Шимек повнолітній і всі права має.
— Знову пекло у них там почнеться, ось побачите,— додала Ягустинка.
— Хіба мало й так сварок та гріха! — зітхнула Ганка.
— А про війта вже чули? — спитала Плошкова, обертаючись до неї своїм товстим животом і червоним товстощоким обличчям.
— Ні, стільки клопоту було з похороном, та й нових турбот, що я й не знаю, що на селі діється.
— Урядник сказав моєму, що в касі багато грошей не вистачає. Війт уже бігає по людях, жебрає, щоб позичити,— аби хоч трохи зібрати, бо не сьогодні-завтра почнеться слідство...
— Ще тато говорили, що цим скінчиться!
— Чванився, пишався, верховодив усіма — тепер буде розплачуватись за своє панування!
— В нього ж і господарство описати можуть?
— Звісно, можуть. А не вистачить, то за решту відсидить в острозі,— сказала Ягустинка.— Порозкошував, паскудник, тепер нехай кається!
— Мені аж дивно було, що він на похорон не прийшов!
— Що йому Борина, коли він з удовою його приятелює?
Вони замовкли, побачивши, що попереду йде Ягуся, ведучи за руку матір. Стара йшла згорбившись, ще з пов'язкою на очах. Ягустинка й тут не проминула нагоди:
— А коли ж це Шимекове весілля? От не сподівався ніхто, що сьогодні оклик буде! Важко втримати хлопця — надто вже йому надокучило жіночу роботу порати, тепер його Настуся виручить!
Домінікова раптом випросталась і сказала суворо:
— Веди мене, Ягусю, веди швидше, бо ця сука ще мене вкусить! І хутко пішла вперед, наче тікаючи, а Плошкова тихо пирснула:
— Ніби й сліпа, а побачила!
— Сліпа, а до Шимекового чуба ще добереться!
— Дай боже, щоб інших не чіпала!
Ягустинка вже нічого не відповіла, бо біля воріт почалась штовханина. Ганка, загубивши своїх, залишилась далеко позаду. А втім, вона навіть була цьому рада,— їй надокучила колотнеча. Тепер вона спокійно стала роздавати старцям по два гроша, жодного не проминаючи, а сліпому з собакою дала цілих десять грошів і сказала:
— Приходьте до нас обідати, дідусю,— до Борин! Жебрак підняв голову і витріщив сліпі очі.
— Це Антекова жінка, здається? Спасибі! Прийду, звісно, прийду. За ворітьми цвинтаря стало вже просторіше, але й там двома рядами сиділи старці, утворюючи ніби широку вулицю. Вони кричали на всі голоси, просячи милостині, а в кінці ряду стояв на колінах молодий хлопець з зеленим дашком над очима і, приграючи собі на скрипці, співав пісні про королів та стародавні часи. Його оточила ціла юрба, мідяки так і сипалися в шапку.
Ганка зупинилася біля цвинтаря, виглядаючи в юрбі Юзьку, і несподівано побачила свого батька. Він сидів серед старців і, простягаючи руку до всіх прохожих, жалібно просив милостині.
Ганку наче хто ножем вдарив, спершу вона подумала, що це їй примарилось, протерла очі раз, другий,— ні, він, батько!
— Батько серед жебраків! Господи! — Вона мало не згоріла від сорому.
Насунула хустку на очі й пробралася до нього ззаду, поміж возами, біля яких сидів старий.
— Що ж це ви робите, га? — зойкнула вона, присівши за ним навпочіпки, щоб заховатися від людських очей.
— Ганусь!.. Та я... я...
— Зараз же мені йдіть додому! Ганьба яка, господи! Ходім!
— Не піду... Я давно це надумав. Замість вам тягарем бути, краще я в добрих людей проситиму... Піду разом з іншими старцювати... святі місця побачу, щось нове почую... Ще й вам грошенят принесу... На тобі злотий, купи малому якусь цяцьку... На!
Ганка міцно ухопила його за комір і майже силоміць потягла поміж возами.
— Зараз же додому йдіть! Сорому у вас нема!
— Пусти, бо розгніваюсь!
— Киньте торби, швидше, поки не побачив хто!
— Пусти! Робитиму, що мені сподобається, так і знай! Чого мені соромитись? Кому голод — кума, тому торба — мати рідна!
Він раптом видерся, шмигнув поміж возами й кіньми і зник. Марно було шукати його в юрбі, що кипіла на площі перед костьолом.
Сонце пекло так, що лущилася шкіра, пил набивався в горло і не давав дихати, але люд, хоч і стомлений та спітнілий, весело штовхався на майдані, наче варився в окропі.
На все село заливалася катеринка, тягли свої пісні жебраки, дітлахи свистіли в глиняні пищалки, гавкали собаки, іржали й кусалися коні, яким сьогодні особливо докучали ґедзі. Люди гукали знайомим, збиралися купками й тиснулися до рундуків, біля яких гуло, наче у вулику, та дзвеніли веселі дівочі голоси.
Рундуки, де продавались образи, аж хиталися від натиску жінок. Не менша юрба була й біля рундуків, де висіли товсті, мов линви, ковбаси. Тут же, поруч, торгували хлібом і бубликами, з сусіднього рундука крамар закликав купувати цукерки, а в наметі поруч майоріли різноколірні стрічки та разки намиста. І скрізь була страшна штовханина й гармидер.
Минуло чимало часу, перш ніж юрба трохи вгамувалась. Одні пішли до корчми, інші збирались додому, а деякі, змучені спекою і втомою, розташувалися в затінку під возами, біля ставу, в садах і подвір'ях, щоб попоїсти й відпочити.
Сонце пекло так, що нічим було дихати, нікому вже не хотілося ні рухатись, ні говорити, люди, так само, як і дерева, розімліли від спеки. До того ж на селі всі сіли обідати, і настала цілковита тиша — часом тільки лунав дитячий вереск та полохалися коні біля возів.
А в плебанії ксьондз частував обідом приїжджих ксьондзів та поміщиків. У відчинені вікна видно було голови, лунав гомін розмов, сміх, брязкіт посуду й чути було такі смачні пахощі, що не один з тих, що стояли під вікнами, ковтав слину.
Амброжій, одягнений по-святковому, з медалями на грудях, крутився в сінях і раз у раз вибігав на ґанок з криком:
— Та чи підеш ти звідси, чортеня, чи ні? Зараз як дам тобі ціпком, пам'ятатимеш!
Але не так легко було відігнати шибеників — вони, мов зграя горобців, обліпили паркан, а сміливіші підбиралися навіть під самі вікна, і Амброжій часто грозив їм ксьондзовим чубуком та лаявся.
Підійшла Ганка і зупинилася біля хвіртки.
— Шукаєте когось? — спитав Амброжій, шкандибаючи до неї.
— Не бачили мого батька?
— Билицю? Спека така, що хай бог боронить,— певно, спить десь у холодочку... Що ти робиш, паскуднику! — гукнув він знову й погнався за якимось хлопчиком.
А Ганка, дуже схвильована, пішла просто додому і все розповіла сестрі, яка прийшла на обід.
Веронка тільки плечима здвигнула.
— Корона в нього з голови не звалиться через те, що він до старців пристав, а нам буде легше — це вже напевно! І не такі, як він, під кінець життя йшли під костьол з простягнутою рукою.
— Господи, яка ганьба! Щоб рідний батько милостиню просив! Що Антек на це скаже? Почнуть тепер люди славити, що це ми його послали з торбами.
— Нехай собі брешуть, що їм заманеться! Пащекувати про інших кожен радий, а от допомогти ніхто не квапиться.
— Я не дозволю, щоб батько старцювати ходив.
— То візьми його до себе й годуй, якщо ти така гоноровита!
— І візьму! Ти йому вже й ложки страви шкодуєш! Тепер я зрозуміла: ти сама його до цього примусила...
— А в мене що, через край переливається? У дітей шматок з рота вирву, а йому дам?
— Таж ти повинна його утримувати, хіба забула?
— Якщо в мене немає, то де я візьму: з-під нігтя виколупаю?
— Де хоч візьми, а батькові першому дай! Він не раз мені скаржився, що ти його голодом мориш, про свиню більше дбаєш, ніж про нього.
— Еге, батька голодом морю, а сама розкошую, як поміщиця! Так дорозкошувалась, що в мене вже спідниця із стегон сповзає, ледве ноги переставляю. Тільки в борг і живемо.
— Не бреши, бо хтось іще подумає, що правда!
— Правда і є! Якби не Янкель, то й картоплі з сіллю в нас не було б. Звісно, ситий голодному не вірить,— говорила Веронка, мало не плачучи. У цю хвилину на подвір'я зайшов сліпий жебрак з собакою-поводирем.
— Сідайте на призьбі,— сказала йому Ганка і стала подавати обід.
Сліпий сів на призьбі, костури поставив збоку, а з собаки скинув вірьовку. Сидів і нюхав повітря, вгадуючи — чи їдять уже та з якого боку.
Всі саме сідали обідати під деревами. Ганка виклала в полумиски різні наїдки, і навколо полинули смачні пахощі.
— Каша з салом. Гарна штука! Їжте на здоров'я! — бурмотів жебрак, ласо облизуючись.
Їли, не поспішаючи, дмухаючи на кожну ложку. Лапа крутився біля них і тихо скавулів, а жебраків пес сидів біля стіни, висолопивши язика і важко дихаючи, бо задуха була страшна, навіть тінь не рятувала від неї. В розпеченій сонній тиші тільки постукували ложки та іноді під стріхою щебетала ластівка.
— От якби мені мисочку кислого молока — прохолодитися,— зітхнув сліпий.
— Зараз принесу! — заспокоїла його Юзька.
— Багато сьогодні нажебрали? — спитав Петрек, ліниво підносячи ложку до рота.
— Господи, змилуйся над грішниками і пробач тому, хто старців кривдить! Де там багато! Хто тільки жебрака побачить, одразу ж у небо дивиться або обминає за верству, а інший подасть грош, а здачі радий би взяти з десяти! Доведеться з голоду здихати!
— Цього року у всіх тяжкий переднівок,— тихо мовила Веронка.
— Авжеж, а на горілку в усіх вистачає.
Юзька принесла йому кисляк, і він хутко почав їсти.
— На цвинтарі казали, наче Ліпці сьогодні з паном будуть миритися,— почав він знову.— Правда це?
— Якщо віддасть, що хлопам належить, то, може, й помиряться,— сказала Ганка.
— А німці вже поїхали, знаєте? — втрутився Вітек.
— Погибелі на них немає! — вилаявся сліпий і насварився кулаком.
— А вони й вас кривдили?
— Зайшов я до них учора ввечері, а вони мене собаками нацькували. Нехристі прокляті, собаче поріддя! Кажуть, ліпецькі так їм допекли, що довелося тікати,— говорив дід, вигрібаючи кашу з миски. Наївшись, він погодував собаку і встав.
— Сьогодні у вас жнива, то поспішаєте на роботу? — засміявся Петрек.
— Ще б пак, не поспішати! Торік у цей день нас було шестеро, а сьогодні — чоловіка сорок. Аж вуха пухнуть!
— Приходьте ночувати,— запросила його Юзька.
— Дай тобі боже здоров'я, що не забуваєш про сироту.
— Ач сирота, а пузо ледве носить! — пирснув Петрек, дивлячись услід жебракові, що важкий, мов колода, здавалося, котився посеред вулиці і палицею намацував дорогу.
Незабаром усі розійшлися: хто ліг у холодочку відпочити, хто вже хропів, а хто пішов знову на майдан.
Задзвонили на вечірню. Сонце вже хилилося до заходу, спека наче трохи спала, і хоча багато хто відпочивав, чимраз більше людей сходилося на майдан біля костьолу.
Юзька помчала з подругами купувати образи, а головне — надивитися досхочу на стрічки, на намиста та на інші чудесні речі.
Знову грала катеринка, співали, побрязкуючи мисочками, старці, а гамір поволі дужчав, сповнюючи все село.