його бачила! Я бачила його серед білого дня. Якщо досі у мені жевріла ненависть, то в цю мить вона спалахнула полум'ям. Ви знаєте, що він учинив зло гордій людині і в його особі здобув собі смертельного ворога. Що, коли я виказала його тій людині?
— Виказала! — повторила Гаррієт.
— Що, коли я знайшла одного, хто знав таємницю вашого брата; знав, як він утік; знав, куди втік і він, і його супутниця? Що, коли я змусила того чоловіка викласти все, що він знав, слово в слово, перед отим його ворогом, що слухав у схованці? Що, коли я тим часом сиділа й стежила за обличчям того ворога, і бачила, як воно мінялося, аж змінилося так, що перестало походити на людське? Що, коли я бачила, як він, наче божевільний, кинувся у погоню? Що, коли я знаю, що в цю хвилину він — не так людина, як нелюд, уже в дорозі і, за стільки часу, мав би вже наздогнати його?
— Заберіть руку! — відсахнулася од неї Гаррієт. — Ідіть звідсіля! Мені страшно від вашого дотику!
— Я зробила це, — вела далі Аліса, наче й не чула, і все дивилась на неї палючими очима. — Чи видно по мені, що я дійсно це зробила? Вірите ви тому, що я кажу?
— Боюсь, що мушу вірити. Пустіть мою руку!
— Ні, ще. Ще хвилиночку. Чи можете ви уявити собі, яким повинно було бути моє бажання помсти, коли я зробила це через стільки років?
— Страшним! — мовила Гаррієт.
— Отож, тепер, коли ви мене бачите, — хрипким голосом сказала Аліса, — тут, на колінах, перед вами, коли я торкаюся отак вашої руки й дивлюся отак вам в обличчя, ви можете повірити, що щирість, із якого я говорю, — це ке проста щирість, а те, що відбулося в моїй душі — не просто боротьба. Мені соромно вимовити це слово, але я змилосердилась. Я зневажаю себе; я змагалася з собою цілу ніч і цілий день. Але я, не знати чому, змилосердилась над ним і хочу виправити те, що наробила, коли ще можна. Я не хотіла б, щоб вони зустрілись, коли його переслідувач сліпий від люті й не тямить себе. Якби ви бачили його вчора ввечері, ви зрозуміли б, яка це небезпека.
— Але як цьому запобігти? Що я можу зробити? — скрикнула Гаррієт.
— Цілу ніч, — квапливо провадила Аліса, — він мені маривєя — хоч я не спала — весь у крові. Цілий день мені здавалося, що він коло мене.
— Що я можу зробити? — здригнувшись від її слів, повторила Гаррієт.
— Коли ви можете послати когось до нього, або написати йому, або переказати — не гайте часу. Він у Діжоні. Знаєте ви таке місто і де воно?
— Знаю.
— Застережіть його, що той, кого він зробив собі ворогом осатанів, і що він погано його знає, коли не боїться з ним зустрітися. Перекажіть, що ворог його уже в дорозі — я знаю це — і не бариться. Вмовте його, щоб тікав, поки ще не пізно, — якщо ще не пізно, — і уникав зустрічі з ним. За якийсь місяць-два все буде цілком інакше. Нехай зустрінуться: тільки щоб я не знала. Де завгодно — аби не там! Коли завгодно — аби не тепер! Хай його ворог шукає його й знаходить сам — тільки не з моєю допомогою! На моїй голові і без цього гріхів доволі.
Вогонь уже не виблискував в її чорнім, як агат, волоссі, на зведенім угору обличчі, в гарячих очах; пальці її вже не стискали руку Гаррієт, і місце, де вона стояла навколішках, було порожнє.
Розділ п'ятдесят четвертий
ВТІКАЧІ
Час — одинадцята вечора; місце — один із номерів у французькім готелі, що складається з півдесятка покоїв: темний, холодний хол, а чи коридор, їдальня, вітальня, спальня і внутрішня вітальня, або будуар, — найменша й найдальша від входу кімната.