Ярмарок Суєти

і покоївка ку­пувала для неї коньяк — крім того, який їй записували в готельний рахунок.

Та все ж, мабуть, образи чоловіків були не такі нестерп­ні, як співчуття деяких жінок. Місіс Крекенбері та місіс Вашінгтон-Уайт спинялися в Булоні дорогою до Швейца­рії (вони їхали в супроводі полковника Горнера, юного Боморі і, звичайно, старого Крекенбері та малої дочки мі­сіс Уайт). Ці дами не уникали Бекі. Вони хихотіли, торох­тіли, базікали, співчували, втішали Бекі й опікувалися нею, мало не довівши її до сказу. "Щоб вони робили мені ласку!" — подумала Ребека, коли гості прощалися, облуд-по всміхаючись і цілуючи її. Вона почула гучний регіт Боморі на сходах і дуже добре зрозуміла, чим пояснити його веселість.

Саме після цих відвідин Бекі, що кожного тижня спла­чувала рахунок у готелі, Бекі, що намагалася всім сподо­батись, усміхалася господині, називала служників "мосьє" і платила покоївкам ввічливістю та вибаченнями, якими стократ винагороджувала тих дівчат за те, що була трохи скупувата на гроші (цієї своєї вади Бекі ніколи не позбу­лася),— саме тоді, кажу, Бекі отримала від господаря письмове прохання покинути його готель. Хтось йому ска­зав, що такій особі не місце в його домі, де англійські леді не захочуть сісти з нею за один стіл. І Бекі довелось пере­братися на квартиру, де вона знемагала з нудьги й само­тини.

Та все ж, незважаючи на невдачі, Бекі прагнула доброю поведінкою спростувати погану славу про себе. Вона не пропускала жодної відправи в церкві й співала там голос­ніше за всіх. Вона брала на себе турботи про вдів загиб­лих рибалок, жертвувала своє шитво та малюнки місії в Квошібу. Вона брала участь у підписках на добродійницькі бенкети, але сама на них ніколи не танцювала. Одне слово, Бекі поводилась дуже пристойно, того ми й спиняємося на цьому відтинку її життєвого шляху з більшим задоволен­ням, ніж на інших, не таких приємних. Вона бачила, що люди уникають її, а все-таки вперто всміхалася їм; див­лячись на неї, ніхто б не здогадався, які муки приниження вона терпить.

Її історія так і лишилася загадкою. Думки про неї лю­дей, що знали її, дуже розбігалися. Одні, які не пошкодували часу і праці, щоб дослідити це питання, казали, що Бекі злочинниця, а тим часом другі присягалися, що вона невинна, мов ягня, і все звертали на її страхітливого чоловіка. Багатьох вона скорила тим, що тяжко переживала розлуку зі своїм сином: вона завжди заливалася слізьми й зображала нестямне горе, коли хтось згадував його ім'я , або коли вона бачила чиюсь дитину, схожу на її хлопчика. Так вона здобула прихильність доброї місіс Олдерні, що була королевою британської Булоні і частіше за всіх влаштовувала обіди й бенкети: Ребека заплакала, коли малий Олдерні приїхав зі школи доктора Лупмена, щоб пробути з матір'ю канікули.

Вони з Родоном одного віку й такі схожі! — мовила Бекі, і голос її урвався з тяжкої муки.

Насправді між хлопцями було п'ять років різниці, і вони скидалися один на одного не більше, ніж мій ласкавий читач на його покірного слугу. Уенгем, їдучи через Булоні до Кіссінгена, де він мав зустрітися з лордом Стайном, просвітив місіс Олдерні з цього приводу, сказавши, що він може описати малого Родона куди краще, ніж його матуся, яка відверто його ненавидить і ніколи не відвідує, що йому тринадцять років, тим часом як малому Олдерні було ще тільки дев'ять, що він білявий, тим часом як її любий хлопчик темноволосий,— одне слово змусило шановну леді пожалкувати, що вона була така добра. Тільки-но Бекі ціною неймовірних зусиль і праці ство­рювала собі невеличке коло знайомих, як хто-небудь з'яв­лявся і брутально розбивав його, і їй доводилося починати все наново. їй було тяжко, дуже тяжко,— самітній, без надії на майбутнє.

На якийсь час її взяла під своє крило місіс Ньюбрайт, захоплена її солодким співом у церкві і розважним став­ленням до різних складних життєвих питань,— місіс Бекі колись у Королевиному Кроулі добре набила на них руку. Вона не тільки брала брошури, а й читала їх. Вона шила фланелеві спіднички для Квошібу та ситцеві нічні ков­паки для індіанців з Кокосових островів, розмальовувала віяла з метою навернути в справжню віру папу римського та євреїв, слухала проповіді містера Раулса в середу і мі­стера Гаглтона в четвер, відвідувала в неділю службу божу по двічі на день, а крім того, ввечері ходила слухати містера Болера, і все дарма. Місіс Ньюбрайт якось випала нагода звернутися листовно до графині Саутдаун з приводу "Фонду для купівлі грілок жителям островів Фіджі" (обидві вони були членами жіночого комітету, що керував цим добродійницьким товариством) і, згадав­ши в ньому про свою "чарівну приятельку" місіс Кроулі, вона отримала від графині такого листа про Бекі, з та­кими докладними натяками, фактами, вигадками і навіть погрозами, що близьким стосункам між місіс Ньюбрайт й місіс Кроулі відразу настав край. І всі поважні люди в Гурі, де Ребеку спіткало це лихо, негайно перестали знатися з такою негідницею. Той, хто бачив колонії англійців за кордоном, знає, що ми возимо з собою свою пиху, свої таблетки, свої упередження, гарвейську приправу, кайєннський перець та інших домашніх ідолів і влаштовуємо ма­леньку Британію скрізь, де залишаємось трохи пожити.

Бекі з важким серцем кочувала з однієї колонії до ін­шої, з Булоні до Дьєпа, з Дьєпа до Кана, з Кана до Тура, і всюди намагалася бути респектабельною, та — леле! — одного чудового дня її неодмінно знаходили справжні гал­ки й дзьобали, аж поки не виганяли з клітки.

В одному з тих міст нею опікувалася місіс Гук Іглз — жінка з бездоганною репутацією, що мала свій будинок на Портмен-сквер. Вона мешкала в дьєпському готелі, куди втекла Бекі, і вони познайомилися спершу біля моря, де разом плавали, а потім у готелі за табльдотом. Місіс Іглз чула — та й хто не чув? — дещо про скандальну історію з лордом Стайном, але після розмови з Бекі заявила, що місіс Кроулі — ангел, її чоловік — негідник, лорд Стайн, як усім відомо, безпринципний соромітник і вся буча, знята проти місіс Кроулі,— нечесна й підла змова, яку влаштував мерзотник Уенгем.

Якби у вас, містере Іглзе, була хоч крихта відваги, ви мали б дати ляпаса тому мерзотникові першого ж разу, як зустрінетеся з ним у клубі,— мовила вона своєму чоло­вікові.

Та Іглз був тільки тихим старим добродієм, чоловіком місіс Іглз, закоханим у геологію і не таким високим, щоб досягти до чийогось обличчя.

Отже, місіс Іглз почала протегувати місіс Родон, запро­сила її в гості до свого будинку в Парижі, посварилася з дружиною посла, яка не хотіла приймати в себе її протеже, й робила все, що тільки може зробити жінка, щоб утримати Бекі на шляху чеснот і повернути їй добре ім'я.

Спершу Бекі була дуже скромна й порядна, та скоро їй остогиділо таке одноманітне доброчесне життя. Кожен день те саме: той самий нудний комфорт, та сама безглузда їзда в Булонському лісі, те саме товариство вечорами, ті самі проповіді Блейра в неділю, та сама опера, і так без кінця. Боні вже вмирала з нудьги, коли це, на її щастя, з Кембриджа приїхав молодий містер Іглз, і мати, побачивши, яке враження справила на сина її маленька приятелька, негайно вжила відповідних заходів.

Тоді Бекі спробувала жити своїм домом разом з однією приятелькою, та це подвійне ménage швидко довело їх до сварки й скінчилося боргами. Після цього вона зважилась оселитися в пансіоні і якийсь час мешкала в славетному закладі мадам де Сент-Амур на вулиці Руаяль у Парижі, де почала випробовувати свої чари на підтоптаних денді і примерхлих красунях, що відвідували салони її господині.

Місіс Бекі любила товариство, не могла без нього жити, як курець опіуму — без пучки свого зілля, і була досить щас­лива в ту пору, коли мешкала в пансіоні.

Жінки тут такі самі кумедні, як і в Мейфейрі,— роз­повідала вона одному своєму давньому лондонському зна­йомому, випадково зустрівши його,— тільки сукні в них не такі нові. Чоловіки носять чищені рукавиці, і, звичайно, всі вони пройдисвіти, але не гірші за Джека такого-то й Тома такого-то. Господиня пансіону трохи вульгарна, про­те не думаю, що вона вульгарніша за леді Л. — І Бекі назва­ла одне прізвище, таке гучне у світських колах, що я швид­ше вмру, ніж скажу його вам.

Дійсно, побачивши ввечері освітлені кімнати мадам де Сент-Амур, чоловіків з орденами й стрічками за гральними столами і дам трохи осторонь "від них, можна було подумати, що ця пані — справжня графиня. Багато хто так і вважав, і Бекі якийсь час була однією з найблискучіших дам у салонах графині.

Та, мабуть, Бекі відшукали давні кредитори з 1815 року, тому що бідоласі довелося раптово тікати з Парижа; тоді вона перебралася в Брюссель.

Як добре вона пам'ятала це місто! Вона, всміхнувшись, глянула на маленькі антресолі, де колись жила, і згадала родину Голодвірсів — як їхня карета стояла на подвір'ї готелю, а вони відчайдушно шукали коней, щоб утекти звідси. Вона відвідала Ватерлоо й Лекен, де її дуже схви­лював надгробок Джорджа Осборна.

Вона зробила з нього невеличкий ескіз.

Бідолашний. Купідон! — сказала Ребека.— Який він був закоханий у мене і який дурний! Цікаво, чи жива ще маленька Емілія? Вона була добра жінка. А той її гладкий брат? Серед моїх паперів десь ще й досі зберігається сміш­ний малюнок того товстуна. Вони були милі, простодушні люди.

У Брюссель Бекі приїхала з рекомендаційним листом мадам де Сент-Амур до її приятельки, графині де Боро­діно, вдови наполеонівського генерала, славетного графа де Бородіно, що після смерті цього героя лишилася без жодних засобів, крім тих прибутків, які давали їй табль­дот і гральний стіл. Другорядні денді й roués , вдови, що вічно за щось судилися, і наївні англійці, яким здавалося, що вони бачать у таких домах "континентальне товари­ство", витрушували свої гроші і їли за столами мадам де Бородіно. "Галантні молодики пригощали всіх за обідом шампанським, каталися верхи з дамами або наймали коней для прогулянок за місто, купували гуртом ложі в театр чи в оперу, встрявали в гру, перехиляючись через чарівні пле­чі дам за картярськими столами, і писали додому, до своїх батьків у Девоншір, що їм пощастило за кордоном потра­пити в світське товариство.

Тут, як і в Парижі, Бекі була королевою свого пансіону й володарювала в інших, таких самих вишуканих закла­дах.